— Ну, якщо бути до кінця справедливим, — не погодився Олег, — то не сказали ви йому з тієї ж причини, що і я. Я оперував годину з вини калового запаху, і ви так само. Я не розібрався, і ви так само. От якби ви тоді розібралися, що і звідки, або хоча би взяли на себе сміливість зашити хворому живота, як це зробив професор, то мали би зараз моральне право судити мене і тикати носом у лайно. А так — вибачте.

— Диви, які ми розумні, — у зава мало не перехопило дихання. — Я давно дивлюся, що ти останнім часом став дуже крутий. Дивися, Олежку, не заривайся. Не варто. Боком воно іноді вилазить.

— Я й не збираюся зариватися, — сказав Олег. — Але й сідати собі на голову також не дам.

— Ну, гаразд, — завідуючий недобре глянув на нього. — Ось і побалакали по душах. Рецензію можеш залишити собі на пам'ять. Завтра я однаково доповідатиму, що ти її не здав. Ось так.

Він важко підвівся і, часто дихаючи, вийшов у коридор, а Олег зовні незворушно витяг із пачки цигарку. От тільки пачка була кинута на стіл з такою силою, що перелетіла його і впала на підлогу. Не звернувши увагу на це, хірург запалив просто в ординаторській.

На обличчі зава були намальовані всі емоції, коли він летів коридором.

— Світлано! Світлано!

Сестра перелякано вискочила з маніпуляційної.

— Візьми апарат, поміряй тиск Петяєвій. Як вона?

— Н-нічого так...

Нетипові для пізнього часу звуки у відділенні примусили завідуючого загальмувати. Рука його взялася за двері палати...

П'ятеро вірменів розсілися на ліжках — хто де. У проходах стояли їхні кошики. Усім хворим було весело. Біля старого вірменина стояв здоровий, обплетений лозою бутель вина, саме цей напій був налитий усім без винятку в склянки і кухлі. На ліжках порозкладалися усілякі кавказькі делікатеси. Один із гостей стояв серед палати з келихом в руці й щось виголошував незрозумілою мовою, намагаючись перекричати інших.

Зав остовпів, а потім, геть забувши про Петяєву, стукнув дверима і чкурнув у зворотному напрямку. Увійшовши до ординаторської, він спокійним голосом, проте тоном, що не обіцяв нічого хорошого, промовив:

— Олегу Вікторовичу. Я вже у курсі того, що відбувається в даний час у вашій палаті. Мене навіть не цікавить, знаєте ви про це і приховали від мене, чи ні, — зав підняв руку, перехоплюючи здивований погляд ординатора. — Це виглядає вражаюче — п'ятеро циган п'ють із вашими хворими у післяопераційній палаті. А ви щойно стверджували, що вас не доводиться витягати з лайна. Так ось, завтра після того, як моя доповідна ляже на стіл начальства, у вас виникне така потреба.

Завідуючий розчахнув двері, щоб виходити, але тоді озирнувся і кинув на Олега якийсь байдужий погляд, наче не бачив його:

— Ні, я витягну, звичайно. Навіть не збираюся цього приховувати. Але вам доведеться ой як попросити! А зараз, будь ласка, наведіть порядок у відділенні.

Двері за ним зачинилися.

Стояв гарний ранок. Іномарка чорного кольору котилася вулицями міста. За її кермом сидів пан Якимець. Власник авто спокійно та зосереджено крутив направо-наліво, але обличчя його виказувало, що сам він думками знаходиться десь далеко.

Мобільний подав сигнал. Зовні байдуже чоловік простяг руку і взяв слухавку.

— Так. Хто? Олег? Радий тебе чути! Здивований, приємно здивований. Ти ж знаєш, якщо у подібній ситуації хтось хоче спекатися тебе, то так і говорить: «Я сам зателефоную», — що значить із кінцями. Так. Що? Звичайно, не передумав, усе в силі. Давай так: завтра зустрічаємося і все обговорюємо конкретно. Звичайно. Усе, як домовлялися. Навіть твої ставки дещо зросли. Заокруглюю до трьох нулів. Які там жарти? У моєму положенні тільки жартувати... Що? Не зрозумів. Просто зараз завдаток за два місяці? Ти що — мені не віриш? Та я тобі завтра за три місяці привезу! Я на зустріч зараз їду. Що ж я — все кину? Не зрозумів, ти сам кидаєш? Ну, гаразд.

Поклавши мобільний на сидіння і позирнувши у дзеркало заднього огляду, Якимець зробив розворот. Машина, набираючи швидкість, рушила у зворотному напрямку. 

По зеленкуватій плитці лікарняного коридору йшов літній чоловік у військовій формі — дещо зігнутий, однак типова військова хода примушувала змучену людину все-таки карбувати крок. Поверх штанів із широкими лампасами опускалася зелена сорочка з короткими рукавами, на якій над численними нагородними планками гордовито сиділи генеральські погони. Перейшовши через увесь коридор, він важко опустився на вільний стільчик на сестринському посту.

— Хух-х... — знявши кашкета, чоловік витяг із кишені випрасуваний носовичок і обтер чоло. — Ну і спека... З глузду з'їхати можна.

— Що там, Іване Павловичу? — повернулася до нього медсестра. — Як воно?

— А... — той лише махнув рукою. — До Києва літав. Просили лекцію прочитати в академії прикордонних військ. Важко — туди, назад... Не ті вже роки.

— Ну що ви, Іване Павловичу! Ви ще ого-го! Виглядаєте на всі сто.

— Ой, хоч ти, Оксаночко, щось приємне скажеш... — він приголубив її жартома. — А у вас, я бачу, тихо сьогодні.

— Та так, відносно. Ходімте, я поколю вас.

— А я гадав, обійдеться сьогодні.

Несподівано на посту з'явилася санітарка.

— Оксано, давай до завідуючого — всіх збирає.

Зітхнувши, сестра підвелася зі стільчика.

Секретарка дещо здивовано глянула на незнайомого охайно вдягнутого чоловіка, який тримав у руці явно лікарський шкіряний кейс. Відвідувач, прочинивши двері до приймальної, зі знанням справи запитав:

— У себе? Можна?

Вона кивнула у відповідь, і відвідувач пройшов до кабінету головного.

— Дуже приємно! — головний відірвався від стільчика, подаючи руку, і вказав на вільне крісло. — Присядьте. Мені вже телефонували на рахунок вас, просили посприяти. Отже, роботу в нас шукаєте?

— Так, хотів би працювати у вашій лікарні.

— Гарно... А... Пробачте, звісно, — можливо, не надто коректне запитання. Ви, гадаю, розумієте. Чим зобов'язані такою честю? Все-таки Харків, майже столиця. Ви де працювали?

— Третя міська.

— Ну ось — величезна лікарня, ви — хірург, якщо не помиляюся, вищої категорії... Чому раптом?

— Та ні, все гаразд, — посміхнувся Олег. — Мій розрахунок за власною вимогою — не наслідок пияцтва або якихось конфліктів, можете не переживати. Характеристика з місця роботи позитивна. Так що...

Головний підняв обидві руки догори, наче знімаючи питання.

— Олег Вікторович... Що ж я вам можу запропонувати? Ну, враховуючи протекцію з обласного управління, я дам вам, звичайно, півставки ординатора у відділенні, хоч їх у мене немає. Ну, перепрофілюємо. А от другу половину ставки...

— Мені поки що вистачить, — зрадів новоприбулий.

— Лади, — погодився головний. — Тоді давайте всі свої папери, я їх сам віддам у кадри. А ви йдіть у відділення до завідуючого. Він вже попереджений про вас. Із ним і вирішуйте всі конкретні питання. До речі, а як у вас із житлом?

— Зняв поки що квартиру, — відповів лікар. — Нібито все гаразд.

— От і прекрасно.

Олег витяг папери з кейса і залишив кабінет головного.

За дверима кабінету завідуючого Тачанівською хірургією розмовляли на високих тонах. Тим не менше, оскільки перед дверима ніхто не чекав, Олег, постукавши, прочинив їх. Там виявилося повно народу, а зав — невисокий, повний чоловік років п'ятдесяти — розпікав їх від душі. Його високий ковпак стирчав назад, а щоки роздувалися, виявляючи благородний гнів.

— У мене це в голові не вкладається — як собі хочете! Ну, чим ви тут по ночах займаєтеся? І як ви зміни здаєте? Ви Ж КОЖної п'ятихвилинки раз по раз докладаєте... — гнівний зав помітив незнайомця та звернувся до нього: — У нас робоча нарада. Зачекайте, будь ласка!

Олег вибачився і зачинив двері. Втім, це аж ніяк не заважало чути все, що говорилося за ними.

— Ви ж кожної п'ятихвилинки докладаєте мені, що у вас усе гаразд, — продовжував зав за зачиненими дверима. — А потім в один прекрасний момент, коли поступає хворий із кишковою непрохідністю, виявляється, що два тижні тому... Ні, ви вдумайтеся — два тижні тому! — вкрали клізму. Як це назвати?! Поголовне впадання у дитинство? Та хто ж її міг вкрасти? Ви що вже, зовсім із розуму посходили? Ну, я розумію, час такий, але...