— Ну що, на якій стадії? — запитав начальник.

— Лишилося операційні журнали подивитися, історії померлих, та й напевно,все.

— Ну, давайте у темпі. Друга година. Зараз везуть до ресторану, а на п'яту я маю бути в управлінні. По оперативній діяльності давайте повний аналіз. А це... А це що за... явище?

Усі четверо вирячилися на людину, яка саме увійшла. Світло— зелені захисні штани зі стрілками до гостроти леза на згинах. Військовий кашкет, загнутий догори спереду, мав якусь незрозумілу, «ненашенську» форму. На сорочці кольору хакі з короткими рукавами красувалися незрозумілі погони. Темні дзеркальні окуляри з лінзами у формі крапель круто сиділи на охайно вистрижених чесних сивинах. Дійшовши до остовпілої групи перевіряючих чоловік, наче господар, запитав із диким американським акцентом:

— А кде місс Мерія? Несс... Как єто? Медсесчра?

Комісія лише кліпала очима.

— А, генерале! — дружньо гукнув до нього хворий із передачею, що кульгав поруч. — Та он вона.

— О! Місс Мерія! — зрадів той. — Я єст явілс'я на ін'єкцій! Ровно хаф паст ван!

Підбігши до «генерала», Маша схопила його за руку і, злякано озираючись на поважних гостей, потягла Івана Павловича подалі.

— Оу, йєс, йєс! — погоджувався він, — я єст понімай. Я єхат на базу, а когда возвращатся...

— Я не второпав... — промовив головуючий. — А це хто?! Що за генерал?

— Наче погони армії Сполучених Штатів... — невпевнено припустив інший. — Та й акцент...

— А то спостерігач із Пентагону, — кинув їм той самий хворий з передачею. — Генерал американський.

Та державні мужі, очевидно, не припускали думки, що з них можна глузувати.

— А що він тут робить?!

— Вивіз ракет контролює, — загадково посміхнувся дядько з села.

— Ні, що він тут, у них робить?

— Чиряк у нього на дупі, — відповів хворий, зникаючи у палаті. — Його завжди після мене перев'язують — здоровущий чиряк, я сам бачив.

— Може, у Карачинцях? — невпевнено припустив один із інспекторів. — Тут недалеко, я чув, аеродром військовий... колись був...

— Ні, ну вони зовсім озвіріли! — вибухнув головуючий. — Є ж циркуляр, що зобов'язує про поступлення іноземних громадян повідомляти до управління! А цей... ще й генерал, з Пентагону! Ну, я їм зараз зроблю обід...

Кривонога Соня якраз мила у клізмовочній, коли туди не погребували зазирнути троє високих гостей. Каналізація Тачанівської лікарні давно вже «волала» про ремонт і мусила забастувати саме цього дня. Тому, скрививши носи, всі троє перейшли до пристойнішого місця, аби занести це до протоколу. Та слідом за ними з'явилася Ада Василівна і наказала Соні притьмом бігти до актового залу. Ще напередодні, під час підготовки до прийому поважної комісії, прорвало трубу. Ремонтні служби перекрили воду і таким чином кінець залу за останніми рядами лишився недомитим. Саме про це напрочуд вчасно згадала всюдисуща замісниця.

Але Соня на все і особливо — на миття підлоги — мала свою думку. Тому ганчірка їздила по потрісканих дошках не надто швидко, зате фундаментально. Ні, Соня регулярно поглядала у вікно, аби вчасно піти й не зустрітися з тими, хто, на її думку, «дурно пердів у небеса», але сталася несподіванка. Якраз за ніжками останнього ряду в щілині між дошками жовтіла монета, судячи з розміру, не менша за п'ятдесят копійок. Знявши з халата шпильку, Соня почала колупати. Інструмент виявився незручним і монета увесь час зривалася.

Несподівано бокові двері розчинилися, і команда приїжджих чиновників у супроводі місцевих повалила до зали. Зарухалися крісла як у залі, так і в президії. Здійнявся робочий гамір. Обридиливою хмаркою заповзли і лікарі, намагаючись зайняти місця якомога далі від обраних.

Соня завмерла і потягла швабру на підлогу, щоб ручка не стирчала догори, а сама, щиро бажаючи зникнути, присіла на відро і втягла голову в плечі. Сидіти довелося довго. Усі, хто виступав, на думку санітарки, верзли повну дурню, але зі свого небагатого телевізійного досвіду Соня знала, що чим вищий чин, тим менше він розуміється на житті, того й не надто дивувалася. Правда, коли захід сягнув за другу годину, а той, у кому вона безпомилково визначила «найголовнішого», у гнівному екстазі волав про те, що наша молода і суверенна держава досі не має європейської медицини лише тому, що тачанівські лікарі — ледарі, хабарники і корупціонери, Соня почала ворушити губами, бурмочучи собі під ніс.

Високий гість припинив зливу звинувачень та погроз і видовжив шию, намагаючись розгледіти того, хто дозволив собі там, на останньому ряду...

— Шановний, будь ласка... Ви, ви... Отам, чого ви заховалися і бубоните? Ви зі мною не згодні?! Підведіться і скажіть уголос!

Зрозумівши, що це стосується її, Соня розігнула криві коліна і, спираючись на швабру, промовила у своїй незворушній манері:

— А що я буду говорити? Я на то не вчилася. Ви начальники — ви вмієте говорити. Вже допіру годину лякаєте, що порозганяєте нас — то я не боюся. Дохтори, може, бояться, а я... Мені що — не однаково, де виносити за триста гривень на місяць? Піду на хверму виносити, після корови ще й слабше смердить, та й таких, як ви, менше лазить, на голову легше. Диви, «евро— пи» забагли — певно, решту все маете. Гроші людям заплатіть, як у Європі... А ви раз приїхали і хочете сметану на гімні збирати!

— Ну що, відбули? — перевів подих Малевич, відчиняючи вікно і закурюючи. Курили всі, крім Беженара.

— Поїхали...

— Отак-то... — підсумував Малевич. — Як там казав римський полководець, не пам'ятаю який: «Ще одна така перемога — і я залишуся без війська»... Ех, військо... А «генерал»? Шляки б його трафили... Завжди мусить недоречно з'явитися.

— Чого ж недоречно? — не погодився Ілля. — Так вони багато що б іще встигли. А вийшло — поки з «генералом» розібралися — глядиш, і обід вже. А от Соня видала, так видала. Ні, ти б почув таке у себе в Харкові?

— Прикольна дама, — посміхнувся у вуса Олег. — А у Харкові й не таке можна почути, тільки... їм по барабану. Головне, щоб міцно у кориті ногами стояти. І жерти без перестанку. А те, що в очі плюватимуть, — так то буцім дощ іде.

— До того ж, плюють рідко, — підказав Тарас. — В основному такі, як Соня. Ми не наважимося.

— А ти? — повернувся Малевич до Голоюха. — Валентину куди подів? Чого вона ледве повзає? Зранку ж нормальна була! Ну, як діти, чесне слово... І гроші чому в платному кіоску лежали?!

— А де ж їм лежати?

Малевич лише махнув рукою.

— Усі знають — Поліщук помер. Сьогодні, щойно перед їхнім приїздом. Годину на керованому диханні, потім зупинка.

— Двадцять сім років, — зітхнув Медвідь, — завал...

— Я вважаю, ми все зробили, — сказав Малевич. — Медицина не всесильна.

— А що вони з приводу цього? — поцікавився Олег.

— А що вони... Як завжди. Ми — потенційні якщо не злочинці, то... халатність, недбалість... усе це шукатимуть. Розтин завтра. Патанатома свого пришлють. Родичі претензій не мають, просили віддати без розтину — та де там...

— Та звичайно.

— Що ж, колеги... — зітхнув Малевич. — Така наша робота. Кому не подобається — он Америка, Португалія, їдьте, займайтеся вигіднішою справою. До речі, розумні люди так і роблять. Відпочивайте. Ургентний хто?

Голоюх мовчки підняв руку.

— Ну, справляйтеся. Якби що — я вдома.

Загасивши недопалки, лікарі почали розходитися.

Діставши батон, масло і поставивши на плитку чайник, Олег увімкнув телевізор без звуку і набрав номер на мобільному.

— Володю!

— А... радий твоїм регулярним дзвінкам.

— Та немає чому аж так дуже радіти. Я тут загруз у твоїх екзотичних справах. Чортзна-що виходить.

— І що ж ти знайшов? — пожвавішав Якимець.

— Як тобі сказати... Ну, по-перше, не шістнадцятого, а наступного дня повинні були ампутувати ногу хворому, якого звати так, як і тебе, а от прізвище дещо інше — Якимчук.