У кабінеті головного лікаря сиділа строгого, але сучасного вигляду молода пані з сумочкою. Малевич привітався. Вона сухо посміхнулася у відповідь.

— Миколо Прокоповичу, — почав головний, запрошуючи сідати, — це Ніна Олександрівна, кореспондент центральної обласної газети. Це наш головний хірург Малевич Микола Прокопович.

Вони ще раз кивнули одне одному.

— Миколо Прокоповичу, — продовжував головний, — Ніну Олександрівну цікавить один випадок, із цього приводу вона й приїхала до нас. Ви пам'ятаєте такого хворого — Винокура з Жовнівців?

— Звичайно, — похмуро відповів Малевич, ще віддихуючись після швидкої ходи сходами.

— Тоді прошу...— головний зробив пані запрошувальний жест.

— Дякую. Миколо Прокоповичу, — почала вона, — я би хотіла, щоб ви мені розповіли про цей випадок. Усі нюанси — як поступав хворий, як його обстежували, лікували...

— А дозвольте дізнатися, — перебив її Малевич, — чим викликаний такий інтерес до цього випадку?

— Ну... — дещо знітилася журналістка. — Це вказівка нашого головного редактора, скажемо так.

— А все— Таки? — наполягав Малевич. — Я не розумію, чому раптом в області з'явився такий повальний інтерес до Винокура? Вчора папір із управління з вимогою дати пояснення, сьогодні кореспондент із газети...

— Миколо Прокоповичу! — схоже, питання не конче сподобалося обласній гості. — Ви вірите, що головний редактор не звітуєть— ся перед нами, роздаючи завдання? До того ж, у нас буває свого Роду службова інформація.

— Вірю, — відповів Малевич. — Ось вам інтерв'ю: хворий поступив із задавненим панкреонекрозом. Вижив у практично безнадійній ситуації. Лікування проводилося у відповідності до сучасних концепцій медицини стосовно даної патології. Решта, вибачайте, — вузькі питання. Службова, як ви кажете, інформація.

Зав підвівся виходити.

— Оце так... — кореспондентка мало не роззявила рота. — Як це розуміти — ви йдете?

— Так. Пробачте, звичайно... Багато роботи. За двадцять хвилин операція.

— Миколо Прокоповичу! — обурився головний.

— Пробачте, — ще раз промовив Малевич, зникаючи за дверима.

— Ну, це мені подобається! — вигукнула пані. — Що, у вашому районі це вписується у норми хорошого тону? Чи у вашого хірурга манія величі?

— Ну, що ви! — сконфузився головний. — Це дуже хороший лікар, досвідчений завідуючий зі стажем. Його можна зрозуміти — хворий вижив у надзвичайно складній ситуації. Це заслуга всього колективу відділення і його особисто. А вчора — уявіть собі! — приходить циркуляр із обласного управління — дати пояснення, чим лікували. Так, ніби хворий помер.

— Ну, винуватити вас у чомусь ніхто не збирався, — заспокоїла кореспондентка. — Але в мене конкретне завдання — розібратися у механізмах забезпечення хворого медикаментами.

За інших обставин Лабо подивився би на людину, що поставила подібне запитання, як на психа. В даній же ситуації робити цього було не варто, тому він лише криво посміхнувся:

— А що, зараз практикуються ще якісь механізми забезпечення ліками, крім як за рахунок хворого? Хіба, може, у ваших обласних закладах. Щоправда, мені про таке чути не доводилося.

— Євгене Івановичу, — жінка дещо знітилася, — це зрозуміло, зараз такі часи...

— Що ж ви тоді збираєтеся виясняти?

Малевич жував сухий бутерброд, сидячи у власному кабінеті.

— Ну що? — невесело запитав він, коли увійшов Медвідь.

— Нічого доброго. Відключення буде точно. Від першої до третьої години, десь на рівні області. У нашому РЕСі кажуть, що від них це не залежить.

— Ну, що ж... — завідуючий замислився. — До першої ми резекцію шлунку не втнемо. А йти на таку операцію, знаючи, що світло відключать, не можна. Це не апендицит. Будемо чекати.

— Якщо о третій дійсно увімкнуть, то заким розвернемося... — продовжив думку Ілля.

— О четвертій почнемо.

— О сьомій закінчимо. Це якщо не станеться чогось непередбаченого.

— Ти знову? — насупився Малевич. — Ну, дасть Бог... Іди обідай. О третій акурат щоб був.

— Слухайте, Прокоповичу, — Медвідь наче щось згадав. — А дивіться: скільки вже років світло відрубують, нерідко без попередження, а жодного разу не співпало на той момент, коли щось кровить, або ще який ґвалт в операційній...

— Тьху! — сплюнув спересердя зав, від цих слів мимоволі кинувши на стіл недоїдений бутерброд. — Ти що, навмисне? Ні, ну я розумію, ти не забобонний, я також, але не можна таке верзти! Бо накаркаєш колись. В тебе ж язик без кісток!

— Та до чого тут — «накаркаєш»? — вів далі Ілля. — Я просто дивуюся. І щоб в інших лікарнях сталася пов'язана з цим катастрофа — також не чув... Усе якось проносить нашого брата!

— Слухай, іди-но, га? — попросив Малевич. — Іди обідай і не мели дурниць.

Та забратися на обід Ілля не встиг. Розчинилися двері кабінету, і голову всунув чолов'яга сільського вигляду.

— Можна, Миколо Прокоповичу?

— О! — вигукнув зав. — Легкий на згадці. З сином приїхали?

— Еге, он сидить, чекає. Подивитеся?

— Ну, а як же! Тільки...

Відвідувач саме помітив Іллю, якого частково затулив дверима, і тепер уже весь вскочив до кабінету:

— Ілля Петрович! Добрий день! І ви тут! — він схопив Медвідя за обидві руки. — Ось так, доктор! Ігорчик мій — он він, у коридорі! Вашими стараннями...

— Ви присядьте, будь ласка, — тон Малевича несподівано став сухим та стриманим. — Спочатку ми хотіли би щось вияснити. Скажіть відверто — ви подавали на нас якусь скаргу?

Обличчя чоловіка почало мінятися на очах, навіть затнуло мову:

— Ска... — він проковтнув, — ...ргу? Ви... Миколо Прокоповичу... Я...ку скаргу? Ви що? Та ви мені сина з того світу повернули! Яку скаргу?

— Заспокойтеся, будь ласка, — попросив Ілля. — Просто нас несподівано почали перевіряти з приводу лікування вашого сина. Можливо, у вас є якісь родичі в обласній адміністрації або взагалі серед обласного начальства?

— Які родичі? — здивувався мужик. — Та в нас усі в Жовнівцях! Та ми всі — гречкосії з покоління в покоління!

— Послухайте, — перебив його Малевич, — а чим ви тоді поясните такий факт? Чому до нас несподівано їде кореспондент обласної центральної газети і цікавиться, яким чином лікували вашого Ігоря? Можливо, ви все-таки кудись зверталися?

— Я...

— А ось папір із обласного управління! — Малевич підсунув листок йому.

Обличчя чолов'яги знову змінилося. Він низько опустив голову і почав гризти нігті.

— То куди ви писали? — наполягав Ілля.

Він опустив ще нижче голову і ледве чутно вимовив:

— До Сауха...

— Куди-куди?!

— До Сауха...

— Якого ще Сауха? — не зрозумів Медвідь.

— Того, що у президенти хоче балотуватися.

— Навіщо? — тепер уже Малевич викотив очі.

— А я знаю — навіщо? Це все Марія, дурна баба... — з серцем промовив чоловік. — А я наче відчував... Причепилася — напиши та напиши! Хтось їй нарадив...

— Ну, а для чого?

— Та як... Депутат... Кажуть — найбагатша людина... меце— нант... Вона за нього голосувала ще... Напиши та напиши! Ми ж усе попродавали! Самі ж знаєте, скільки ліки потягли. Ще й по селі по вулицях збирали. Усе пішло! Чотири місяці! Та що я вам пояснюю? А вона причепилася — напиши, мовляв. Що там йому тисяча-друга доларів. Начебто чула, що комусь так допомогли. Ось я і написав. А про вас нічого! — він перехрестився. — Навпаки, що рятували, старалися...

— Я ні хріна не розумію, — похитав головою Малевич. — А коли ви писали?

— Та ще тоді, як ви Ігорчика виписали.

— Три місяці... — пробурмотів Малевич.

— Усе! — несподівано вигукнув Ілля. — Я догнав! Прокоповичу, це ж елементарно! Звичайна бюрократична естафета — в кращих наших традиціях. Саух цей, а скоріше, якийсь його десятий секретар отримує листа та відсилає рекомендацію, чи там як воно — депутатський запит у наше міністерство, на Київ — мовляв, прошу розібратися. Чому прості наші громадяни страждають? Міністерство по інстанції до нашого обласного управління — шарах! Розібратися! Управління, як і належить, вкачує нам, — Ілля зробив красномовний жест долонею по кулаку. — Все повертається на круги своя.