Меґі метнулася за нею, занурилась у туман розітнутих тіл. До неї поверталися обличчя, білі, мов каміння, за яке вона зашпортувалася. Де батько?

Меґі спробувала розпихати білі постаті, але її руки хапалися за ніщо, раз по раз, аж поки вона раптом наткнулася на Чорного Принца. Він стояв із посірілим обличчям, з мечем у тремтячій руці, й озирався, немов забув, хто він. Але білі жінки вже не шепотілися. Вони розчинилися, мов дим від подуву вітру. Коли вони зникли, ніч видавалася ще темнішою. Яка чорна. І моторошно холодна.

Реза знову і знову гукала Мо, а Принц розпачливо озирався з непотрібним мечем у руці.

А Мо зник.

Реза чекала між могил, аж поки засіріло, але Мо не повернувся. Роксанин біль став її болем. Проте вона оплакувала не мертвого. Мо зник, наче його ніколи не було. Сюжет поглинув його, і провина падала на неї.

Меґі плакала. Здоровань тримав її в обіймах, але його широким обличчям теж котилися сльози.

— Це ви винні! — без упину вигукувала Меґі, відштовхуючи Резу й Фарида, і навіть Чорний Принц не міг заспокоїти її. — Це ви його вмовили! Навіщо я врятувала його тоді, якщо тепер вони однаково забрали його?

— Мені шкода. Справді, мені дуже шкода! — бідкався Орфей, і його голос чіплявся за Резину шкіру, мов якісь отруйні солодощі. Коли білі жінки зникли, він стояв, ніби чекаючи чогось, і насилу приховував сміх, що знову і знову кривив йому вуста. Але Реза помітила. Так… і Фарид теж.

— Що ти зробив? — Фарид схопив Орфея за розкішні шати і вдарив кулаками в груди. Орфеїв охоронець хотів схопити Фарида, але Здоровань міцно тримав його.

— Паскудний брехун! — ридаючи, вигукнув Фарид. — Двоязика змія! Чому ти нічого не спитав їх? Ти просто не хотів нічого питати, хіба не так? Ти лише хотів, щоб вони забрали Чарівновустого. Запитайте його! Запитайте його, що він ще написав. Таж я бачив! Він написав не тільки слова, які пообіцяв Чарівновустому. Там був ще другий аркуш! Він думає, я не знаю, куди він гне, бо я не вмію читати, зате я вмію рахувати. Там було два аркуші, і його скляний чоловічок сказав, що вчора вночі він прочитав другий аркуш уголос!

«Він каже правду, — немов шепотіло щось Резі. — О Господи, Фарид каже правду!»

А Орфей зі шкури пнувся, щоб удати щире обурення.

— Що за дурниці він верзе! — кричав він. — Невже, по-вашому, я не розчарований? Що я міг удіяти, як вони забрали його? Я виконав свою частину угоди! Я написав точнісінько те, чого просив Мортимер. Та чи мав я нагоду запитати їх про Вогнерукого? Ні! А втім, я не вимагатиму своїх слів назад. Але, сподіваюся, кожному з присутніх зрозуміло, — і тут Орфей подивився на Чорного Принца, що й досі тримав у руці меч, — що саме я нічого не отримав від цієї угоди!

Орфеєві слова ще досі лежали в поясі Рези. Вона хотіла жбурнути їх йому вслід, коли він поїхав геть, а потім таки знову заховала їх у пояс. Слова, що мали повернути їх назад, — вона ще й не читала їх. Надто дорого вони обійшлися. Мо зник, а Меґі ніколи не простить їй. Вона знову втратила їх обох.

Реза притулилася чолом до недалекого нагробка. Він був дитячий, на могилі лежала крихітна льоля. «Мені дуже шкода». Їй знову здавалося, ніби вона чує м’який, темний Орфеїв голос упереміш із доньчиним плачем. Атож, Фарид казав правду. Орфей збрехав. Він описав, що відбулося, і своїм голосом перетворив той запис на дійсність, із ревнощів прибрав Мо зі своєї дороги, як завжди й казала Меґі, — а вона, Реза, ще й допомогла.

Тремтячими пальцями Реза розгорнула папір, який Мо заткнув їй у пояс. Він був вологий від роси, а над словами простерся Орфеїв герб. Фарид розповідав їм, як Орфей замовляв одному художникові-геральдисту в Омбрі свій герб: корону для брехні, буцімто він походить із королівського роду, пальми, бо він, мовляв, з далеких країв, і єдинорога, закручений ріг якого чорний від чорнила.

Єдиноріг був ще й знаком Мо. Реза відчула сльози на очах. Коли вона почала читати, слова розпливалися перед очима. Опис будинку Елінор видавався трохи незграбним, зате для їхнього повернення Орфей знайшов потрібні слова, і навіть для страху, що цей сюжет може перетворити її чоловіка на когось іншого… Звідки він знає так точно, що відбувається в її серці? «Від тебе самої, — з гіркотою подумала Реза. — Ти розповіла йому про весь свій розпач». Вона стала читати далі і затнулася: «Мати і донька повернулися назад, у дім, де повно книжок, а от Сойка лишився й пообіцяв піти за ними, коли настане пора і він дограє свою роль…»

«Я написав точнісінько те, чого просив Мортимер!» — вчувався їй Орфеїв голос, сповнений ображеної невинності.

Ні. Такого не може бути. Мо хотів піти разом з ними! Чи, може, ні?

«Резо, ти не знатимеш відповіді», — думала вона й зігнулася над могилкою, так їй краялося серце. Їй здавалося, ніби вона чує і плач дитини у своєму лоні.

— Резо, ходімо, — сказав Чорний Принц, підійшовши до неї і простягши їй руку. На його обличчі не видніло жодного докору, хоча він був мов прибитий і тяжко засмучений. Не запитував він і про слова, які написав Орфей. Можливо, вірив, що Сойка, зрештою, був чарівником. Чорний Принц і Сойка — дві руки справедливості, чорна і біла. А тепер знову є тільки Принц.

Реза вхопилася за його руку й насилу підвелася. «Іти? А куди? — хотілося запитати їй. — Знову в табір, де чекає порожній намет, а твої люди поглядатимуть на мене з іще більшою неприязню?»

Дорія привів їй коня. Здоровань і далі стояв коло Меґі, його грубе обличчя було заплакане, як і в дівчини. Він уникав Резиного погляду. Отже, навіть він звинувачує її в тому, що сталося.

Куди? Може, назад?

Реза й далі тримала в руці папірець з Орфеєвими словами. Дім Елінор. Як вона почуватиметься, повернувшись туди без Мо? Якщо Меґі взагалі читатиме ці слова. «Елінор, я втратила Мо. Я прагнула захистити його, але…» Ні, не хотілося б їй розповідати про цей випадок. Немає повернення назад. Немає вже нічого.

— Меґі, ходімо, — погукав Принц дівчину. Він хотів посадити її на коня до Рези, але Меґі відсахнулася.

— Ні. Я поїду з Дорією, — мовила вона.

Дорія підвів до неї коня. Фарид, коли Меґі сіла позаду Дорії, кинув на нього не дуже приязний погляд.

— Чому ти ще тут? — запитала Меґі Фарида. — І досі сподіваєшся, що перед тобою раптом постане Вогнерукий? Він не повернеться, так само як і мій батько, але Орфей, безперечно, знову візьме тебе на службу, після всього, що ти зробив для нього!

Фарид щулився від кожного слова, мов пес під різкою. Потім мовчки обернувся й пішов до свого віслюка. Гукнув Пронозу, але куниця не прийшла, і Фарид поїхав без неї. Меґі навіть не провела його очима і обернулася до Рези.

— Не думай, ніби я повернуся з тобою. А якщо ти потребуєш читця для своїх неоціненних слів, іди до Орфея. Зрештою, ти вже раз ходила до нього!

Чорний Принц і цього разу не запитував, про що говорить Меґі, хоча Реза бачила запитання на його змореному обличчі. Всю довгу дорогу, поки вони поверталися в табір, він їхав збоку від Рези. Сонце осявало один пагорб за іншим, але Реза знала, що для неї ніч не скінчиться. Відтепер вона житиме в її серці. Безкінечна, безпросвітна ніч. Водночас і чорна, і біла, як і жінки, що забрали з собою Мо.

Білі жінки повернули геть усе: спогади про біль і страх, про гарячковий жар і холод їхніх рук на його серці. Але цього разу все було по-іншому. Вони торкалися Мо, а він не боявся їх. Шепотіли імена, які вони мали для своїх, і здавалося, ніби запрошують його. Атож, таки запрошували тихими, сповненими туги голосами, які він так часто чув у сновиддях, запрошували, мов давно зниклого друга, що нарешті повернувся.