Але татко відповів: «Ну ж бо, дитинко, це зовсім не так. Ти будеш навродливішою нареченою в усьому штаті Алабама».
У татка були такі шикарні довгі вуса, підкручені догори… потім він глянув на нас і сказав: «Хіба не так, діти?» І кожен із нас вставив свої п’ять копійок, аби вона заспокоїлася й замовкла. Кожен, окрім Бадді, який просто сидів і хихикав. Іджі була його улюбленицею, тож жоден її вчинок не викликав у нього заперечення.
Тож так чи інакше, Леона прикінчила свій чорничний пиріг, і коли ми вже думали, що вона цілком заспокоїлася, вона заверещала так голосно, що Сипсі, негритянка, щось упустила з рук на кухні. «Ох, татку! — схлипнула Леона. — Що буде, якщо один із нас помре?»
Оце так вигадала, еге ж?
Ми всі дивилися на маму, яка просто поклала виделку на стіл. «Ось що, діти, я впевнена, що ваша сестра зробить одну маленьку поступку і вдягне відповідну сукню, коли настане час — якщо він настане. Зрештою, вона вперта, але ж не дурна».
Згодом, за пару тижнів, я почула, як мама каже Іді Сіммз, кравчині, яка шила вбрання до весілля, що буде потрібен зелений вельветовий костюмчик із краваткою-метеликом, для Іджі.
Іда з веселим подивом глянула на маму й уточнила: «Костюмчик?» І мама промовила: «О, я знаю, Ідо, знаю. Я доклала всіх зусиль, аби змусити її вдягти щось більш відповідне до весілля, але ця мала на все має власну думку».
І вона справді мала, навіть у тому віці. Особисто я вважаю, що вона хотіла в усьому бути, як Бадді. О, ці двоє були ходячою катастрофою! — Стара леді засміялася. — Якось вони завели собі єнота на ім’я Розумник, і я годинами спостерігала, як він намагається помити крекер. Вони виставляли на задній двір маленьку миску з водою й давали йому содових крекерів, і він мив їх, один за одним, і ніяк не міг збагнути, що сталося, коли черговий крекер зникав. Щоразу він дивився на свої порожні лапки й був такий ошелешений. Ніяк не міг зрозуміти, куди подівся його крекер. Більшість життя він тільки тим і займався, що мив крекери. Він мив і печиво також, але це було вже не так кумедно. Якось він узявся мити ріжок від морозива…
Краще мені не згадувати про цього єнота. Інакше вони вирішать, що я божевільна, як місіс Філбім в іншому кінці залу. Благослови Боже її серце, вона гадає, що Човен Кохання несе її до Аляски. Чимало бідолашних душ у цьому місці навіть не знають, хто вони.
Ед, чоловік Евелін, підійшов до дверей гостьової зали й нетерпляче махнув рукою. Евелін зім’яла обгортки від цукерок, поклала їх до сумочки й підвелася.
— Перепрошую, то мій чоловік. Здається, він готовий їхати.
Місіс Тредґуд здивовано глянула вгору та промовила:
— Ви справді маєте йти?
— Так, гадаю, мені час, — відповіла Евелін. — Він уже готовий їхати.
— Що ж, я була рада побалакати з вами… Як вас звати, люба?
— Евелін.
— Що ж, приїздіть ще і навідайте мене, чуєте? Мені сподобалась наша розмова… прощавайте, — гукнула вона вслід Евелін і стала чекати на наступного відвідувача.
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
15 жовтня 1929 р.
Володіння метеоритом оскаржується
Місіс Веста Едкок та її син, Ерл-молодший, заявили, що вони є повноправними власниками метеорита, бо, як стверджує Веста, Отиси орендували в неї житло, в яке він влучив, а отже, це її будинок та її метеорит.
Відповідаючи на запитання щодо цієї справи, місіс Бідді Луїз Отис висунула власні претензії на метеорит, аргументуючи це тим, що він влучив у її радіо. Її чоловік Рой, машиніст «Південної залізниці», працював у пізню зміну й не був удома на момент пригоди. Але він вважає, що нічого надзвичайного не сталося, адже якось 1833 року випало 10 000 метеоритів за ніч, а тут усього лише один, тож нема чого здіймати галас.
Бідді відповіла, що в будь-якому разі збереже його як сувенір.
До речі, це лише гра моєї уяви чи справді часи стають важчими? Моя друга половинка каже, що минулої ночі в кафе «Зупинка» об’явилися ще п’ятеро безробітних, шукаючи чогось попоїсти.
Дот Вімз
Табір сезонних робітників
15 жовтня 1929 р.
П’ятеро чоловіків сиділи, зіщулившись, навколо вогника, що ледь жеврів. Руді й чорні тіні танцювали на їхніх обличчях, доки вони сьорбали слабку каву з консервних бляшанок: Джим Смоукі Філліпс, Ельмо Інкі Вільямз, Бо Довгоносик Джейк, Дойда Секкетт і Рудий Горлань із Чаттануґи — п’ятеро з приблизно двохсот чоловіків та хлопчиків, що поневірялися країною того року.
Смоукі Філліпс підвів очі, але нічого не сказав, решта так само промовчали. Тієї ночі вони були втомлені та виснажені, адже цей холодний кусючий вітерець уночі сповіщав про прихід чергової безжальної вогкої зими, і Смоукі знав, що скоро має вирушати на південь зі зграями диких гусей, як він робив уже багато років.
Він народився одного морозного ранку в далеких Димчастих горах у Теннессі. Його батько, вузлоногий самогонник у другому поколінні, закоханий у продукт власного виробництва, зробив фатальну помилку, одружившись із «добропорядною жінкою» — простою сільською дівчиною, чиє життя оберталося навколо Пайнгроувської баптистської церкви «Добра Воля».
Більшість дитинства Смоукі минуло на твердій дерев’яній лаві, де він годинами просиджував зі своєю малою сестричкою Берніс під час безперервних співів та омивань ніг.
На регулярних церковних службах його мати була однією з жінок, які раптом вставали й починали белькотіти щось від себе незрозумілою мовою.
Згодом, поки вона дедалі більше проймалася Святим Духом, батько переймався ним дедалі менше й урешті-решт взагалі припинив ходити до церкви. Він казав дітям:
— Я вірю в Бога, але не думаю, що треба скаженіти, доводячи це.
Потім, однієї весни, коли Смоукі було вісім, стало ще гірше. Мати оголосила, що її чоловік — злий і одержимий дияволом (так їй начебто сповістив Господь), і здала його податковій поліції.
Смоукі пам’ятав той день, коли батька вели стежкою від ґуральні, приставивши пістолета до спини. Проходячи повз дружину, він глянув на неї, спантеличений, і сказав:
— Жінко, ти хоч розумієш, що накоїла? Ти вийняла шматок хліба із власного рота…
Це було востаннє, коли Смоукі його бачив.
Після того як батько пішов, мати втратила останню клепку — злигалася з купкою приборкувачів змій із темної євангельської секти. Якось увечері, годину надриваючись і стукаючи по Біблії, червонолиций розпатланий проповідник довів свою босоногу паству до екстазу. Усі скандували й гупали ногами, аж раптом він сунув руку в мішок з-під картоплі, витяг звідти двох величезних гримучих змій і почав розмахувати ними, забувшись у релігійному захваті.
Смоукі завмер на сидінні, стиснувши руку сестри. Проповідник пританцьовував, закликаючи віруючих взяти змію та очистити душу в Авраамовій вірі. І тут мати підбігла до нього, вихопила з його рук одну змію і глянула їй у морду. Жінка забелькотіла незрозумілою мовою, не відриваючи погляду від жовтих зміїних очей. Усі присутні завили й почали гойдатися туди-сюди. Коли жінка рушила кімнатою зі змією в руці, вони стали кидатися на підлогу, волаючи, смикаючись, качаючись під лавами й у проходах. Юрбу охопило шаленство, а вона тим часом бурмотіла: «ГОССА… ГЕЛАМНА… ГЕССАМІЯ…»
Перш ніж Смоукі збагнув, що сталося, його маленька сестричка Берніс вирвалася від нього, підбігла до матері й смикнула її за край сукні.
— Мамо, не треба!..
Усе ще в трансі, з дикими очима, мати на якусь частку секунди глянула на свою дитину — і цієї миті гримуча змія зробила ривок і вжалила жінку в обличчя. Та перевела вражений погляд на змію, і змія вжалила знову — цього разу швидко й стрімко, вкусивши її в шию. Зміїні ікла прокусили яремну вену. Жінка випустила розлючену тварину — та впала з глухим стуком і поповзла по проходу.