Завідуючий кафедрою хірургії

Професор

Соколов Валерій Павлович

А зайшовши майже у самий кінець коридору, який усі називали «апендицитом», зупинився перед іншими, скромнішими, з доволі обшарпаною табличкою, яку годі було порівнювати з попередньою:

Професор

Желязко Григорій Ананійович

Підійшовши до дверей, які у цей нічний час виявилися незачиненими, ургентний доволі безцеремонно штовхнув їх ногою і увійшов без стукоту. У кабінеті висіло безліч навчальних таблиць і громадилася купа старої, ще з радянських часів, апаратури. У кутку біля стіни стояв стіл, а поруч із ним тапчан, на якому хтось хропів від душі. Наблизившись до лежанки, Олег порухав коліном дупу, повернуту до дверей.

— Підйом! — скомандував він, — перфоративну привезли. Давай-давай. Немає чого спати. Гурський ледве теплий. Будемо вдвох оперувати.

Тіло на тапчані кілька разів гмукнуло, зарухалося, а потім злякано підскочило.

— Га? Що? О-о... — розбуджений очманіло мружився, стираючи холодний піт зі щоки та шиї.

— Що, наснилося щось?

— О-ой... Ну його в баню...

— За півгодини, — сказав Олег, прямуючи до дверей. — Іди тим часом хворого подивись. Дванадцятигодинний перитоніт. Важкий дід.

Молодий та міцний хлопець підвівся і потягся, струшуючи залишки сну. На ньому, як і на старшому ургентному зміни, була вдягнута зеленкувата піжама, і він натягав поверх неї не надто свіжий білий халат. На столі поруч із тапчаном валялися його затоптані шкарпетки, кальсони і майка. Струснувши головою, розбуджений запхав босі ноги у шкіряні тапочки і рушив до санпропускника.

***

Яскраво горіли операційні лампи. Під руками в сестри дзенькали на столику інструменти. М'яко та ритмічно гудів наркозний апарат.

— Іро, відсмоктувач. Нехай ще раз перевірять, бо будемо потім «цикатися» ...

— Добре, Олег Вікторович. Лєна, перевір ще раз.

Голос операційної знову був сухим та діловим.

— Давай, можна, — скомандував анестезіолог. — Поганий дід. Пульс на чесному слові, гемодинаміка ні к чорту... Хлопці, не баріться, гаразд?

— Гаразд, — відповів Олег, повертаючись до асистента. — Чув? Так що не спи.

Хірург, мовчки глянувши на сестру, зробив ріжучий рух вказівним пальцем, і скальпель миттєво опинився у його руці. Операція почалася.

— Затискачі... Ще... В'яжемося. Не спи, не спи. Ось так. Давай рушники. Мікулічи.

Лунало тріскотіння затискачів. Усе робилося максимально швидко.

— Рамку! Крути давай. Ну, прокинувся? Ось і добре...

Інтерн Вася Ясінський працював на повну. Як і всі стажери, що чергували по черзі, він бачив себе у найближчому майбутньому великим хірургом, аж ніяк не меншим від Шалімова. І цієї миті, коли до завершення операції насправді було ще дуже далеко, він уже уявляв, як розповідатиме іншим інтернам, що посходяться зранку, як він тут героїчно цілу ніч оперував. Не кожному випадає отак — першим асистентом і взагалі удвох... Він любив чергувати, тим паче, що роздобувши ключа від «апартаментів» другого професора, інтерни тепер спали з комфортом, іноді навіть...

— Відсмоктувач давай! Не спи. Слава Богу, працює...

— Ну що, знайшов дірку? — це був анестезіолог.

Однією рукою хірург уже обстежував через рану черевну порожнину, інша лежала на грудях хворого, вкритих стерильними пелюшками. Його очі над краєм маски випромінювали зосередженість.

— Та чекай ти... Тут щось незрозуміле... Зажди... От зараза...

— Що там?

— От падло...

— Ну що таке?

— Що-що... пухлина. Чорти би вхопили... Рак шлунку. І ти глянь — пухлина доволі обмежена, а взяла — перфорнула. От з-зараза... Я ще у приймальному зауважив, що хворий надто худий.

— Що робитимете?

— А я знаю? Поганий дід. Перитоніт квітучий... Серйозну операцію може не витримати.

Якусь мить Олег думав.

— Надю, іди піднімай усе-таки Гурського, нехай бігом домивається. Потім дзвони професору Соколову. Скажи — рак шлунку. Нехай приїжджає — хворий серйозний. Давай швидко.

Анестезистка побігла дзвонити. А в операційній і далі діловито брязкали інструменти, гудів апарат, лунали зосереджені репліки.

— Лапаротомну серветку давай. Ще...

— Ви їх хоч рахуєте?

— Ну-ну... А то мені розповідали — минулого року в першому роддомі...

— Як там гемодинаміка? — перебив Олег роздуми про забуті в животі серветки. — Нічого? Ще довго. Якщо Соколов вирішить усе-таки видаляти пухлину... Сам розумієш...

У вікні давно вже народився світанок, і тепер ранковий напівморок заповнював операційну, розсіюючись у жовтуватому світлі ламп.

***

Лікарня тонула у звичайному вранішньому гаморі. Внизу, У вестибюлі постійно стукали двері, пропускаючи персонал, що спізнювався на роботу. Через перехрестя двох головних коридорів першого поверху снували медсестри з паперами та санітарки з відрами. Кудись не встигаючи, квапилися лікарі нічної зміни, а група з десяти студентів — єдині, хто тут нікуди не поспішав, — чекала біля сходів на свого викладача. Усе, як зазвичай.

Вхідні двері вкотре розчинилися, і до вестибюля вскочив літній, невисокий і ще моторний чоловічок із невеликим черевцем. Він заспішив до сходів, смішно підкидаючи холошами явно короткуватих штанів — у одній руці ніс капелюха, в іншій — доволі старомодний портфель. Схопившись за поруччя, чоловічок зосереджено піднімався сходами догори, по дорозі розкланюючись із усіма стрічними, незалежно від їхнього рангу.

Професор Желязко мав звичку вдавати із себе сувору і навіть грізну людину, проте насправді був незлобивим. Раніше, кілька років тому, його вважали першою людиною у хірургічній клініці. Проте роки брали своє, і коли зі столиці прибув на завідування кафедрою професор Соколов, старого посунули далі у кінець «апендициту» та влаштували йому професорський закуток у приміщенні поруч із навчальним мотлохом, власне, залишивши самого на правах експоната.

— Вітаю вас, Григорію Ананійовичу! — лікар у білій лікарняній піжамі, що трапився назустріч, привітно кивнув. — Що так сьогодні? Спізнюєтеся...

— Та от, встретил коло больници свою бувшу пацієнтку! — голосно, наче всі навколо були глухі, почав професор, демонструючи при тому багатство свого неповторного діалекту. — Самі знаєте, как оно... Благодарниє пацієнти... У меня ж их много було, ну, ви знаете...

— Так, так, знаю, — злякавшись, що старий прилипне до нього надовго зі своїми спогадами, лікар побіг далі.

— Здрастуйте, Григорію Ананійовичу! — дві медсестри посміхнулися, минаючи його.

— О! — цей вигук у незнайомої людини міг би викликати підозру, що професор бачив їх востаннє років так із двадцять тому. — А шо ето с вами? Я помну, ви ещо учора ходили така уся доволна, и у колготках... а сеодня в вас така причоска!

Обидві дівчини пирснули у долоні і, залишивши серед коридору здивованого професора, пішли далі.

— Здрастуйте, Григорію Ананійовичу!

— Здрастуйте, здрастуйте...

Дійшовши вже на третьому поверсі до розчинених дверей ординаторської, професор Желязко зазирнув туди.

— Добре утро! А шо вас сеодня так мало?

— Оперують, Григорію Ананійовичу. Ще уночі почали. Рак шлунку. Ішли, кажуть, на перфоративну, а знайшли пухлину. Женатий із Гурським. А потім ще й шефа на ранок із дому викликали.

— Да... да... — Желязко мрійливо застиг в отворі дверей. — Помну я, ми кода-то с Петром Опанасовичем, кода он ещо работал, оперировали рак желудка... Ну, ми их вообще много оперировали, ви помните, да...

— Звичайно, помню, — відповів лікар, продовжуючи перекидати папери.

Але обличчя старого несподівано перекривило від обурення, і він закричав:

— Та шо ти там можеш помнит? Ти ж у нас тода ещо не работал!

Розуміючи, що старий зараз затягне надовго, лікарі, що сиділи в ординаторській, почали непомітно розбігатися.

***

Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: