— Це просто купа паперів. Вони ні чорта не значать.

— Сенаторе, будь ласка, подивіться на останній документ у файлі.

Буше перегорнула передостанню сторінку на дні папки, чітку чорно-білу фотографію диска з логотипом «Петфайндера» на ньому, присипаного білим порошком.

— Цей диск із вашими латентними відбитками ми отримали з Москви, — сказав Монтґомері.

Буше не відповіла. У вітальні запала тиша; з крила зі спальнями доносилась приглушена музика, «Out of Silence» Яніса з Джоном Тешем на клавішах, улюблений альбом Міссі. Монтґомері прочистив горло й підштовхнув до Буше документ, набраний з одинарним інтервалом. На ньому стояла емблема ФБР.

— Що це таке?

— Якщо ви зрозуміли свої права так, як я вам їх пояснив, це визнання звинувачень у шпіонажі. Підпишете?

— Ви гадаєте, я підпишу визнання провини?

Буше не відчула, як її бавовняна накидка відкрилася. Агенти ФБР намагалися не дивитися нижче її рівня.

— Вас жодним чином не змушують підписувати цей документ. Я лише пропоную вам вибір, — сказав Монтґомері.

Попри свої численні вади, Стефані Буше не страждала на нерішучість. Вона вірила в себе й завжди вважала, що заслуговує на — ні, це належить їй по праву — успіх, кар’єру, багатство і те життя, яким вона жила. Лютий і жадібний вогонь, що палав у ній, вже давно загартував переконання, що вона не поступиться нікому і нічому. А це значило, що вона не дозволить цим тюхтіям заарештувати себе, це значило, що вона не дасть позбавити себе влади, титулу і поваги, якими супроводжується виборна посада. Це значило, що вона не сяде до в’язниці на все життя. Вона не дозволить цьому статися. Вона оглянула їхні обличчя.

— О’кей, я підпишу, — різко мовила вона.

Агенти перезирнулися. Один з них підступив і дістав із кишені ручку. Це був білий пластиковий «Скілкрафт» з написом «Уряд США» на боку. Буше глянула на ручку і відмахнулася.

— Міссі, подай мені ручку з мого столу, — сказала вона.

Міссі, яка до цього гарячково телефонувала скрізь, підійшла до дивана з чорно-бежевим «Montblanc Etoile» Буше.

Буше зняла ковпачок, нахилилася над документом і нашкрябала щось на лінії знизу.

— Так піде? — спитала вона.

Монтґомері взяв документ, поглянув на нього й усміхнувся.

— Не думаю, що формулювання «відсмокчіть» допустиме в суді. Але зробимо, як вам буде зручніше, — м’яко сказав він.

— А то що за тип? — сказала вона, вказуючи на Нейта.

Хвилина зніяковілої тиші, всі голови повернулися до Нейта.

Поки агенти, що стояли довкола дивана, відволіклися, Буше вдягла ковпачок на ручку, взялася за перлину на кінці защібки, витягнула голку мідного кольору і встромила у вену на руці. Нейт був єдиним, хто бачив, що вона зробила, скочив до дивана й вибив ручку з її рук.

Жоден із присутніх у вітальні Буше ніколи не чув про листолаза жахливого, як і про те, що ця дводюймова жовта жабка, що полюбляє сидіти на листі, водиться виключно в тихоокеанських тропічних лісах Колумбії. Токсиколог ФБР, з необхідними матеріалами під рукою, міг би повідомити їм, що батрахотоксин, який виділяє шкіра цих крихітних земноводних, є надзвичайно смертоносним для людини — цей нейротоксин викликає судоми, спричиняє параліч дихальних шляхів і серця. Першими батрахотоксин зібрали хіміки КГБ з Лабораторії № 12, яку називали Kamera, 1970 року, потому як дізналися, що для цієї отрути не існує антидоту, а токсичність цієї сполуки, яку достатньо нанести на кінчик голки, не втрачається навіть із часом, коли речовина висихає.

Видимий ефект уколу Стефані Буше був менш науковий, а натомість більш показовий. Її тіло несамовито засмикалось, ноги мимовільно напружились, пальці на них випрямились, а руки неконтрольовано скорчились. Буше звалилася на диван, голова закинулась, м’язи на шиї напнулися, очі закотилися. Нейт кинувся до неї і схопив за плечі. Її руки склалися у негнучкі клешні, а губи блищали від слини. З її паралізованої горлянки не доносилось жодного звуку, а спина вигнулась, склавшись майже вдвоє. Нейт взяв її за підборіддя і вже зібрався зробити штучне дихання.

— Краще не треба, чувак, — сказав Проктор, молодий спецагент, побачивши піну, що почала збиратися на її губах.

Чоловіки в кімнаті стояли, дивлячись на неї. Вона ще двічі сіпнулась і завмерла. Накидка спала набік, оголивши груди. Нейт нахилився і накрив її.

— Господи, — сказав Проктор, — гадаєте, та ручка була від уряду США?

У дальньому кутку кімнати ридала Міссі. Тепер вона знала, чим закінчиться цей скажений день.

Відварити чищені креветки до неповної готовності. Дрібно накришити зелену цибулю, селеру й оливки каламата, нарізати сир фета і заправити майонезом, оливковою олією, тмином, свіжим кропом і лимонним соком. Додати варені креветки, перемішати й дати охолонути.

36

Інтегральна автоматизована система індентифікації за відбитками пальців.

37

Позиція гравця у бейсболі.

Ваня Єгоров сидів за столом свого затемненого кабінету. Масивні панорамні вікна були затягнуті портьєрами, в попільничці тліла забута сигарета. Він дивився на картинку без звуку на пласкому екрані телевізора, що стояв на тумбочці біля його столу, — репортаж з Америки про останню подію. Лос-анджелеський репортер із білявим волоссям і пухкими губами стояв навпроти обвитих плющем воріт на обсадженій деревами вулиці. Позаду нього в кадрі було вставлене обличчя сенаторки Стефані Буше, фотографія кількарічної давнини. Рухомий рядок знизу екрана повідомляв: «Сенаторка від Каліфорнії померла від серцевого нападу у віці сорока п’яти років».

ЛЕБІДЬ. Найважливіший агент російської розвідки за останні п’ять десятиліть. Мертва. Серцевий напад. Маячня. Скоріше за все, скористалася ручкою, яку запросив Голов і яку дозволив видати сам Єгоров. Це справдешнє жахіття. Хто б міг подумати, що американці так швидко розкриють її? Та й хто міг передбачити, що в цю епоху після Холодної війни, коли агентами працюють зірки й досвідчені політики, розіграється настільки крутий, настільки жорстокий — настільки радянський — фінал справи ЛЕБЕДЯ? Єгоров сказав собі, що ще має вузеньке вікно для порятунку. За цю коштовну втрату відповідальність несе кріт із ЦРУ. Якщо Єгорову вдасться розкрити його, він ще може врятуватися.

Наразі лишилися два варіанти: начальник технічного відділу, Назаренко, що втрапив у пастку на канарейок, і куратор цього зрадника, Неш. Єгоров навів на телевізор пульт, щоб перемкнути канал. На екрані з’явилося чітке кольорове зображення Назаренка. Кожну секунду тих численних годин перевірки безпеки у камерах для допитів Бутирки було відзнято на відео, і Єгоров уже почав схилятися до думки, озвученої Зюгановим, — що смиканий технік неспроможний бути внутрішнім агентом ЦРУ. Запис показував побиття, наркотичні істерики, Зюганова у військовому мундирі, що схилився над суб’єктом. «Не питай», — подумав Ваня.

Необхідний шматок запису було відмічено, тож Єгоров перемотав до потрібного місця. Назаренко отупіло зізнавався, що обговорював катастрофічну нестачу робочих рук із начальником американського відділу генералом Володимиром Корчним. Корчной запропонував відправити до нього двох аналітиків, аби полегшити йому роботу. Під час розмови Назаренко показав Корчному один із дисків. Ні, він не перераховував диски після розмови. Але ж перерахунок слідчими показав, що бракує одного диска, він зник. Ні, безглуздо підозрювати Корчного в тому, що він взяв один із дисків. Це неможливо.

«Неможливо?» — подумав Єгоров.

Вони з Володею Корчним знайомі вже щось із двадцять п’ять років, ще з часів Академії. Корчной зарекомендував себе як неперевершений оперативний офіцер, тямущий, спритний, такий, що теоретично може стати таємним агентом ЦРУ і залишитись непоміченим. До того ж його закордонні відрядження могли б надати йому багато нагод зв’язуватися з американцями. «Неможливо», — подумав він. Назаренко може плюватися ще кілька місяців, давати більше імен, більше розмитих пояснень, більше зволікати і затримувати слідство. Єгоров ще зачепить із Зюгановим тему Корчного, проте зараз не час. Голов­ним об’єктом наразі є американець Неш. Ваніна ж небога вже прямує до Греції. Подивимось, що буде далі.