— А на кого здаєте?

— На Голоюха.

— Так у нього і так десять чоловік. Півдня хочете чекати? До того ж, лікарняний тобі хто зробив минулого року? Давай-давай, ходімо зі мною.

Ті намагалися трохи протестувати, але Савчук потяг їх униз до виходу.

— Це ви йому зробили лікарняний — нехай він і здає на вас, а я піду Голоюха шукати...

— Тобі ще зроблю, — завірив Петро Петрович, тягнучи обох далі.

У цей самий час двоє людей, що регулярно поважали одне одного, голосно скрикуючи і допомагаючи собі матюками, тягли величезну залізну кайстру біля недобудованого будинку, їм допомагав третій. Так потихеньку, короткими, але ефективними ривками, вони просувалися за ріг будівлі між кущами та молодими деревцями.

— Обережно! — покрикував господар. — Яблуню не зламайте! Обережно, кажу! Там вишня японська...

Нарешті кайстра опинилася під стіною, яку збиралися штукатурити.

— Ну все, стоп... — задоволено промовив господар.

— Ось, ще тут трохи посунемо... — старалися ті.

Він виніс целофановий пакет і віддав їм. Там явно була пляшка, випирала буханка хліба і ще щось. Двоє «вчорашніх» задоволено терли руки.

— Ну ось, — втлумачував їм третій, — бачите? А ви — кров, кров...

Голоюх нервово прямував коридором поліклініки у напрямку власного кабінету. Останні купки донорів рухалися до виходу. Погляд лікаря був похмурий. Назустріч трапився Медвідь.

— Ну що?

— Ні хріна. Васильович підвів, алкаші не прийшли.

— Так ти ж казав — від діда після грижі двоє прийдуть?

— Чекаю. Казала баба, що приведе, але досі ні слуху, ні духу. Напевно, з кінцями... А в тебе?

— Один. Туго. Було би хоч двоє, я б тобі одного відписав. Також обіцяли, але кудись поділися.

— А в Олега?

— Також один.

— От засада...

Медвідь попрямував далі, а Тарас зайшов до свого кабінету. Валентина писала картки і лише мовчки зиркнула на нього.

— Ніхто не приходив? — похмуро спитав він.

— Ніхто.

— Якщо прийдуть — ...

— Усе пам'ятаю, доктор, — сказала вона, — беру за руку і веду просто до вас. А хто підійде ближче, як на три кроки, стріляю без попередження.

Зачинивши двері, він пішов назад у відділення.

Петро Петрович вів у напрямку відділення переливання двох донорів.

— А нам нічого не буде? — слабо пручався один із них.

— Звичайно, нічого, — завірив той, — я вам усе організую. В черзі не чекатимете. А в Євстахіївни й так вистачає. Там усі породіллі по десять чоловік здають! А ви ж родити не збираєтеся?

Хлопці загиготіли і вже веселіше рушили за ним.

Не в змозі сидіти в ординаторській, Голоюх знову рушив на вихід. А зі сходів у коридор хірургії заходила — не те слово — «запливала» бабуня, яка обіцяла привести двох донорів. Просто від дверей бабця кинулася до нього:

— Лікарю, я встигла?

— На щастя — так. Де ваші донори?

— Зараз... — вона змовницьки озирнулася і невідомо для чого потягла його до ординаторської.

— Не зрозумів, куди ви? — здивувався Тарас. — Давайте ваших донорів і бігом йдемо до поліклініки, бо все закінчується.

Але бабуня, похапцем заскочивши до ординаторської і переконавшись, що там нікого немає, поставила на його стіл сумку, витягнула з якоїсь глибинної кишені дводоларову купюру і простягнула лікарю.

— До чого тут це? — запитав він.

— Усіх обійшла вчора, — клялася бабуня, — дехто має доляри, але щоб два — ніхто. Кажуть, дуже рідко буває.

— Бабуню! — Голоюх мало не заволав із відчаю. — Ви що, зовсім без пам'яті? Я ж вам казав — «донори», а ви мені долари! Ви що, не розумієте: донори — це люди, які кров здають! Я для чого все вам вчора пояснював? Навіщо мені ваших два долари? Якщо сьогодні ніхто не здасть, то завтра мені й двадцять не допоможуть!

Він приліпив банкноту до столу перед бабцею, яка розгублено кліпала очима, і побіг до поліклініки.

Зал принишк. Доповідь завідуючого відділом переливання справила гнітюче враження. І тепер усі уявляли, що видасть зараз головний.

— Дійсно, — сказав Лабо після паузи, загрозливо насунувшись на стіл, — досягнення наші із дня в день усе вищі та вищі. Просто диву даєшся! Навіть не знаю, з кого починати. Ну, напевно, все-таки з хірургії... Найповажніша служба... Оперуємо, лікуємо... Донорів дати не можемо. Та що казати — сам завідуючий прекрасний приклад подає. Ілля Петрович — один донор. Солідно. Завхірургією. Так, один донор. Звучить. І колеги від нього не відстають. Олег Вікторович, який у нас уже півроку впроваджує прогресивні харківські технології, круто оперує. Імідж у районі — не менш ніж професорський...

Олег лише посміхнувся у вуса, слухаючи це.

— ...Також один донор. Хворі йдуть, донорів дати не можемо. Браво. Голоюх...

Тарас лише приречено підвів очі до стелі.

— ...Ну, це ж навіть незручно дати більше, ніж старші колеги. Я розумію, солідарність... Також один донор.

Тарас подивився здивовано. Він навіть опустив кінчики губів і несамохіть озирнувся.

— ...А ось Петро Петрович приємно здивував. Так. Шість донорів. Отже, можемо, коли схочемо!

Савчук скромно опустив очі у підлогу, мало не зашарівшись.

А за годину всі троє схилилися у відділенні переливання крові над столом із розкладеними аркушами паперу. Там сьогодні панували тиша та спокій. Медсестра розклала перед ними аркуші, по яких вони вивчали списки учорашніх донорів.

— Ось, — сказав Медвідь, зупинивши свій палець на якомусь рядку, — глянь, двоє з агрохімії. Цікаво... на Савчука записані.

— Ну, може він їх десь... Знайшов, зліва...— припустив Тарас. — О! А ось глянь! Дорожний! Двоє... Що? Також на Савчука? Це що — рекет?

— Зараз... — пробурмотів Ілля, — зараз я влаштую цьому «підприємцю»... Ні, краще офіційно, в кабінеті. І з головним!

— А от звідки в мене донор?— несподівано згадав Голоюх.— Ану... дивись... якийсь Веприк, не працюючий... Не знаю такого...

— Ну, а ваша медсестра хіба не приводила? — озвалася сестричка з відділу переливання, яка стояла поруч. — Вона вже на кінець дня тут товклася з якимось. Уже закривати збиралися, а вона привела.

Але тут, наче буревій, до приміщення увірвалася Оксана Євстахіївна.

— Привіт, хлопчики, — сказала вона, навіть не глянувши на хірургів. — Ану дайте мені...

Вона протиснулася до столу і почала водити пальцем по списках, бурмочучи собі під ніс:

— Як це так? Такі люди не підводять... У мене донька начальника РТП родила! Троє мали прийти, а здав лише один. Ну ось! Усі троє... Що? А чому двоє на Савчука?!

— Схоже, цей діяч усіх переполовинив... — зауважив Тарас. — Цікаво, чому в нього тільки шість?

Євстахіївна дихала часто та глибоко, а обличчя її вкривалося червоними плямами.

— Ну, все, — сказала вона. — Зараз я зарию цього кидалу...

І вона рішуче попрямувала на вихід.

— Ідемо, — смикнувся Голоюх.

— Пізно, — з жалем промовив Ілля. — Там вже не буде кого добивати — ні з головним, ні без.

— Рятувати! — вигукнув Тарас. — Вона ж його, придурка, дійсно зариє! Знайшов, кого кидати...

І вони чкурнули слідом за нею.

Голоюх увійшов до кабінету й сів писати. З перев'язочної визирнула Валентина.

— О, доктор... А ви що, і по обіді сидітимете? Замість Савчука?

— Вважай, немає більше твого Савчука, — пробурмотів Тарас.

— Чого це мого? — обурилася вона. — І як це... немає? У якому значені?

— У прямому. Його саме зараз Євстахіївна добиває.

— За що?

— За день донора, — відповів Голоюх. — До речі, а звідки взявся мій донор? Ти нікого не приводила? Я маю на увазі — за власною ініціативою?

— Дуже мені треба... — скривилася вона. — День донора — ваш головний біль, а в мене свого вистачає.

— А наші з переливання кажуть, що ти там товклася.