— Лілю, — сказав Маценко медсестрі, яка перебирала купи паперів, — на ось тобі цей бланк, іди до реєстратури, візьми картку хлопця і пройди по кабінетах, нехай усі попідписують. Скажи — я просив.

За п'ять хвилин Ліля, постукавши, увійшла до кабінету невропатолога. Світлана Сергіївна, взявши ручку та апарат для вимірювання тиску, на той час збиралася кудись іти.

— Світлано Сергіївна, ой, підпишіть ще медогляд! Це Маценко просив.

— А от йому якраз і не підпишу, — із театральною суворістю відповіла вона. — Так і передай. Де людина, яка проходить медогляд? Немає. Вашому Маценку підпиши, а він потім чіпляється за фіктивні статталони.

Уже виходячи, вона сказала своїй медсестрі:

— Ну, гаразд вже, підпиши йому. Тільки глянь у картку, чи немає нічого по нашій парафії.

Медсестра неврологічного кабінету, взявши в Лілі картку, погортала її, буркочучи під ніс:

— Що там в нього? Не лікувався в нас? А, ось... Є запис невропатолога, ще за вісімдесят п'ятий рік... Що? Ротацизм якийсь... Диспансерний облік...

Взявши бланк, дівчина вивела на ньому: «Невропатолог. Стоїть на диспансерному обліку з приводу ротацизму».

Забравши підписаний бланк, медсестра статиста вийшла.

Постукавши, Олег увійшов до кабінету. Вона лишила картки і посміхнулася.

— Привіт.

— Привіт.

— Дивися, що я тобі приніс, — він поклав на стіл маленький пакетик.

Ольга розгорнула його і здивовано скрикнула.

— Де ти взяв? Це ж мій носовичок. Я його загубила...

— Ти його загубила у нашого спільного друга Васєчка, — сказав Олег. — Це він знайшов. Але з тебе однаково кава.

— Ну, звичайно... — вона розглядала загублену хусточку. — Господи, яка я роззява... Це ж можна було так і людину підставити! А якби його дружина знайшла? Уявляєш?

— Ні, не уявляю, — сказав Олег. — Від народження Женатий, але тим не менше, не уявляю.

У кабінеті стояв приємний запах гарної кави. Вони сиділи навпроти одне одного. Господиня — як зазвичай, а Олег боком, обличчям до неї. Спираючись боком та ліктем на стіл, він мішав каву в горнятку. На тарілочці лежало кілька шоколадних цукерок. Ольга була вдягнена у свій традиційний костюм, а халат, як завжди, висів на спинці стільчика. Олег також зняв свій накрохмалений ковпак і залишився у халаті, вдягнутім поверх білої операційної піжами. їх розділяв лише кут столу, і вони приємно розмовляли.

— У тебе що, операція ще сьогодні? — поцікавилася Ольга.

— У Голоюха. Обіцяв йому поасистувати. Гадаю, це не довго. То як? Я також хочу тебе принаймні раз запросити, інакше... Це взагалі безпрецедентний випадок. Спілкуємося кілька тижнів, а я все у ролі запрошеного.

— То й що? — здивувалася вона. — У тебе ж немає власного кабінету. А в мене є. Отже, так зручніше. Якби ти не відмовився настільки гонорово від пропозиції, також мав би свій власний.

— Ото вже дякую, — промовив Олег, — не хочу я таких привілеїв. То як щодо сьогодні? Я не ургентний і взагалі ніде не задіяний. Повна свобода. Пропоную відвідати заклад, який у Тачанові вважається найкращим.

— Цікаво, який це? — здивувалася Ольга.

— Ну... Вже тобі видніше, — знітився він. — Ти ж місцева. Моя пропозиція так, у загальних рисах.

— Отже, знову мені вести доведеться? — посміхнулася Ольга. — Справа у тому, що немає в нас нормальних закладів для відпочинку, принаймні у моєму розумінні. Так, брудні генделики...

— Тоді, — зітхнув Олег, — я наважуся на запрошення до себе, але...

— Що — але? — перепитала вона.

— Напевно, це буде не сьогодні. Завтра, наприклад. Годиться?

— Невже твоя квартира у такому жахливому стані? — посміхнулася Ольга.

— Усе відносно, — дипломатично пояснив Олег. — Якщо, наприклад, Медвідя на пиво запрошувати, то її стан можна взагалі вважати ідеальним, а якщо таку елегантну пані... Навіть не знаю.

У двері обережно постукали.

— Дозвольте?

Це був не хто інший, як Борис Петрович. На обличчі Кульчицького відразу проступило все.

— Доброго дня... — нерішуче промовив він.

— Доброго дня, Борисе Петровичу, — Олег повернувся до лікаря.

— Пробачте... — психіатр почав зачиняти двері.

— Ви щось хотіли, Борисе Петровичу? — навздогін йому гукнула Ольга.

— Ні, нічого такого. Я потім... — почулося з-за дверей.

Пара переглянулася, посміхаючись.

— Ну що ж... — промовив Олег, допивши каву та ставлячи чашку на стіл. — Дякую за каву. Час іти. Хворий уже на столі, напевно.

— Ось так, Олег Вікторович, — жартома зітхнула завкадрами, — всіх кавалерів відвадили і самі тепер зникаєте.

— Кавалери — справа наживна, — підхоплюючи її тон, відповів хірург і підвівся. — Вам, Ольго Григорівно, лише свиснути — відразу штук десять з'являться. А я не кавалер. До того ж, зникаю тимчасово, у зв'язку з виробничою необхідністю.

— Хто ж ви? — запитала вона.

— Добрий друг, як мінімум.

— Приємно це чути, — задумливо промовила Ольга.

В операційній спостерігалася спокійна, ненапружена атмосфера. Робота ладилася, настрій персоналу був на піднесенні. Точилася традиційна у таких випадках приємна бесіда, під яку все виходило краще.

— Звичайно, — доводив Голоюх, що стояв на місці оперуючого, — ти он сидиш на стільчику і графіки малюєш. А хворий спить собі. Це ми стоїмо, карячимося і потіємо. Й остеохондроз заробляємо. Ще й добре, якщо дурничка якась на манер грижі, як сьогодні. А коли складніше? Тоді ще й плюс нервова напруга.

— Ну, нервова напруга, як ти кажеш, у нас, припустимо, однакова, — не погодився Щур. — Наркоз — ще більш відповідальний захід, аніж операція. А про те, що я зараз сиджу... То ти прооперуєш і підеш каву пити, а я мушу хворого з наркозу виводити, роздихувати... І добре, якщо це, як ти кажеш, дурничка, на манер того, що зараз. А коли серйозніше? То я із тим хворим ще до ранку муситиму... карячитися.

— Добре-добре... — не здавався Голоюх. — Ти зранку назад до хірургії переведеш хворого — і для тебе все скінчилося. А мені його доглядати, аж поки рана не загоїться. І знову-таки, добре, якщо це якась там грижа — за шість днів випишу. А коли серйозніше? Можна потім і місяць біля хворого ходити. Ти вже й прізвище його забудеш до того часу...

— Ну, зате вам і слава вся дістається, і вдячність хворого, — гнув на своє Щур. — А ми що? Так, допоміжна служба...

Двері розчинилися, і до операційної увійшов Медвідь, прикриваючи обличчя маскою.

— Що, традиційна суперечка? Як там у вас, довго ще?

— Пластику закінчили, — відповів Олег. — Ще з десять хвилин.

— Прекрасно, — зрадів Ілля. — Тут пацанку зі школи привезли — чотирнадцять років. Дуріли у спортзалі та й впала з драбини на коня. Я дивився — нічого серйозного. Наскрізна рана верхньої губи, наверх зуби стирчать. Ще такого не бачив. Візьмете сюди, щоб у перев'язочній не мучитися?

— Можна... — відповів Олег.

— Зробиш? Добре, Олег Вікторович? Ти ж у нас — косметолог позаштатний?

— Гаразд, — відповів Олег. — Щойно хворого вивезуть, нехай дають твою пацанку.

— Лади. На ось тобі, з гуманітарки, — Медвідь кинув на підвіконня пакетик із атравматичним шовним матеріалом. — Все— таки дівчинка, на обличчі... Косметично, одним словом...

— Буде зроблено.

Медвідь зачинив за собою двері.

У кабінеті начальника районної адміністрації вирішувалися важливі питання. Крім господаря апартаментів, там знаходилися зам по культурі Васєчко, завідуюча райвно і Лабо, головний лікар Тачанівської медицини.

— Ну що, шановні, — почав Михайло Петрович Бурчун, начальник райдержадміністрації. Післязавтра до Тачанова приїжджає делегація української діаспори. Мета їхнього приїзду — дивитися церкву, яку ми всі, так би мовити, спільними зусиллями будуємо. Приїзд, звичайно, неофіційного характеру і до влади нічо— го, як то кажуть, не має... Але для нас, ви самі розумієте, така подія — привід зробити щось корисне для району.