У трубці пискнуло.

Медвідь давно вже не писав, а здивовано і не надто привітно дивився на колегу. Він чув усю розмову.

— Чого ти так дивишся? — запитав Олег.

— Та просто, — пробурмотів Ілля. — На тебе дійсно серйозний попит.

— А я що, не заслуговую? Ти Висоцького слухав у юності?

— Я і зараз не проти... — знизав плечима Ілля.

— Так у нього чув — є такі рядки: «Не волнуйтесь, я не уєхал...»

— Та ми наче й не надто «волнуємося»... — відповів Ілля.

— «І нє надейтесь, я не уєду!» — закінчив Олег словами з тієї ж пісні, зачиняючи за собою двері.

Голоюх швидким кроком прямував додому. Пройшовши краєм площі повз ратушу, він різко зупинився і озирнувся. На лавочці біля фонтану, який не працював уже сто років, товклися двоє доволі пожмаканих чоловіків. Обличчя одного заросло щетиною. Другий спромігся зранку поголитися. Розмова, судячи з жестів, точилася інтелігентна.

Тарас на мить замислився, а потім, махнувши рукою, пішов далі. Та зрештою... У важливих справах завжди треба застрахуватися. 1 хоча на цей момент перестраховка була вже подвійною, Тарас знову зупинився і повернув на сто вісімдесят. Ці його маневри давно вже помітили і, коли він наблизився, загальна увага була звернута до нього.

— Привіт поважному товариству, — сказав лікар, подаючи руку. — Певно, третього шукаємо?

— О, пан доктор бажає бути третім?

— Для нас це велика честь...

— Та ні, — сказав Тарас, — для мене також це була би велика честь, але зараз не можу — ще чергувати до ранку. А ось завтра я б вас з задоволенням пригостив.

— Так? — зраділи «колеги». — То ви скажіть коли, де...

— А може, вам щось допомогти потрібно? То ви не стидайтеся, — запевнив один.

— Так, так... — підтакував інший.

— Звичайно, — зрадів Голоюх, — ось, кров потрібно здати.

— Так це запросто!

— Ми регулярно здаємо!

— Доктор, а може, ви б там десь замовили слово... Може, нам почесних донорів дали би?

— Розглянемо це, — сказав Тарас. — То як? На завтра домовилися?

— Залізно! — завірили обидва. — Треба по триста — здамо по триста, треба по п'ятсот — здамо по п'ятсот...

— По п'ятсот не беруть, — завірив Голоюх, — максимум по чотириста.

— Як скажете, доктор.

— Отже, завтра на дев'яту ранку приходите до хірургії та кличете мене.

— Зрозуміло.

— Залізно, доктор...

— Тільки ні до кого, крім мене!

Цілком задоволений, Голоюх весело покрокував далі під щирі завіряння людей, що регулярно поважають одне одного.

Відділення анестезіології та інтенсивної терапії, а у повсякденні — реанімація, готувалося до сну. Здавалося, спокій встановився надовго. У палатах лежало лише двоє хворих: — жінка з прооперованим холециститом та чоловік-інфарктник. Стан хворих був стабільним, і це обіцяло спокійну ніч.

Щур із журналом у руках уже влаштувався навпроти телевізора. вклавшись на дивані під простирадлом. Телевізор світився без звуку. За дверима на посту шепотілися Наталя зі Світланою. Остання щойно закінчила телефонну розмову і щось захоплено повідомляла подрузі. А новина дійсно варта була гарного настрою. Кілька годин тому її бухгалтера остаточно прийняли на роботу до Польщі, ще й офіційно, за фахом. І тепер обидві, перебиваючи одна одну, обговорювали можливі аспекти майбутнього життя у цивілізованому світі. Санітарка перейшла через коридор, виносячи судно від інфарктника, підозріло й дещо похмуро зиркнувши на подруг. Воно й зрозуміло — в неї подібних перспектив не передбачалося.

— Ти йди,— штовхала подругу Світлана. — Він тебе більше любить.

— Добрий день!— картинно образилася Наталя.— Що ти мелеш? Ідемо разом.

— Ні, давай ти сама.

Наталя ще трохи поламалася і таки постукала до ординаторської.

— Можна, доктор?

— Чого тобі? — підозріло запитав Щур.

Медсестра увійшла й мовчки присіла на край дивану.

— Діду клізму поставили? — запитав він.

— Поставили клізму вашому діду! Хіба колись було таке, щоб чогось не зробили?

— А чого ти світишся?

— Я свічуся? Доктор, ви б Світлану побачили... Ось хто світиться. А я просто за неї рада.

— А вона чого? — так само похмуро продовжував Щур.

— Чоловіку знайшли роботу в Польщі. У приватній фірмі. Документи підписали. їдуть обоє.

— У Польщі... — скривився Щур. — Я думав — в Америці, або хоч якійсь Голландії...

— Порівняно з нами і Польща — цивілізація, — повчально промовила Наталя. І вже зовсім іншим тоном: — то може, доктор... — вона присунулася до нього і присіла на його ногу, що проступала під простирадлом, — по двадцять грам, скромно так, за успіх...

— Які двадцять грам? — обурився Щур. — Пів на першу! Сьогодні цілий день таке робиться, що і без того голова обертом!

— От і добре, — не вгавала вона, — тим паче трошки розслабитися не завадить.

— Сьогодні нам двадцять грам ніхто не поставив, — відрубав Щур. — Тож розслаблятися немає чим. Іди спати, а Світлані скажи, що я радий за неї і водночас засмучений її швидким від'їздом.

І він висмикнув з-під медсестри своє коліно.

— Ну, до-октор... — проспівала вона, посуваючись слідом за ним. — Ну, як так можна? Ось і пригубимо з горя. Це ж навіть незручно пропустити такий привід. Однаково немає чим зайнятися.

— Як — немає чим?! Спати!

— Ну-у... це ви — спати... А нам із вами не можна... Нам чергувати належить...

— От і чергуйте. Випити нічого. Як у тачанівських алкашів. Усе.

Він демонстративно повернувся до стіни.

— А спирт? — рука Наталі легенько лягла і пошкребла по ньому.

— Який спирт? — не повертаючись, пробурмотів він.

— Ну, в порядної медсестри завжди є на загашнику грамів сто...

— Та в тебе, напевно, й більше є, але ж це не привід.

— Звичайно, ні. Привід, я вам казала, який.

— Наталю! — з благанням мовив Щур, сідаючи на дивані. — В тебе совість є? Мені, між іншим, завтра ніколи буде відсипатися — день донора. Та й вдома справ по горло, а тобі самі п'янки у голові!

— Ну чому самі? — ображено скривилася вона. — Не тільки п'янки...

А потім присунулася ще ближче і змовницьким голосом прошепотіла:

— Докто-ор... А в нас і тортик є...

— Тортик? — здригнувся Щур, мимоволі проковтнувши.

— Так! Ну, не цілий, звичайно, але вам вистачить. А ми вже зі Светкою так... корком занюхаємо...

Вона продовжувала хитро посміхатися. Щур заборсався під простирадлом і спустив ноги у піжамі на підлогу.

— Пусти, дай підвестися... — навмисне суворо буркнув він. — Зовсім уже на мене вилізла...

— Дуже мені треба...

— Отже, так! — у голосі реаніматолога несподівано прорізалося натхнення, він навіть потер руки. — Не більше ста грам чистого продукту і... на посиденьки сорок хвилин. Потім — спати!

Задоволена Наталя смикнулася до дверей.

— Стій, куди! — зупинив він. — А чим розведеш?

— Господи... З крана капнемо! — Світлана вже також з'явилася в ординаторській.

— Та ви що, зовсім озвіріли? — здивувався Щур. — Що на вас найшло? Завтра нам усім шлунки повивертає!

— Ну, кип'яченої чи мінералки немає. О! — несподівано зраділа Наталя. — Глюкозою! Знаєте, яка сила? Навіть на спиртзаводі глюкозу до горілки додають.

— А де взяти?

— Ой, доктор... Що в нас — глюкози немає?

— Ні, — відрубав Щур, — із НЗ не дам.

— Та ми зранку в аптеці купимо, — насідали дівчата.

— Із НЗ не дам, — повторив той.

— Докто-ор, — Наталя знову підсіла до нього, — давайте позичимо в діда-інфарктника. Он скільки родичка нанесла. А йому лише на восьму капати призначено. За п'ятнадцять восьма йдемо зі Світланою до аптеки і відкупляємо банку глюкози.

— Ну, гаразд, — махнув рукою Щур, зрозумівши нарешті, що виспатися сьогодні не вдасться. — Тільки в темпі давайте.

Обидві хутенько вискочили з ординаторської, і за п'ять хвилин на столі вже стояла порізана половина торта і три келишки. Щур витяг зі столу плитку шоколаду. Здерши ножицями металеву запайку з флакону глюкози, Наталя вже розводила спирт. Щур витяг аркуші паперу замість тарілок і потяг собі найбільший шмат торта. Нарешті Наталя розлила по келишках.