Ганс дійсно вже двадцять хвилин стирчав унизу під хірургічним корпусом. Дверцята його джипа були відчинені, а сам він походжав поруч.

Новий УАЗ під'їхав до входу і розвернувся. Лікарка з фельдшером вивели з нього породіллю з величезним животом, яка згиналася й стогнала. На сходах їх уже зустрічали. Німець мовчки спостерігав цю картину.

— Гансе, а ти кого тут чекаєш? — обізвалися до нього ззаду.

Це був головний. Швидкою ходою він крокував із корпусу до

корпусу, накинувши поверх білого халата плащ.

— Метфіть, клафний хірург, какой-то просьба імель, — відповів німець. — От, небагато ждайт треба ...

— Так... — Лабо зітхнув, похитавши головою, коли породілля зникла у дверях, — не надто часте явище у теперішні часи.

— Поч'єму? — не зрозумів Ганс.

— Не хочуть народжувати, — пояснив головний. — Умови життя важкі. Молодь взагалі за кордон тікає, хто куди може. Колись, пам'ятаю, щойно я сюди прийшов — сімсот родів на рік. Щодня двоє родили. За минулий рік — сто шістдесят. Можеш собі уявити? У нас зараз, між іншим, від'ємний баланс населення. Помирає більше, ніж народжується. За минулий рік населення району зменшилося на шістдесят чоловік. Що ти там побачив?

Німець стояв і, вирячившись на машину «швидкої», про щось думав.

— Я єст найн понімайт, — сказав він нарешті. — Як то понімайт — «подарунок пресідента»? Треба думайт — цей машінен куплений ваш пресідент за свой лічний капіталь і єст подарофан для Тачановскій клінік?

— Ні, — засміявся Лабо, — я гадаю, не за особистий капітал...

— Токда де тут єст смисль? Клінік — от государстфо, пресідент — от государстфо, капіталь — також от косударстфо. Як понімайт — подарунок?

Головний лише важко зітхнув:

— Розумієш, Гансе, у нашій країні багато таких речей, які взагалі неможливо пояснити прагматичному тверезому німцю.

— О! — зрадів Ганс. — Токда скоро путєт св'ято, старий Ганс приймайт нєбахато алкохоль і клафний доктор Лабо поясняйт для Ганса цей складний процес.

— Не допоможе, — посміхнувшись, заперечив головний. — Німець цього не зрозуміє ні п'яний, ні тверезий. Те, що в нас відбувається, я навіть сам собі не завжди можу пояснити. Просто ми так живемо.

— Токда, очевітно, єст смисль жить за звічайний принцип, котрий єст доступний для кажний простой чельовек? — запально промовив Ганс. — Токда, мошет, больше кіндер путєт рождайтса, чим помирайт?

— Не знаю, — зітхнув головний. — Ми живемо так. І якоїсь перспективи для змін я, чесно кажучи, не бачу. Очевидно, нам на роду написано все життя робити... — лікар криво посміхнувся, — тонзилектомію пер ректум.

— Што єст тонзілектомія пер ректум?

— Видалення гланд через задній прохід, — похмуро пояснив Лабо.

— Расве такоє єст восможний? — здивувався німець.

— Як бачиш... — відповів головний.

Щур перегортав журнал, сидячи в ординаторській на дивані, коли увійшов Медвідь.

— Привіт. Ти що так захоплено вичитуєш?

— Здоров, — той простяг руку. — Дали почитати журнал із Польщі. Це їхні анестезіологи такий видають.

— Нічого...— Ілля перегорнув кілька сторінок і повернув журнал. — Слухай, подивися мені хворого на завтра. Геморой. Щойно поступив, повністю обстежений. Завтра прооперуємо.

— Добре зафіксований хворий анестезії не потребує, — заявив Щур, не відриваючись від журналу.

— Це що — в поляків таке написано? — здивувався Ілля. — Ходімо, розумнику...

— Гаразд, — сказав Щур, — за півгодини. Я підійду. Як прізвище?

— Ходімо зараз, — наполягав Ілля. — Він просився, щоб я його додому відпустив до завтра. Ходімо — глянеш, і нехай іде з Богом. А завтра прийде на операцію.

— А що за поспіх? — здивувався Щур.

— Ну, просився чоловік! До того ж, якоюсь мірою наш колега, також лікар...

— Який ще лікар? — насторожився Щур.

— Ветеринарний. З Калитвина. У них там велике господарство — чотири ветеринари є. Я й не знав.

— Ветеринар? — несподівано зрадів Щур. — Ану, йдемо! Мені якраз ветеринар потрібен. Третій день щось із котом діється. Ти ж знаєш — цей, персидський. Жінка мені вже дірку на голові зробила — лікуй та лікуй. А я що розумію?

— Може, зжер що не те? — припустив Ілля.

— Може, й зжер. То я поексплуатую твого ветеринара?

— А чому ні? — погодився Медвідь. — Подивиться твого кота. Фахівець все-таки... Ходімо!

Коли вони увійшли до палати, назустріч підвівся з койки дебелий вусатий чоловік у спортивному костюмі. Перед цим

він читав газету, сидячи на ліжку. Пацієнт виглядав цілком спокійним і навіть задоволеним. Збоку навряд чи можна було запідозрити, що це людина, якій завтра світить оперативне втручання.

— Ну ось, — сказав Медвідь, — це наш хворий, як я казав — також лікар, Василь Васильович Гриневич. А це наш анестезіо— лог — Сергій Андрійович, він буде у вас на наркозі.

Обоє кивнули, вітаючись.

— Василю Васильовичу, — продовжував Ілля, — зараз лікар вас подивиться, а потім, як ми й домовлялися, до завтра їдете додому. Але в мене до вас прохання. Чи не могли б ви зі свого боку, як фахівець, також проконсультувати лікаря?

— А що таке? — ветеринар повернувся до Щура.

— Та ви знаєте, з котом вдома щось неладне... Не їсть, якийсь пасивний став...

— А дружина його від переживання ні спати, ні їсти не може, — додав Ілля.

— Звичайно, — зрадів Гриневич, — подивимося вашого кота!

— Ну, тоді я вас залишаю, працюйте, — і Медвідь вийшов із палати.

Олег був у ординаторській сам. Закривши папку з історіями, він витяг із куртки телефон і набрав номер. На тому кінці відповіли одразу — приємний жіночий голос, хоча й дещо діловий.

— Алло?

— Привіт.

— Хто це? — не зрозуміла Ольга. — Олежку, це ти?

— А хто ж...

— Так ти ж у лікарні!

— А де ж мені бути. У хірургії й сиджу.

— Нормально, — сказала вона. — Це що, початок наступного етапу знайомства? Міг би й зайти, між іншим...

— Міг би, — відповів він, — але це довго. А діло не терпить.

— Тоді розповідай.

— Розумієш, тут у Голоюха день народження. Ну, запросив Медвідя... І мене, звичайно.

— То що?

— Так... мені наче самому тепер незручно йти... Ти як на це дивишся?

— Гм-м... — Ольга виявилася явно не готова до подібної пропозиції. — А як ти це собі уявляєш? Запрошували не мене, а тебе.

— То й що? Ти ж зі мною... У світському товаристві так прийнято, між іншим...

— Олежку... Але ж іще ніхто нічого не знає...

— Я гадаю, не буде катастрофи, якщо дізнаються, — сказав Олег. — Так, невеличкий скандальчик днів на два у масштабах вашого, тобто, нашого закутка. Тут і так надто тихо. Потрібен хоч якийсь струс, щоб ваш Тачанів прокинувся.

— Здається, ти надто великої думки про свою персону, — сказала Ольга. — Можливо, ніхто й не зверне уваги.

— Ну, не про свою, а про твою, — пояснив Олег. — До того ж, я вже сказав, що буду не сам.

— Олег! Але ж ти мене навіть не спитав!

— Питаю, — пояснив він. — За п'ять хвилин прийду на каву.

Скінчивши розмову, хірург не сховав телефон, а набрав ще

один номер.

— Володю?

— О, дуже радий! — голос Якимця свідчив про неабиякий настрій. — Що там у тебе?

— Та, загалом, нічого такого. Йду на день народження.

— І що?

— Та нічого, я про інше. Ти ж хотів, щоб я тобі всі новини повідомляв?

— Хотів.

— То женився отой наш фельдшер.

— На доньці завгоспа?

— Так. І, уяви собі, взяв прізвище дружини, хоча, як на мене, його власне набагато приємніше. Кажуть, у Тачанові такого давно не траплялося. Ось я і телефоную.

— Це все? — стурбовано запитав Якимець.

— Усе.

— А це точно, що його з Німеччини депортували? Ти нічого не наплутав?

— Ну, принаймні всі про це говорили, — відповів Олег.

— Ну, дякую... — промовив Якимець. — Хоча...