— Ти можеш прочитати літери на камені? — запитав Дорія, ставши коло Меґі й далі тримаючи в руках білі квіти. Два пальці на його лівій руці не згиналися, їх зламав йому п’яний батько, коли хлопець намагався захистити від нього свою сестру. Принаймні так розповідав Здоровань.
— Звичайно, — відповіла Меґі, ще раз поглянувши на Мо.
Феноліо переказав через Батиста засторогу: «Мортимере, Орфеєві не можна довіряти!» Але даремно.
Не треба, Мо! Будь ласка!
— Я шукаю одне ім’я, — збентежено мовив Дорія. — Але я не… не вмію читати. Це ім’я моєї сестри.
— Як її звали?
Якщо Здоровань не помилявся, Дорії виповнилося рівно п’ятнадцять років саме того дня, коли Миршавець хотів його повісити. На думку Меґі, він видавався старшим. «Авжеж, — відказав Здоровань, — цілком можливо, що старший, бо мати не дуже вправна в лічбі! Про мій день народження вона взагалі не пам’ятає!»
— Її звали Суза, — відповів Дорія, придивляючись до нагробків, неначе саме ім’я могло прикликати давно померлу сестру. — Брат казав, що її поховано десь тут. Він тільки не може пригадати де.
Вони знайшли нагробок. Він поріс плющем, але ім’я видніло ще досить виразно. Дорія нахилився й розгорнув листя.
— Сестра мала такі самі біляві коси, як і ти, — сказав він Меґі. — Ладзаро сказав, що мати вигнала її, коли та захотіла жити у шпільманів. Цього він ніколи їй не простив.
— Ладзаро?
— Мій брат. Здоровань, як ви називаєте його. — Дорія водив пальцем по літерах, що їх, здавалося, хтось вишкрябав на камені ножем. У літері «С» виріс мох.
Мо й досі розмовляв з Орфеєм. Орфей простяг йому аркуш: слова, що їх замовила Реза. Чи справді Мо прочитає їх ще цієї ночі, раптом і справді з’являться білі жінки? Чи повернуться вони до Елінор ще до того, як розвидніє? Меґі не знала, що саме навівають їй ці думки: смуток чи радість. Їй навіть не хотілося думати про це. Вона прагнула тільки одного: щоб Мо знову сів верхи й поїхав звідси, щоб не було тих материних сліз, які спонукали його приїхати сюди.
Фарид стояв трохи збоку з Пронозою на плечі. Коли Меґі дивилася на нього, її серце було не менш холодне, ніж при погляді на Резу. Фарид переказав Орфеєву вимогу, знаючи, в якій небезпеці може опинитися її батько, не кажучи вже про те, що внаслідок цієї угоди вона з Фаридом могла б уже ніколи не побачитись. Але Фаридові байдуже. Його цікавив тільки один чоловік, і ним був Вогнерукий.
— Кажуть, ви прийшли сюди здалеку, ти і Сойка, — мовив Дорія, діставши з-за пояса ніж і вишкрябавши мох з імені своєї сестри. — А там усе по-іншому?
Що Меґі могла відповісти на таке запитання?
— Так, — пробурмотіла вона нарешті. — Геть по-іншому.
— Справді? Фарид казав, що там є вози, які їздять без коней, і музика, що лунає з маленьких чорних скриньок.
Меґі була змушена усміхнутися.
— Так, це правда, — тихо підтвердила вона.
Дорія поклав білі квіти на могилу сестри й підвівся:
— А правда, що в тому краї є навіть літальні апарати? — На його обличчі проступала величезна цікавість. — Я раз був спробував приробити собі крила. Я навіть трохи пролетів, але не дуже далеко.
— Авжеж… Є й літальні апарати, — відповіла Меґі відчуженим голосом. — Реза може показати їх тобі.
Мо склав аркуш, отриманий від Орфея. Реза підійшла до Мо й заговорила до нього. Навіщо? Йому не слід її слухати. «Меґі, іншого виходу немає, — тільки й сказав він, коли вона благала не погоджуватися на Орфеєву пропозицію. — Мати має слушність. Пора повертатися. Тут стає дедалі небезпечніше». Що вона відповіла б на ті слова? Останніми днями розбійники тричі були змушені переносити табір через Свистунові патрулі, а в Омбрійському замку, здається, щогодини об’являлася жінка, яка стверджувала, буцім бачила Сойку, сподіваючись таким чином урятувати своїх дітей.
Ох, Мо!..
— З ним нічого не станеться, — заспокоював її Дорія. — Ось побачиш, навіть білі жінки люблять його голос.
Нісенітниці. Не що інше, як вигадані нісенітниці!
Коли Меґі підійшла до Мо, її чоботи лишили сліди на інеї, немов цвинтарем пройшов якийсь дух. Обличчя Мо вкрай споважніло. Може, він боїться? Ну, Меґі, що ти думаєш? «Меґі, вони складаються тільки з туги».
Коли Меґі проминала Фарида, той збентежено відвернув очі.
— Благаю тебе! Ти не мусиш! — вмовляла Реза голосом, що видавався надто гучним серед мертвих, і Мо легенько приклав їй пальця до вуст.
— Я хочу, — відповів він, — а тобі не треба боятися. Я знаю білих жінок краще, ніж ти думаєш. — Він засунув їй у пояс згорнений аркуш паперу. — Ось. Бережи його. Раптом з якихось причин я не зможу читати, прочитає Меґі.
«Раптом з якихось причин я не зможу читати…» — раптом вони вб’ють мене, як і Вогнерукого, своїми холодними білими руками. Меґі розтулила вуста — і знову стулила їх, коли Мо поглянув на неї. Вона знала цей погляд. «Ніяких обговорень. Забудь про це, Меґі».
— Гаразд. Отже, свою частину угоди я виконав. Я… гм, думаю, нам не треба чекати довше! — Орфей вочевидь нетерпеливився. Він переступав ногами і усміхався липким сміхом. — Кажуть, вони можуть, поки сяє місяць, і до того, як він сховається за хмари…
Мо тільки кивнув головою й подав знак Здорованеві, що лагідно повів за собою Резу й Меґі, геть від могил, під скельний дуб, що ріс на краю цвинтаря. Дорія, помітивши, як моргнув йому брат, пішов разом з ними.
Навіть Орфей відступив на кілька кроків, наче тепер було небезпечно стояти поряд з Мо.
Мо перезирнувся з Чорним Принцом. Що він розповів йому? Що хоче прикликати білих жінок тільки задля Вогнерукого? Чи, може, Принц знає про слова, які Сойка хотів купити цим учинком? Ні, безперечно, ні.
Мо і Принц пліч-о-пліч пішли між могил. Ведмідь ступав їм услід. А Орфей зі своїм охоронцем заквапився до дуба, під яким стояли Меґі й Реза. Тільки Фарид лишився там, де був, мов прикипівши до землі, зі страхом на обличчі перед тими, кого хотів прикликати Мо, і тугою за тим, кого вони забрали з собою.
Над цвинтарем війнув легенький вітерець, зимний, як і подих тих, кого вони чекали, і Реза несамохіть ступила крок уперед, але Здоровань потяг її назад.
— Ні, — тихо мовив він, і Реза стала в затінку гілля й дивилась, як і Меґі, на обох чоловіків, що стояли серед могил.
— Покажіться, доньки Смерті! — Голос Мо видавався таким байдужим, наче тих, кого він прикликав, він кликав уже безліч разів. — Ви, певне, пригадуєте мене? Я нагадую вам про Каприкорнову фортецю, про нору, в яку ви пішли за мною, і про те, як кволо билося моє серце у ваших білих пальцях. Сойка хоче запитати вас про одного товариша. Де ви?
Реза схопилася за серце. Мабуть, воно калатало не менш несамовито, ніж серце Меґі.
Перша біла жінка з’явилася поряд із нагробком, перед яким стояв Мо. Їй було досить простягти руку, щоб доторкнутися до нього, і вона торкнулася його так легенько, наче привітала приятеля.
Ведмідь застогнав і опустив голову. Потім позадкував, крок за кроком, і вчинив так, як не чинив ніколи раніше: покинув свого господаря. Але Чорний Принц стояв і далі, поряд із Мо, хоча на його темному обличчі проступав страх, якого Меґі ніколи не бачила раніше.
Натомість обличчя Мо не виразило нічого, коли бліді пальці погладили йому руку. Друга біла жінка з'явилася праворуч від нього. Вона вхопила його за груди, там, де билося серце. Реза зойкнула і знову ступила крок уперед, але Здоровань смикнув її назад.
— Вони нічого йому не заподіють. Поглянь! — прошепотів він їй.
З’явилася ще одна біла жінка, потім четверта, п’ята. Вони обступили Мо й Чорного Принца, аж поки Меґі бачила їх обох лише як тіні поміж туманних постатей. Які ж вони були гарні — і такі моторошні, — і якусь мить Меґі хотілося, щоб їх міг бачити Феноліо. Вона знала, як він запишався б цієї миті, гордий, що створив безкрилих янголів.
Білих жінок з’являлося дедалі більше. Вони, здавалось, народжуються з віддиху, що білими хмаринками прилипав до вуст Мо й Чорного Принца. Чому їх з’являється так багато? Меґі відчувала зачудування й бачила його і на Резиному обличчі, і навіть на Фаридовому обличчі, що так боявся духів. А потім почулося шепотіння не менш безтілесне, ніж самі бліді жінки. Шепіт ставав дедалі гучнішим, і зачудування переросло в страх. Обриси Мо розпливлися, наче він розчинився в білому. Дорія занепокоєно поглянув на брата. Реза гукнула Мо. Здоровань знову спробував стримати її, але вона вирвалась і побігла.