— Нічого, — відповіла вона, — нормально. Все вляглося.

— Що означає — вляглося?

— Припинили хапатися за серце, — пояснила вона.

— Ну, це вже немало. Я йду чай поставлю. Чи ти кави хочеш?

— Нічого я не хочу, — сказала Ліда, — лише посидіти та віддихатися.

— А що було наступного дня? — запитав він.

— Не наступного дня, а вже за годину, — дівчина вляглася на диван і скрутилася калачиком. — Банальний батьківський концерт.

— І що ти робила?

— Пішла до подружки, а повернулася, коли вони вже спали.

— А наступного дня?

— Нічого, що би заслуговувало на увагу, — пояснила вона. — Я так змучилася...

— Це від нервів, — сказав Беженар.

— А як розуміти твій подив із приводу мого приїзду — ти радий, чи ні?

— Звичайно, радий! — заява звучала цілком щиро. — Але...

— Що — але?

— Я багато думав.

— І що?

— Нам дійсно час зупинити це божевілля, — сказав він.

— Так? — здивувалася Ліда. — Божевілля — це те, що в нас? А я гадала, це називається іншим словом... Але тобі видніше. Ти старший, у тебе більший життєвий досвід... Тобі видніше, як це назвати.

— Лідочко, — сказав він, — помиляються люди навіть із дуже великим життєвим досвідом. Ніхто від цього не застрахований. Я також гадав, що наші відносини називаються іншим словом, але насправді це все-таки божевілля. І я би хотів, щоб ти якнайшвидше це зрозуміла. Так буде краще для тебе, повір мені.

— А ти дійсно хочеш, щоб мені було краще? — запитала вона.

— Звичайно!

— Ну, тоді це все-таки не божевілля, а те, що тобі зразу здалося.

— Я розумію, — сказав Беженар, — важко просто так, свідомо. Тим паче, коли все гаразд. Але це необхідно. Я винен, що допустив до цього. Мені й доведеться виправляти. Лідочко, життя пролітає миттєво. Не встигнеш озирнутися — воно вже позаду. Не можна його марнувати. Тому тобі доведеться. Я наполягаю.

— А можна, я побуду до ранку? — запитала вона вже іншим голосом. — Я дійсно дуже змучена і хочу спати.

— Ти що?! Як ти могла подумати? — обурився він. — Звичайно. Чому до ранку? Я просто пояснюю тобі ситуацію і хочу, щоб ти зрозуміла й зробила так, як краще. Зараз я нагодую тебе, а тоді спатимеш.

— Не хочу їсти, — сказала вона. — Побудь поруч, поки засну...

За вікном майже стемніло. Штори були відкриті, й у кімнаті

розрізнялися обриси крісел, шаф та телевізора. Беженар накрив дівчину ковдрою і ліг поруч, обійнявши ззаду рукою.

Коли він прокинувся, за вікном був похмурий осінній ранок. Він лежав сам на дивані, вкритий ковдрою. У квартирі стояла тиша. Приходячи до тями і щось згадуючи, Беженар кілька хвилин лежав нерухомо, а потім підвівся і пішов на кухню. Так, він був сам. Ліда зникла. Не залишилося навіть зелених тапочок.

Прийшовши зранку на роботу, Медвідь відразу отримав сенсаційну новину від нічної зміни.

— Ілля Петрович, — сказала Оксана, — Оверчук пішов.

— Як — пішов? — Злякався Ілля. — Що... помер?!

— Та чого помер — пішов. Устав і пішов.

— Куди?!

— Не знаю... Зовсім пішов. Он, туди... — вона показала рукою через вікно. — Ми з Сонею бачили.

— Ні, ну це... — у лікаря навіть перехопило подих. — Ви що, з глузду з'їхали? До яких пір цей дитячий садок триватиме? — мало не кричав він. — Як це пішов? Перша доба після операції! А ви де були? Чому відпустили?

— А що я зроблю? — Оксана мало не плакала. — Він Соню відштовхнув і пішов. Що я з ним зроблю?

— Ні, це якась маячня... — сказав Ілля. — У нього ж рана через весь живіт, трубки кругом стирчать... Чекай, у нього ж цистос— тома, сеча в банку тече!

— Він банку викинув, — сказала Оксана, — а трубку на ґудз зав'язав, щоб не текло.

— Абзац... — пробурмотів Ілля. — Стоп, так у нього ж одягу немає! Тільки труси й сорочка з білизни!

— Так він у них і пішов. Взуття теж немає. Сказав, щоб ми його кеди віддали, а я не дала. То він босий пішов.

— Ні, це кінець... Може, у нього «білочка» почалася, а ви нестямного відпустили!

— Та ні, — заперечила Оксана, — нормальний був. Жодних ознак.

— Нічого собі — нормальний... І що тепер накажете робити, га?

— Та нічого з ним не станеться, — сказала Оксана, — погуляє та вернеться. Ви ж самі всім хворим кажете, що лікарня — не в'язниця...

— О-ой... З вами не скучиш, — сказав Ілля, повертаючись до кабінету.

Оверчук з'явився близько четвертої. Він крокував коридором відділення цілком бадьорою ходою у якихось подертих спортивних штанях із витягнутими колінами та кедах на босу ногу. У пелені своєї натільної сорочки він ніс яблука.

Ілля так і застиг серед коридору з роззявленим ротом.

— Добрий день, доктор, — сказав Оверчук, проходячи поруч, — ось, беріть, пригощайтеся...

-Не зрозумів... — затинаючись, промовив Медвідь. — А... де ви були? Що це таке?

— До друга ходив, — відповів той. — Він тут живе недалеко.

— А ви що, не знаєте, що вам не можна? Ви щойно другу добу після важкої операції! Ви що, не розумієте, що можете себе угробити?

— Та нічого мені не станеться, — махнув рукою той.

— А... навіщо вам яблука?

— Як навіщо? Я вже другу сутку нічого в рот не брав! У вас же ж тут не дають! Я кажу — дайте їсти, а вони — не можна... Я що — з голоду подихати мушу?

— Не зрозумів — ви що, їли? — здивувався Ілля. — Яблука?!

— Звичайно. Назбирав і поїв. Із хлібом. У друга більше нічого не було.

— Господи... — Ілля мало не закрутився на місці. — Ви що, не розумієте, що у вас кишки позашивані? Вам тільки сьогодні можна буде починати перетерту зупку по одній ложці... Ви що, не розумієте, що пустять шви, і тоді...

— Та нічого мені не станеться, — знову перебив Оверчук, збираючись прямувати до палати.

І лише зараз Ілля помітив на ньому трубку, яка стирчала з-за гумки штанів і була зав'язана на вузол. Вона служила для відведення сечі з розірваного та зашитого міхура.

— А це... що, досі зав'язано?

— Аякже, доктор! Я ж не можу ходити і щоб по мені сеча текла! Я все-таки культурна людина.

— Та ви що, зовсім без пам'яті? — заволав Медвідь. — Вона ж навмисне поставлена, щоб сечовий міхур не роздувався! Він у вас зашитий! Пустять шви, піде сеча в живіт — і знову операція! У вас же сеча півдня з міхура не виходить!

— Чого це не виходить? — здивувався Оверчук. — Виходить.

— Куди? — не зрозумів Ілля.

— А куди в людини положено? Своїм ходом, звичайно... — хворий зробив красномовний жест. — Та ви не бійтеся, доктор, ніц мені не станеться.

— Це я повинен боятися?! — обурився Ілля. — Та мені, якщо хочете знати, однаково. Просто праці власної шкода.

І, розвернувшись, він рушив до себе.

Розділ XI

Сніг ішов безперервно. Здавалося, зима, що почалася так рано, збиралася відразу ж розставити всі крапки над «і», продемонструвавши з перших же днів, хто у хаті хазяїн. Мороз ударив двадцять сьомого листопада, за одну ніч схопивши кригою калюжі та ставки. Четвертого дня він послабшав, проте здійнявся вітер та посипав сніг. Упродовж трьох днів були переметені начисто усі дрібні дороги. Сполучення між селами припинилося. Їздили лише коні, запряжені у сани, газики голів колгоспів, уази «швидкої» та джип старого Ганса. На центральній дорозі, яка серед жителів Тачанова гучно йменувалася трасою, було трохи легше — потік транспорту встигав за день перемолоти сніг на «кашу». Техніка дорожнього відділу, закинута ще з весни, не збиралася так рано братися до боротьби зі стихією, і містечко занурилося у кучугури.

Число хворих у Тачанівській райлікарні різко зменшилося. «Проривалися» до лікарні лише ті, кому було край як треба. Увечері третього грудня з Нижнього Потоку привезли породіллю. Подорож здійснювалась на санях і перервалася вимушеною зупинкою у Фертилівці на місцевому ФАПі, що стояв порожнім ще з часів Павла. Там пологи у бідолашної жінки, яка так невчасно зібралася родити, прийняла та ж сама нижньопотоцька фельдшерка, що везла її до лікарні. Після цього жінку разом із новонародженим погрузили до джипа, таким чином все-таки переправивши до пологового відділення.