— Хто це є? — поцікавилася пані, яка, очевидно, була в делегації найголовнішою.

— Це наша районна адміністрація, — пояснив голова церковного комітету, — верхівка, так би мовити. Ось той, хто на машину спирається, — Бурчун Михайло Петрович, представник президента у районі, голова адміністрації.

— Маю вражіння, що панове на нас очікують, — припустила гостя.

— Так, ви знаєте, дійсно... — завагався голова. — Вони й мене просили переговорити з вами, але незручно якось було починати...

— А чого вони хочуть? — втрутився інший представник делегації.

— Зрозуміло, чого, — почервонів наш, — грошей хочуть просити. Гуманітарної, так би мовити, допомоги.

— Гуманітарної?! — здивувалася пані, мимоволі озираючись на власну машину. — Ось ці, на «Ауді»? їм на ще новішу автівку не вистачає?

— Та ж розумієте, — розгубився голова, — час зараз у нас важкий... У лікарнях ліків немає, у школах з опаленням проблеми...

— Якщо в лікарнях немає ліків, то з якої радости вони на таких автомобілях роз'їжджають?

Голова церковного комітету був уже не радий переходу розмови у дражливе русло. Він нітився, мукав і просто не знав, як пояснити цей феномен.

Приблизно у цей самий час схоже «Ауді» заїжджало кілометрів за чотириста від Тачанова у населений пункт, позначений на дорожньому вказівникові як Барановичі. За кермом комфортно розташувався пан Якимець. Поруч із ним сидів міцний хлопець у шкірянці. Дорога була такою ж роздовбаною, як і в Тачанові. Спочатку обабіч розгепаного шляху з'явилися одноповерхові приватні будиночки, потім почався високий глухий паркан якоїсь організації.

Машина пригальмувала, а потім зупинилася. І серйозний парубок, що сидів поруч із бізнесменом, опустив скло й без сентиментів запитав жінку, яка проходила кривим тротуаром:

— Ей, мать, гдє тут у вас зона?

Павло сидів на дивані, відкинувшись на спинку. На столі стояло декілька нехитрих страв. У лимонах та апельсинах, порозкладаних скибками навколо порізаного ківі, вгадувалася жіноча рука. Пляшка вина була почата, і прозорий напій червонів на дні чарки, що стояла біля Павла. Навпроти стояла повна чарка горілки. У розкоркованій пляшці «біленької» не вистачало рівно половини. На столі була й третя чарка, але зараз співрозмовники сиділи лише удвох.

Чоловік із двома бородавками рішуче підняв свою чарку і кинув:

— Ну, давай... — після чого одним махом перекинув у себе горілку.

Павло на своє вино навіть не глянув. Він думав.

Бліщ закусив ковбасою з тарілки і сказав:

— Справа не хтозна-яка складна, а такий спец, як ти, — взагалі знахідка. Це я — старий тумак, який нічого не знає і не кумекає. А ти... — на обличчі завгоспа з'явився відповідний облесливий вираз.

— Що я... — заперечив Павло. — Був на пташиних правах, а зараз взагалі... Я ж кажу — депортували мене. Я в них у комп'ютері знаходжуся. Мені туди легальний в'їзд закритий. А нелегальний — це взагалі без варіантів. За тиждень назад викинуть.

— То що, — не здавався Бліщ, — взагалі ніяких шляхів немає?

— Ну, чому... — зітхнув Павло. — Якщо вийти на відповідних людей. Зроблять новий паспорт, фальшивий. Є доля ризику, але багато так їздять. Правда, це не настільки скоро. Роблять й інші фінти — прізвище, наприклад, змінюють, а тоді готують новий паспорт уже на нове прізвище.

— То міняй! — вхопився за ідею Бліщ.

— Не хочу я міняти! — обурився Павло. — До того ж, немає підстав. Це жонаті міняють. Є на що — прізвище дружини беруть.

— Ну, тоді, — хитро посміхнувся Бліщ, — ми тобі знайдемо дружину. І навіть таку собі нічого! Он, Маринку попросимо, — «тесть» засміявся.

Павло тільки гмикнув.

— Між іншим, женитися — це відповідальніша справа, ніж те, що ви пропонуєте...

До кімнати увійшла згадана Марина із тацею, на якій стояли склянки із желе, прикрашеним вершками.

— Про що ви тут сперечаєтеся? — вона посміхнулася Павлові.

— Так... — пробурмотів той. — Про справи житейські. За ким ти ходиш, Арсен Миколайович тебе заміж віддає. Без твоєї, між іншим, згоди.

Вона зробила круглі очі та обурене обличчя:

— І за кого?

— За мене, звичайно.

— Ну, це неподобство! — розгнівалася вона. — Без моєї згоди! Якби за когось іншого — можна було би взагалі образитися...

За вікном відбувалися жахливі речі. Вітер налітав знову й знову, кидаючи на стіни будинків масу води. Вікна стогнали, і, здавалося, шибки ось-ось не витримають. Було чути, як насилу протистоять натискові вітру гілки дерев.

— Оце так погода... — промовила Ольга, мимоволі здригнувшись. — Осінь щойно починається, а вітер уже листя, напевно, все пообривав...

— А мені навіть подобається, — не погодився Олег.

Він витяг із тумбочки шерстяний плед і, розгорнувши його, накинув подрузі на плечі.

— Дякую, — сказала вона. — А можна, я так?

Ольга влаштувалася з ногами на дивані й тепер змогла вкритися вся.

— Так навіть дуже симпатично, — зауважив він. — Зараз ще чай закипить.

— Класно. Хочу чаю. Що ж доброго у такій погоді?

— Ну, по-перше, — заходився пояснювати Олег, — за такої погоди краще цінується домашній затишок. Зазвичай сядеш отак, увімкнеш телевізор — і, здається, нічого особливого. А коли за вікном негода, й ти не там, а у чотирьох стінах — відразу починаєш розуміти, яке це добро.

— Дійсно, — погодилася вона. — А по-друге?

— А по-друге, якби не цей буревій, ти, напевно, давно би вже пішла додому, а так...

Ольга глянула на годинник, який показував майже дванадцяту.

— Напевно... Як подумаю, що виходити на двір...

— А ти залишайся, — запропонував він, ідучи на кухню.

Олег повернувся з паруючою чашкою, з якої звисала нитка етикетки від чаю. Сівши поруч, він простяг їй чашку.

— Обережно, гарячий.

— Це був жарт — про те, щоб залишатися? — запитала Ольга.

— Ні, звичайно. Я сам як уявлю, що туди треба виходити — лихоманити починає.

— А... — гостя завагалася, добираючи слова, — а що говоритимуть у Тачанові, коли я вийду від тебе завтра зранку? Напевно, такої сенсації днів на два вистачило б...

— Ну... — Олег замислився. — Цього можна уникнути. Ти нікуди не виходь.

— Як так? А на роботу?

— А я тобі лікарняний зроблю. Ти по якій хворобі хочеш? До речі, найзручніший діагноз для «липового» лікарняного — геморой. Там ніхто не перевірить.

Ольга не змогла стриматися і пирхнула у складені долоні.

— Але у цьому випадку знову-таки — що скажуть? — продовжував він.

— Дійсно, краще вже по апендициту...

— По апендициту також не підходить, — продовжував жартувати Олег, — який апендицит без операції? Давай, я тобі напишу якийсь крепітуючий паратеноніт.

— О Господи... А це що таке? — скривилася вона. — Язика можна зламати.

— Це дурничка, — сказав Олег. — Днів за три вилікуємо. А головному скажу, що ти капітально хвора, ходити взагалі не можеш.

— Та ні, не треба... — вона несподівано стала серйозною. — Так говорити не потрібно. Я ще добре пам'ятаю, як це, коли ходити не можеш...

— Пробач, — сказав Олег. — Я щось таке верзу... Пробач, що нагадав тобі.

— Нічого...

Вона сиділа, схиливши голову й обхопивши долонями гарячу чашку, тепер сумна й задумана. Олег зігнувся і, торкаючись її пальців, поцілував у кутик рота.

— Залишайся, гаразд?

— А... ти впевнений, що хочеш цього? — тихо запитала Ольга, продовжуючи дивитися у чашку.

— Що, хіба не схоже?

Вона коротким рухом простягла йому чашку, а коли він повернувся, щоб поставити посуд на столик, обійняла його за шию обома руками. Шерстяний плед повільно сповз із плечей на диван.

Хворого на каталці завозили до перев'язочної. Він лежав мовчки, часто дихаючи. Голоюх проліз збоку, зав'язуючи маску. Надя вже розкладала на столику інструменти.

— Ви нікуди не втікайте! — командував Тарас санітаркам. — Стягайте з нього все, мийте ноги...