— Тільки так, — підтвердив той.

Засула мовчки проковтнув.

— Полюбляєте ковбаску, напевно. Коли востаннє таке їли?

— Давно... — поскаржився хворий. — Не дає...

— Ну ось... Із камінням у міхурі — вважайте, що все життя на дієті. А можливо, нам вдасться все зробити через мікродоступ, тобто дуже маленький розріз. Усього сім-вісім сантиметрів, як на апендицит. Олег Вікторович володіє такою методикою. Напад у вас майже перейшов, товстим ви не виглядаєте — можливо, й вдасться. Тоді взагалі другого дня по операції на ноги станете.

— І ковбасу швидше можна буде їсти? — пожвавішав пацієнт.

— Боюся, із ковбасами швидше не вийде, — розчарував Олег. — Тут величина розтину не впливає. З ковбасами — так, як казав Ілля Петрович, — за кілька місяців.

— Ну що, згодні? — підвів резюме Ілля.

— Згоден... — зітхнув Засула.

— Ось і добре. Значить, жирного не їсти, режим не порушувати, готуємо вас до операції. На післязавтра.

Лікарі вийшли з палати.

— Умовляти ти вмієш, — позаздрив Олег. — От тільки сумніваюся — чи варто його брати з мікродоступу. Все-таки гострий процес...

— Та він майже стих.

— Ну, побачимо, — сказав Олег. — Слухай, а я запитати хотів — чого це до нього такий інтерес... Я би сказав — нездоровий?

— Ну, в мене до нього інтерес, припустимо, суто медичний, — стулив губи Ілля. — Це в жіночої половини він нездоровий. Він начебто... Ну, свого роду кумир усього жіночого населення Тачанова. Щось на кшталт Алена Делона. Місцевий Казанова. Не одна в Тачанові його добрим словом згадує, а ще більше облизуються і своєї черги чекають.

— Правда? — здивувався Олег. — Я б і не подумав... З вигляду — звичайний мужик. Ну, тоді йому гарантовано в нас зразкове обслуговування.

Завідуючий поліклінікою Василь Федорович Сивокінь заходив до приймальної. Його прикрашали стояча дибки сивина над поважною лисиною та доволі пожмаканий халат.

— Кликали, Геннадію Андрійовичу?

— Так, кликав, — відповів головний. — Коли ви почнете наводити порядок у поліклініці? Чому я повинен робити це за вас?

— А... що сталося? — не зрозумів той.

— Василю Федоровичу, сталося те, що ви не знаєте, що у вас там відбувається. Ви сидите цілий день у своєму кабінеті і не цікавитеся нічим. А я попереджав вас, що ця посада неспокійна. Хочете жити спокійно — сидіть вдома. Вам вже три роки, як це дозволяється.

Головний енергійно піднявся і вийшов із кабінету, тягнучи спантеличеного завполіклінікою за собою. Зберігаючи високий темп ходи, за яким ледве встигав працюючий пенсіонер, Лабо зайшов до хірургічного кабінету. Голоси, які чулися з підсобки, дещо принишкли. Звідти обережно визирнула Валентина. При вигляді головного посмішка моментально зникла з її обличчя, і медсестра розгублено пробурмотіла:

— Геннадій Андрійович...

У підсобці відразу почулася якась метушня, явно дзеленькнула пляшка. Головний підійшов і ширше відкрив двері. У тісняві каптьорки за маленький столик насилу влізла вся компанія у складі Савчука, дерматолога, нарколога і трьох медсестер – ще кілька секунд тому майже щасливих, а тепер переляканих. На столі стояло кілька тарілок із порізаною ковбасою, хлібом та помідорами. Було й кілька чарок та чашок.

— Ось, помилуйтеся, Василю Федоровичу, — сказав Лабо, запускаючи у цю тісняву ще й Сивоконя. — Ось чим займаються у робочий час ваші підлеглі. Дивіться, і нарколог тут! Роботу проводить... Ви берете участь, чи берете їх на облік? Що п'єте, хлопці-дівчата?

— Нічого не п'ємо, — пробурмотів Савчук, — обідаємо...

— Пів на дванадцяту? — здивувався головний. — Зголодніли, бідолашні? Очевидно, гарно попрацювали.

— Ну, людей під дверима немає, — продовжував виправдовуватися Савчук. — Усіх прийняли.

— Усі в хірургії, — загрозливо промовив головний, — сидять на голові в Голоюха та Медвідя. Бо з вами каші не звариш. Що п'єте, я питаю?

— Та нічого ми не п'ємо, Геннадію Андрійовичу, — миролюбно промовив нарколог. — Так, сіли посидіти... Ми вже розходимося.

— Стоп! — скомандував головний. — Як то кажуть: «Ша, уже нікто нікуда не ідьот!». Пляшку вашу під столом я шукати не буду. Є простіші методи. Усі йдуть за мною.

Він вийшов із підсобки. Там почався рух. Знову щось задзеленчало. Компанія поступово збиралася біля дверей кабінету.

Приземлившись на стільчик, Олег сказав:

— Привіт!

— Привіт, — посміхнулася Ольга. — Як справи?

— Все о'кей. За півгодини митися. Чай п'ємо?

— Чому чай?

— Мені подарували, — Олег поставив на стіл гарну металеву банку. — Якийсь суперіндійський. Спробуємо?

— Давай, — погодилася Ольга. — Ти довго сьогодні будеш?

— Напевно. Але в гості прийду в будь-якому разі.

— О п'ятій ранку? Слухай, — несподівано згадала Ольга, — кілька днів забуваю тебе спитати — цей твій «псих» додзвонився до тебе?

— Який псих? — не зрозумів Олег.

— Ну, той, кого ти мав на увазі, коли зателефонували з лікарні про поранення серця. Пам'ятаєш?

— А-а... додзвонився. Звідки ти про нього знаєш?

— Та я ж мала задоволення ще тоді, вночі, з ним спілкуватися. Коли ти був у лікарні.

— Нормально, — пробурмотів Олег. — Дійсно — псих. Хоча тут не диво і самому... І про що ж ви говорили?

— Він дуже здивувався, коли я відповіла. Запитав, хто я така і чому говорю по цьому телефону. Я сказала, що ти на операції. Він спитав, чи довго вона йтиме й пообіцяв передзвонити зранку. Ось і все. А хто це?

У відповідь Олег лише важко зітхнув. Згадався недавній вечір у посадці і постать у каптурі, що промайнула за кущами. А потім несподівано всі атрибути Якимцевої історії спали на думку одночасно.

— Ти знаєш, про це доволі довго розповідати. Ось прийду в гості — тоді розповім. До речі, ти... задоволена тим, що наша зустріч відбулася?

Вона розгубилася:

— Я? Ну... А... що, не видно? Чому ти питаєш?

— Тоді, якщо зателефонує ще раз, — можеш йому подякувати. Це він винен.

— Як це? — не зрозуміла Ольга.

— Увечері.

Ольга підвелася вимкнути кип'ятильник і несподівано побачила щось дивне у вікні.

— Ой, що це? Куди ж вони у такому складі?

По території лікарні у напрямку відділення «швидкої» рухалася процесія на чолі з головним. За ним дріботів Сивокінь, далі групою ішли Савчук із наркологом та дерматологом, за ними чимчикували троє поліклінічних медсестер. Позаду процесії на самоті кульгала Валентина.

— Не знаю, — промовив Олег, — може, збори якісь...

— Якби збори — я би знала, — заперечила Ольга. — Маю відчуття, що це щось неординарне.

Ольга таки мала рацію. У такому ж порядку процесія увійшла до відділення швидкої допомоги. Чергова лікарка «швидкої» здивовано підвелася їм назустріч. Не говорячи ані слова, Лабо всівся за стіл, витяг бланк із лікарняною печаткою і почав писати.

— Ось, — за кілька хвилин сказав він, — офіційне направлення від головного лікаря. Прошу освідчити колектив на предмет алкогольного сп'яніння зі складанням відповідних актів за всією формою. Апарат у вас працює?

— П...працює, — розгублено промовила лікарка.

Обоє фельдшериць «швидкої» застигли поруч у ніяковому мовчанні. Обличчя їхні також виглядали вкрай здивованими.

— Прошу дуже, колеги, — підігнав головний тих, хто прийшли з ним. — Я не маю часу, щоб спостерігати цю поважну процедуру. З мене вистачить Петра Петровича. Давайте. Тільки не всі скопом. По одному.

Знизавши плечима, Савчук увійшов до амбулаторії і з усіх сил картинно дмухнув у трубку увімкненого лікаркою апарата. Стрілка на шкалі повільно піднялася.

-Ну... Ледве-ледве на легкий ступінь... — нерішуче пробурмотіла лікарка.

— «Ледве-ледве» не рахується, — відрубав головний. — А легкий ступінь — це вже сп'яніння.

— Я вчора ввечері вдома зайвого прийняв, — виправдовувався Савчук. — Це залишкові явища.

— Це ваші проблеми, Петре Петровичу, — кинув Лабо і звернувся до лікарки: — Усім акти, як належить. Якщо решта виявляться тверезими — сам прийду повторно перевіряти.