Задзвонив мобільний.

— Так!

— Олег Вікторович? «Швидка».

— Що там уже сталося? — не приховуючи незадоволення, запитав він.

— Ви за Медвідя сьогодні? В нас тут так записано...

— Начебто...

— Тут аварія. Трьох привезли. Один без свідомості, вже в реанімації. Двох до хірургії поклали, також у важкому стані.

— Цього тільки не вистачало, — пробурмотів Олег невідомо до кого. — Машини обидві на місці?

— А що з того? Вважайте, що один УАЗ. По такій погоді РАФик нікуди не пройде.

— Тоді везіть мене, і відразу ж за Беженаром та Голоюхом. Усіх давайте.

Скінчивши розмову, він набрав номер і, затиснувши телефон між вухом та плечем, почав скидати штани. Відповіли миттєво.

— Олю, це я.

— Привіт! Щось сталося?

— Сталося, — сказав він. — Аварія. Трьох привезли. їду до лікарні.

— Шкода, — промовила вона. — І що?

— Залишайся, напевно, там, — запропонував він. — Це на всю ніч. А завтра зідзвонимося.

— Гаразд, — розчаровано відповіла Ольга, — а я вже налаштувалася їхати...

— Що поробиш... — Олег уже застібав інші штани. — Я навіть не зможу тебе зустріти.

— Ну, гаразд, — сказала вона. — Удачі тобі.

— Дякую. До завтра.

Вимкнувши телефон, Олег поклав його на полицю і, вдягаючи светр, швидше почав рухати щелепами.

До реанімації він піднявся вдягнутим, просто з вулиці, не заходячи до хірургії. Шапка та плечі були засипані снігом, і він струсив його, затримавшись у дверях. В ординаторській сиділи Щур зі Світланою Сергіївною. Обоє виглядали стурбованими.

— Ну, що там? — похмуро запитав Олег.

— Нічого доброго, — відповів Щур. — У комі. Двадцять чотири роки, не наш, із транзитної машини. Перекинулися на іномарці. Он його знімки черепа.

Олег узяв знімки у рамках і проглянув на негатоскопі.

— Начебто нічого... Переломів не бачу. А що скаже незрівнянна Світлана?

— Не підлизуйтеся, Олег Вікторович, — невесело промовила жінка. — Також нічого доброго. Симптоматика гематоми. До того ж, виражена. Оперувати потрібно.

— Нейрохірургам дзвонили? — запитав Олег.

— Що з того? — Щур витяг із пачки цигарку. — Виїзду з міста немає. Усе перемело. Санавіація не приїде, у всякому разі, до ранку. Так що...

— Оперувати потрібно вже, — сказала Ланько. — Починаються порушення дихання.

— Весело...

— В хірургії був? — запитав Щур.

— Коли? Щойно приїхав — і зразу ж до вас.

— Я вже дивився тих двох, — продовжував «ощасливлювати» хірурга Щур. — Один — травма живота, очевидно, внутрішня кровотеча. Також доведеться оперувати. В іншого щось із ногою.

— Весело... — повторив Олег. — Ну що ж... Дівчата помиються хвилин за десять. Я гляну тих двох, і можемо брати гематому. Доведеться самим.

— Із ким будеш?

— Уже всіх викликав, — відповів Олег. — Голоюха і Беженара. Шеф ще вчора на весілля поїхав, ти знаєш.

Зі своєї ординаторської Олег вийшов, на ходу застібаючи халат. Сестра вискочила з маніпуляційної до палати, перебігаючи йому дорогу. Він повернув за нею. Молодий хлопець стогнав на койці, тримаючись рукою за живіт. Був весь блідий, часто дихав. Обличчя хворого вкривалося холодним потом.

— Який тиск? — запитав Олег, сідаючи поруч із ним і пробуючи пульс.

— Сто на п'ятдесят, — відповіла Марійка, приєднуючи нову систему.

До палати увійшла Надя.

— Олег Вікторович, що буде?

— Усе зараз буде, — похмуро пробурмотів він, обстежуючи живіт хворого. — Значить, так... Дзвони бігом до Віри, нехай швидко дістається сюди, своїм ходом — їй недалеко. Буде трепанація черепа і лапаротомія, одночасно двома бригадами. Готуй інструменти. Пилка Джиглі є у вас?

— Є, весь набір для трепанації.

— Розчини у заначці?

— Два фурациліну і один новокаїн, усе по чотириста.

— Мало, — сказав Олег. — Посилай бігом санітарку до чергового кіоску, нехай бере чотири фурациліну, перекис і два новокаїну. Під мою відповідальність. Завтра розрахуємося. І відразу мийся.

Він підвівся виходити:

— Машо, що ти йому капала?

— Банку Рінгера. Це вже друга — фізрозчин.

— Реополіглюкін став. На, — він простяг їй ключа, — в Медвідя в кабінеті на загашнику. Там дві банки стоять — бери обидві. Третій хворий де?

— У другій палаті, — сказала сестра, виходячи.

Заклавши руки до кишень халата, Олег посунув у другу.

Дебелий чолов'яга лежав на койці головою до лікаря. Одна нога хворого була вкрита ковдрою, друга лежала розкритою. На голові він тримав холодну грілку.

— Добрий вечір, — автоматично промовив Олег, присуваючи стільчик і сідаючи біля його ліжка. — Що вас тур...

Слово застрягло у нього в горлі. Це був Володя Якимець.

Це дійсно був він. Роззявивши рота від несподіванки, Олег упізнавав у пацієнті того, кому був зобов'язаний усією Тачанівською епопеєю.

— Володю?!

— М-м-м... — тільки й простогнав той, виглядаючи з-під грілки.

— А що ти тут робиш?! Ти ж в Австрії! Ми ж із тобою кілька днів тому говорили? Ти ж казав, що їдеш!

— Так уже вийшло... — пробурмотів той. — У мене з ногою щось...

— Що саме? Розповідай, тільки швидко. Там із твоїми друзями справи погані.

— Коли ми перекинулися, — почав Якимець, — я відчув удар от сюди, в стегно, та в голову. Якийсь момент погано пам'ятаю. Потім сам виліз. Ігор зразу відрубався. А Толян був у свідомості, але сам не міг іти. Я поки зупинив якогось мужика на санях...

— Чекай, то ти ставав на ногу? — не зрозумів Олег.

— Навіть ішов спочатку. Але якось погано її відчував. Там наче щось зайве. А зараз починає сильно боліти, і не там, де вдарився, а внизу. Пальці пече сильно...

Олег помацав долонею його ногу на всіх рівнях, потім почав шукати пульс на стопі.

— А ти можеш нею рухати?

Якимець із зусиллям пересунув ногу на койці.

— Стопу відчуваю погано, і болить сильніше...

До палати увійшла Марійка, простягаючи знімок у рамці:

— Щойно принесли.

Олег глянув його «на лампочку» і, поклавши на стільчик, знову взявся до ноги.

— Що там? — тривожно запитав Якимець.

— Схоже, розрив стегнової артерії.

— То перелому немає? — зрадів той.

— Це гірше, ніж перелом.

— Як це?

— Розрив кровоносної судини, яка живить усю ногу. Спробуй сам рукою — вона холодніша, ніж здорова.

— І що?

Олег мовчки тер підборіддя.

— І що?! — мало не заволав Якимець. — Ти ж не хочеш сказати... О, Господи... Ні!

— Чого ти вищиш? — зі злістю у голосі запитав Олег. — Поки що питання про ампутацію не ставиться.

— То роби щось! — продовжував галасувати той.

— Що — роби? Я навіть поки не знаю напевне, що з нею. Те, що я сказав, — припущення. У будь-якому разі йдеться про якесь гостре порушення артеріального кровотоку в нозі. Тут потрібен судинний хірург.

— То викликай!

— Звідки? Усі дороги заметені. Ми вже нейрохірурга викликали — марно. Ніхто не приїде, принаймні до ранку. А ти припини істерику. Поки що будемо спостерігати. Я гадаю, розрив не повний. Пульсу не чути, але нога не зовсім холодна, отже, якесь живлення все-таки отримує. Можливо, в перспективі артерію доведеться відновлювати. Буде видно...

Олег дивився на Якимця невидющими очима і верз, сам не розуміючи, що. Думки плуталися. Усе, що завгодно, він міг уявити собі, збираючись до Тачанова з дурної забаганки того, хто зараз лежав на койці. Що він псих. Що вигадав байку про сон, переслідуючи якусь іншу мету. Навіть про містичний зв'язок подій у Тачанові з Якимцевими сновидіннями іноді закрадалася думка. Не уявлялося лише одне — що сам він за кілька місяців власноруч відтинатиме ногу Якимцеві у Тачанівській лікарні. Оце вже не приходило навіть у найхворобливіших мареннях.

Лікар дивився на бліду і холодну ногу, реально розуміючи, що невдовзі це станеться. Зараз ще існував примарний шанс врятувати її. Навіть без спеціального обладнання. Навіть не маючи досвіду таких операцій. Якийсь шанс залишався. За кілька годин його вже не буде. А в реанімації лежали двоє травмованих, життя яких висіло на волосинці. Вони й заберуть цих кілька годин.