***

Домініка дивувалася з білого світла в повітрі Афін. У Римі сонце світило золотавим, м’якшим кольором. А це егейське світло тиснуло. Його відбивали будівлі, ним мерехтіли чорні дороги. Трафік у середмісті — таксі, вантажівки і скутери — розлився рідкою масою по Васіліссіс Софіас і розходився, ніби хвилі, що розбиваються об палі, навколо площі Синтагма і будівлі парламенту, спадаючи у менші вулички ближче до Плаки. Домініка вийшла з готелю і попрямувала схилом крізь гудіння вулиці Ерму, повз магазини з двоповерховими вітринами, в яких були виставлені світильники, спортивні сумки та шуби. На неї дивилися манекени у білих накидках із лисячого хутра, подаючи їй знаки нахиленими головами і сегментованими зап’ястями. «Будь обачна», — казали вони.

Домініка ретельно огледіла вулицю, переходячи її посеред кварталів, заходячи в двері, використовуючи дзеркала в магазинах одягу й окулярів, щоб категоризувати елементи на вулиці. Низенькі, смагляві, сорочки з коротким рукавом, вуса, запилюжені гумові тапки, миготливі чорні очі. Вона відчула запах смажених каштанів, почула скрипіння катеринки на коліщатах на розі. «Шукай іноземне обличчя, блакитні очі, слов’янські вилиці. Шукай коричневий рум’янець, жовте, зелене, сигнали небезпеки, обману, тиску».

Домініка була одягнена в синю бавовняну сукню з квадратною горловиною і чорні сандалі. В руці несла невеличкий чорний клатч, а очі закрила круглими сонцезахисними окулярами в чорній оправі. На лівому зап’ясті в неї був недорогий годинник із чорним циферблатом і простим браслетом. Волосся зібране — так прохолодніше в передобідню спеку, синьоока росіянка проводить контрспостереження перед зустріччю з представником супротивника.

Домініка звернула з Ерму на бічну вулицю, минаючи крихітні вітрини з виставленими у них релігійними уборами: золочені ряси, єпатрихилі й митри. На важких ланцюжках висіли срібні наперсні хрести, що поволі оберталися. На цих бічних вулицях вона була сама, після одного, двох, трьох поворотів. Попереду стояла невеличка візантійська церква Капнікареї, прямо посеред вулиці Ерму, побудована з широкої цегли, з поздовжніми вікнами і невеличким спадистим черепичним дахом. Домініка перейшла дорогу, спустилася на п’ять кроків — до рівня, на якому ця вулиця була в 1050 році до нашої ери, — і увійшла до церкви.

Всередині темна церква була крихітна. Фрески та ікони на арках пощерблені і вкриті мокрими плямами, павутинчасті візантійські літери здавалися їй блідо-червоними, ніби вицвілими від свічкового диму та фіміаму. Біля дверей стояв свічник із довгими помаранчевими свічками, деякі поприхилялися одна до одної. Домініка взяла свічку з найближчої купки і запалила її від вогню однієї з тих, що вже горіли у свічнику.

Перш ніж вона встигла вставити свічку в свічник, вигульк­нула ще одна рука і притулила гніт своєї свічки до вогника її. Домініка озирнулася й побачила Нейта, що стояв позаду неї. На обличчі в нього був іронічний вираз, а пурпурове гало нав­коло надавало йому схожості з одним із візантійських святих на облупаних фресках. Він приклав палець до губ, кивнув головою до виходу і вийшов у двері. Домініка почекала ще хвильку, поставила свічку, повернулася і вийшла у біле сонячне світло і шум міста.

Нейт стояв через дорогу, і Домініка підійшла до нього. Він виглядав дуже правильно, по-діловому, як офіцер розвідки на зустрічі зі своїм агентом. Домініка пригадала їхню близькість попереднього разу в Римі, і ще раніше в Гельсінкі. Тоді вони були коханцями, не лише шпигунами, і в цьому було щось життєве, гостре і справжнє.

Нейту ж згадувати про них було важче. Він переспав зі своїм агентом, наразив на ризик свою кар’єру, її безпеку, неабияк схибив. Форсайт і Ґейбл, люди, яких він поважав, попере­джали його, одначе він все одно ще раз покохався з нею в Римі, не в змозі спинитися, доки трансцендентальний Бенфорд сидів у сусідній кімнаті. Якась частинка його померла, коли її відкликали до Москви, і він винуватив себе за все те, що їй довелось пережити. А зараз вони повинні виконувати місію, а на її верхній губі осіла краплинка роси, і йому захотілося простягнути руку і торкнутися до неї.

Домініка бачила це з усією ясністю синестета. Вона стояла на відстані від нього, не подаючи руки, розглядаючи його очі й пурпурове світіння у повітрі навколо його голови. Вона знала, що він хоче бачити її своїм кадром, своїм джерелом, своїм агентом, та між ними було щось більше. Він не ворухнувся, тож вона вирішила поводитися професійно. Вони ще секунду постояли в розсипчастому світлі, відтак Домініка сказала: «Ходімо?» — і послідувала за ним, коли він повернувся й рушив вулицею.

Вони попетляли вузькими провулками до самого серця Плаки, звертаючи спершу ліворуч, потім праворуч, слідуючи на взір безцільним маршрутом, який би змусив будь-який хвіст заплутатись серед лабіринту пасажів, двориків і невеличких відкритих площ, оточених крамницями. З магазинів линула музика, двері були завішені грудкуватими мотузками з нанизаних одна на одну жовтих губок, у повітрі плинув гострий дух фіміаму і сандалового дерева. Нейт автоматично кинув кілька побіжних поглядів через плече Домініки, вона плавно глянула йому за вухо, перевіряючи інший бік вулиці. Він зустрівся з нею поглядом, і вона легенько похитала головою. «Нічого не вид­но». Він кивнув на знак згоди.

Коли згустились сутінки, вони поволі обійшли довкруг площі Філомусон, оточеної кріслами, тентами і парасолями, а вгорі перехрещеної гірляндами на дротах. У кухнях ресторанів дзенькотів посуд. Нейт провів Домініку за ріг, до вицвілих зелених дверей у стіні. На маленькій вивісці біля них значилося «TAVERNA XINOS». Вони сіли за кутовим столиком у встеленому гравієм саду і замовили taramo, салат із бурякового бадилля і папуцаку — підсмажений баклажан, начинений фаршем із ягнятини, кориці, помідорів, политий бешамелем і запечений до золотистої скоринки.

Схиливши голови одне до одного, вони тихенько обговорювали сценарій, який розіграє Домініка після повернення до Москви. Домовились, що вона доповість Центру, ніби звабила його, і на секунду він відвів погляд. Вона повідомить, що він почав говорити про свою роботу, кмітливий горобчик обкрутив свою мішень. Вони мають два дні на створення легенди, треба триматися подалі від готелю, пильнувати, чи за ними нема спостереження. З резиденцією не буде жодного контакту.

— Ти ніколи не вгадаєш, хто зараз у Афінах, — сказав Нейт, наповнюючи бокал Домініки рециною з пом’ятого алюмінієвого глечика. — Два місяці тому приїхав Форсайт. Тепер він тут начальник.

Домініка усміхнулася.

— А Bratok приїхав із ним? — спитала вона.

Вона подумала, чи не відомо їм бува про їхній таємний роман.

— Ґейбл? Так. Вони нерозлийвода, — сказав Нейт.

Розмова зайшла в глухий кут. Вони мовчки поглянули одне на одного. У повітрі відчувалась важкість, тягар над їхніми головами. Нейт поглянув на Домініку, і його зір затуманився.

— Маємо два дні, — сказав Нейт. — Важливо продовжувати розігрувати дійство. Нам треба заповнити чимось ці дні.

— Ми повинні проводити справжні розмови, повинні насправді говорити про речі, які я повідомлю Центру. Все має бути… як правильно сказати podlinnyi? — мовила Домініка.

— Достовірно, — сказав Нейт. — Ми маємо влаштувати все так, щоб воно мало достовірний вигляд.

— Зараз мені важливо прожити всі деталі, для мого звіту, — сказала вона, пригадуючи допити у Лефортові.

Потому їм залишилось небагато чого сказати; вони обоє були обтяжені брехнею, необхідністю відкидати свою пристрасть. Його пурпурова хмаринка не змінювалась, начебто він не відчував жодного конфлікту. Домініка приховувала свої думки від нього. Вони рушили далі, обходячи Плаку околицями, по вузеньких, темних бічних вулицях попід самими мурами Акрополя. Вони мовчки піднялися вузенькими сходами з квітковими горщиками на кожній сходинці. На вершині Домініка зупинила його рукою. Вони стояли у тіні, дивлячись униз, слухаючи ніч, прислухаючись до кроків. Все було спокійно, і Домініка забрала руку з Нейтового зап’ястя.