— А тому що в інституті почалися ка-ні-ку-ли, — з аналогічною інтонацією відповіла Ліда. — На місяць. Замість тих, що повинні бути у лютому. В корпусах не палять — у країні енергетична криза, може, ви чули... Ось нас і відправили. А викладачів у відпустку.

— Ну, а чому ти тут, а не вдома? — продовжував тиснути Беженар.

— Тому, що я, як і належить порядній студентці, хочу провести час із користю і покрутитися у лікарні. Неофіційним дозволом головного лікаря вже заручилася.

— На канікулах відпочивати потрібно, а не працювати, — відрубав Беженар.

— А я хочу, Валентине Івановичу, стати таким крутим травматологом, як ви. Ось! — продовжувала розважатися вона.

— Як хочеш... — пересмикнув плечима лікар. — Але я тут не керую. Питай дозволу в завідуючого.

— А вам і шкода розкрити свої «костоломські» секрети бідній студентці?

— Не шкода, — буркнув Беженар. — Але без офіційної команди не положено. Житимеш де?

— Невже ви не надасте притулку маленькій дівчинці? Самотній та замерзлій... Так? Ну, зрозуміло. Ви ж товстошкірий. Носоріг, як ви самі кажете. До речі, я в енциклопедії дивилася: вони бувають двох видів — чорні та білі. То цікаво, яким ви себе вва...

— Слухай, кінчай каламбурити, — попросив він. — Іди краще в кадри і гукни сюди Олега Вікторовича, бо його пищавка у шафі скоро лусне. А в мене вуха болять.

— Яка пищавка? — не зрозуміла вона.

— Мобільний телефон.

— А... ви що, чуєте? Я нічого не чую...

Вона підійшла до шафи, де вішали одяг хірурги, і відчинила дверцята. Апарат у кишені куртки дійсно галасував на повну.

— У носорогів слух відмінний, — відповів Беженар, — якщо ти дійсно в енциклопедії дивилася. Зір ні к чорту, а слух капітальний.

— Дійсно, — погодилася Ліда. — А чому в кадри? Він що — звільняється?

— Навряд чи він тепер звільниться, — зауважив Беженар. — Він там каву п'є. Регулярно. А бутерброди на ніч йому просто сюди доставляють. Між іншим, цілком пристойні.

— Оце так новина! — вигукнула Ліда. — Молодець Олег Вікторович. Бачите, як чинять розумні люди! А ви не хочете, щоб вас бутербродами забезпечували...

— Носороги — вони, до того ж, нерозумні, — пояснив він, — і дуже вперті.

— Ну, це ми спробуємо виправити, — пообіцяла дівчина, зникаючи за дверима. — До речі... Сумку я у вас залишила. Ви ж, коли мене так негарно виставили, про ключ нічого не говорили...

Олег також писав історію хвороби, слухаючи одним вухом те, що говорила Ольга. Коли йому присунули чашку кави, він припинив писанину і сказав:

— Слухай, я все тягну, тягну... В тебе немає бажання нікуди не смикатися у таку погоду?

— Взагалі-то є, — погодилася вона. — Але перед сестрою незручно. Обіцяла ж...

— Іншим разом поїдемо, — запропонував він. — У такі сніги краще вдома сидіти. До того ж...

— Що?

— Та розумієш... Медвідь зібрався на вихідні їхати в справах. У його дружини молодший брат жениться. Ну, вони ж не можуть не поїхати. А Голоюха одного кидати також незручно. Раптом щось серйозне...

— Дійсно, — погодилася Ольга, — і так зле, і так... Слухай, а я таки з'їжджу. Туди й назад. Ти мене зранку на поїзд посадиш, а ввечері зустрінеш. Давай?

— Може бути і так, — погодився він. — Однаково я з відділення до п'ятої навряд чи вирвуся. А о восьмій і ти приїдеш. Годинки зо три я матиму, щоб зготувати щось святкове.

У двері постукали, і на порозі з'явилася Ліда. Вона без перебільшення сяяла.

— Добрий день! Із зимою вас!

— О! — зрадів Олег. — А ти звідки?

— Канікули зробили, — пояснила вона. — Олег Вікторович, мене Беженар прислав. У вас там у шафі телефон розривається.

— От, бісова душа,— пробурмотів Олег,— дістав уже... Я гадав — більше не дзвонитиме. Слухай, Лідочко, не в службу, а в дружбу — залізь до кишені і натисни у нього ліву верхню крайню кнопку. І тримай довше — нехай заткнеться.

— Це серйозна послуга, — зауважила Ліда. — Вона так просто вам не обійдеться.

— А що з мене вимагається? — не зрозумів він.

— Ви за мене замовте слівце завідуючому — нехай на практику візьме, поки канікули. Неофіційно...

— Невже більше немає кому замовити? — здивувався Олег.

— На жаль, немає... — посміхаючись, зітхнула вона.

— Тоді жодних проблем.

— Дякую! — вона зникла за дверима.

— Чекай, — збагнула Ольга, — це та дівчинка, що була в нас влітку на практиці?

— Це, казали, в неї з Беженаром щось там крутилося?

— Напевно, ще крутиться, — припустив Олег. — Між іншим, я чув, вони навіть до її батьків їздили.

— Завал! І що?

— Казали — у когось, у матері чи в батька, мало інфаркт не стався.

— Дійсно... — задумливо промовила Ольга. — У дівчинки зсув по фазі...

— Ну, це така справа... — знизав плечима Олег. — Між іншим, а тобі скільки років?

— Між іншим, нетактовно, — відповіла вона.

— Між іншим, це я питаю, а не хтось.

Вона засміялася:

— Ну, припустимо, тридцять два.

— А їй, напевно, близько двадцяти чотирьох. Між вами якихось вісім років різниці, а ти так згорда...

— Порівнювати не зі мною потрібно, а з ним! — не погодилася вона. — Ти прикинь, яка в них різниця. Це ж убивство!

— Убивство — це коли нікого немає поруч, — сказав Олег. — І жодного просвітку. Ось так. А це ще нічого.

У двері знову постукали.

— Так! — гукнула Ольга.

На порозі знову була Ліда.

— Ось, — вона простягла телефон Олегові. — Я, очевидно, не ту кнопку натиснула, а він кричить, як ненормальний, лається і вас вимагає.

— Дякую, — сказав Олег. — Зараз я йому покажу, як суборди— наторів кривдити.

Ліда засміялася і вийшла.

— Слухаю!

— Ну що ж, Олежку, — не вітаючись, почав Якимець, — це останній дзвінок. Так, про всяк випадок. Місце твоє летить. Щойно телефонувала людина, яка мені його обіцяла, і каже, що більше чекати не може.

— Отже, доля, — філософськи відповів Олег.

Відчуття, що він спекався цієї вигідно оплачуваної роботи було, як не дивно, приємним. Навіть настільки, що разом вилетіли з голови інші сторони, яких торкнувся, виконуючи її. Не промайнуло й думки, що все це може не скінчитися з розривом їхньої неофіційної угоди.

— Потім сам будеш влаштовуватися, — вів своєї Володя.

— Як кажуть, усі витрати беру на себе.

— Ну, дивись, — сказав Якимець. — Бувай, навряд чи скоро побачимося.

— Їдеш кудись? — запитав Олег.

— До Австрії, місяців на три. За годину відлітаю.

— Не Тачанів, звичайно, але також непогано, — зауважив Олег. — Щасливо тобі.

Олег поклав телефон на стіл і сказав:

— Схоже, він нарешті дасть мені спокій. До Австрії їде.

— Круто, — сказала Ольга.

— До речі... А можливо... Тебе цікавить Харків? — несподівано запитав він.

— Мене? — здивувалася Ольга. — Харків? Чому Харків?

— Дійсно, — погодився він, — до чого тут Харків? Пуста квартира і дірявий «Жигуль» на стоянці...

Ілля сидів у кабінеті й писав. Увійшла Люба.

— Ілля Петрович, підпишіть відомості — ось, за спирт...

Він підписав.

— І це зведення переписували...

Він поставив підпис ще двічі.

Постукавши, увійшла Марійка:

— Ілля Петрович, то у другій палаті все капати, як вчора? Ви наче казали, що щось заміните?

Медвідь простяг руку і взяв у неї листок призначень, передивляючись його.

— Маша в нас сьогодні геро-ой... — Люба жартівливо обійняла її за плечі. — Із завідуючого меда-аль причитається...

— Не зрозумів, чого ти її так нахвалюєш? — Ілля продовжував водити ручкою по листку.

— Як?! — здивувалася старша. — Увесь відділ знає, а ви...

— Що знає? — Медвідь нарешті відірвався від листка призначень і подивився на них.

— Як — що? Наша Маша сьогодні, як олімпійська чемпіонка Зубрилова, на лижах...

— На яких лижах? — не зрозумів Ілля. — Як...

Обличчя його посів украй здивований і навіть дурнуватий вираз.

— Я гадав, ти жартуєш... — він перевів погляд на Марійку. — Ти що — серйозно? На лижах...