— Цікаво, — погодився Олег. — То як там шашлики?

— Майже готові, — задумливо промовив Ілля.

— А ти чого такий?

— Дійсно, — помітила Люда, — що сталося? Він якийсь дивний звідти повернувся. На Ольгу якось так позирає...

— А із вас хтось ходив ось туди? — Медвідь пальцем вказав напрямок. — Ось за ті дерева.

— Що нам там робити? — здивувалася Ольга.

— Ну, я не знаю... То був там хтось, чи ні? Серйозно питаю! Хто не скаже, нехай на мене потім не ображається.

— Лякає, — зауважив іменинник. — Я не був. Клянуся.

— Ну, і я, припустимо, не ходив, — сказав Олег.

— І ми не ходили. А що сталося?

— Я сотку знайшов, — заявив Ілля.

— Доларів? — не зрозумів Тарас.

— Тобі би зразу й доларів... Гривень.

— Молодець! — сказав Олег.

— Я ж казала, що вам ще до вечора пощастить! — скрикнула Ольга. — А ви не вірили!

— Не зрозумів, це що, дійсно, не чиєсь із вас? — Ілля глянув на дружину. — Може, ти підкинула?

— Добрий день... — здивувалася вона. — Я звідки знала, у який бік ти підеш?

На обличчі Медвідя проступила явна посмішка, яку не важко було розрізнити. Він сховав до кишені гроші, які, очевидно, вже збирався віддати тому, хто загубив, і промовив:

— А чого ж застілля зупинилося? Ми святкуємо, чи ні?

На імпровізованому столі серед галявини давно припинили їсти та пити. Пляшка горілки скінчилася, а шампанського зали

шалося більше половини. Жінки про щось шепотілися окремо, ласуючи нарізаними фруктами та цукерками, а чоловіки захоплено продовжували «дискусію».

— Так ось, — оповідав Олег чергову харківську історію, — приходить цей Волошин на роботу зранку з дикого бодуна. Ну, розумієте — голова розвалюється, увесь зелений. Він поверхом нижче у кардіології працював. Йому би лише сісти десь так, щоб ніхто не бачив, а о першій потихеньку втекти додому спати. Тільки-но він сховався в ординаторській, чимчикує одна його хвора — бабуся «божий одуванчик». Така... ну, словом, з наших добротних, ще радянських пенсіонерок. У Тачанові таких немає. А по великих містах ще живе ця категорія людей. Вони витримали Гітлера, Сталіна і навіть десять років самостійної держави. У них свої погляди на життя, які не виправиш ніякими суспільними катаклізмами. Так ось, приходить вона: «Доктор, поміряйте мені тиск». А він їй: «За годину прийду, поміряю».

Медвідь знову зібрався кудись іти.

— Іди-іди, — підбадьорила його дружина. — Подивися добре, може, там ще півсотні лежить.

— Ти краще в доларах збирай, — додав Тарас.

— Ти розповідай, — підштовхнув Олега Ілля, не звертаючи уваги на репліки, — я все чую.

Завідуючий рушив у тому ж напрямку, що й раніше.

— Так ось, сидить ото він в ординаторській, куняє над якоюсь історією, знову приходить та сама бабуня — питає, коли він таки їй тиск зміряє. Він каже: «Через десять хвилин». А сам пішов ще кудись. Ну, доходить перша, він вже ледве живий — у самого тиск зашкалює. Зав їхній на обід пішов, і Волошин бігом до виходу. Думає: ну, ще трохи, доплентаюся додому і лежати... А бабця біля дверей стереже.

Справивши потребу, Ілля повернув назад, але не просто, а якось обходячи невеличку галявину за деревами, уважно при цьому поглядаючи собі під ноги та по сторонах. П'ятдесятка лежала так само заплутана у траві, як і сотка годину тому. Ілля зігнувся, підняв гроші, запхав до кишені та розпочав нове коло по галявині.

— Так ось, стоїть бабця і каже: «Доктор! Ну, ви ж обіцяли мені тиск поміряти!» Той, нічого не говорячи, повертається до ординаторської, скидає пальто, черевики, знову вдягається у халат, бере апарат, іде до палати, розкручує манжетку, міряє бабі тиск — і все мовчки. Ані слова.

Жінки припинили шепотітися і також з інтересом слухали.

— Потім так само мовчки складає апарат, підводиться і йде. Бабуня — очі на лоба і кричить йому навздогін: «Доктор! А який же в мене тиск?» Лікар зупиняється, повертається і каже: «Т-тиск... ги-и... супер!».

Усі засміялися.

— Ні, ви гляньте! — вигукнула Людмила. — А він дійсно ходить!

Усі вирячилися на цю картину. Ілля старанно «прасував» галявину за деревами, вдивляючись у траву. Періодично він нахилявся і щось підіймав.

— Ілля Петрович! — крикнув Тарас. — Ви що там, гриби шукаєте?

Замість відповіді зав знову щось підняв із землі.

— Ні, а мені цікаво, — сказала Люда і попрямувала до нього.

Подивившись на те, що було у нього в руці, вона й собі почала вдивлятися під ноги. Це стало свого роду сигналом. Усі разом схопилися й побігли до них.

— А ось! — несподівано скрикнула Людмила, — і я знайшла, я знайшла! — нахилившись, витягла з трави папірець.

— І я знайшла! — закричала Ольга з іншого боку. — Тут також є!

Усі решта лише пороззявляли роти і почали снувати туди-сюди по високій пожухлій траві.

— Попереджаю зразу — мені як засновнику справи двадцять відсотків! — закричав Ілля, розгублено спостерігаючи весь цей бум.

— Чому так багато? — здивувався Тарас. — А ось і я знайшов. Мати рідна... Двадцять баксів!

Усі збіглися до нього. Недовірливо і дещо заздрісно глянувши на папірець, Медвідь несподівано сказав:

— Ану, дай подивитися...

Він взяв у Голоюха банкноту і розправив. Несподівано обличчя його зблідло, а рот роззявився сам собою. Ілля поліз до внутрішньої кишені своєї куртки, яка застібалася на замочок. Зіпсована блискавка розійшлася, і він розгублено вивернув кишеню назовні. Безпорадно озираючись, він промовив:

— Так... е.. як же ж... Абзац... Це ж бабки на січкарню!

— Чорт забирай... — сказав Олег. — Ти ж тріпав куртку на оцій гілці. Напевно, воно вилетіло, і вітер розніс по галявині.

— Ну, ти даєш, Іллюшо! — не витримала Медвідева дружина. — Шановні, ви би бачили, який то був концерт, коли в мене на базарі сумку розтяли і там було якихось двадцять гривень! Він мене мало не з'їв. Ну, ти даєш, коханий...

— А скільки там було? — запитав Олег.

— Триста вісімдесят гривень. І ще тридцять доларів про всяк випадок.

— Давай, вивертай кишені, рахуємо, що ти назбирав, — скомандував Олег.

Медвідь витяг зіжмакані гроші. Усі разом перерахували «сукупний дохід».

— Дрібниці, — сказала Ольга, — ще п'ятдесят гривень і десять доларів. Давайте, може, ланцюжком спробуємо?

На вулиці було геть темно. «Нива» загальмувала на одному з поворотів. Медвідь, відчинивши дверцята, виліз із пасажирського місця і відкинув сидіння, випускаючи Олега та Ольгу.

— Ой, як тепер вільно стало... — почувся ззаду голос Людмили.

— Ну, не хочете далі їхати — гуляйте пішки, — промовив Ілля, простягаючи руку. — Я ж казав — то була біла смуга.

— Пройдемося, — відповів Олег. — Тут навпростець два кроки.

— А про смуги — це спірне питання, — додала Ольга, — гроші ж знайшлись.

«Нива» від'їхала.

— Ну, ходімо, — сказав Олег, підставляючи руку. — Проведу тебе додому.

— А там, може, й вдасться на чашку чаю напроситися, — додала Ольга.

— Може, й вдасться, — погодився він. — Я все-таки заслужив. Що, скажеш, погано час провели? Як на мене — весело.

— Нормально, — погодилася вона. — Я насміялася, як ніколи. Правда...

— Що?

— Знаєш, іноді я вашого гумору не розумію. Точніше, не зовсім. Якийсь він... ну, розумієш, віддає чимось таким...

— Цинізмом? — підказав Олег.

— Щось таке... блюзнірством якимось... Все-таки хворі люди, чужі страждання... Якось незручно жартувати про це... Збоку, припустимо, той, хто тебе не знає, міг би подумати, що ти зовсім черствий і нечутливий.

— А що, це не так? — спробував віджартуватися він.

— Гадаю, ні...

— Бачиш...— подумавши, більш серйозно відповів Олег,— людина звикає практично до усього. Це об'єктивно. Той, хто, припустимо, все життя каналізації чистить, — перестає гидувати і міг би сісти перекусити просто там. Той, хто постійно під кулями, — поступово припиняє боятися. Так і в нас. Якщо регулярно стикатися зі смертю і при цьому «помирати» разом із кожним хворим, або переживати його біль разом із ним — тебе надовго не вистачить. Тому гостре відчуття жалю, отого повноцінного співчуття у розумінні звичайної людини, притуплюється. Свого роду захисна реакція.