— Так ось, у мене СНІД. Я хворію на СНІД. Втямив?

«СНІД? Він хворий на СНІД? О Господи… Але до чого тут я?» — Андрій наче язика проковтнув.

— Бачу, втямив, — вів далі той, — тільки-но ти спробуєш втекти абощо, словом, спекатись мене, я поділюся ним із тобою. Я подарую тобі, — він знову криво посміхнувся, — частину свого багатства.

Андрій ледве встигав думками за незнайомцем, настільки несподіваним та диким було те, про що той говорив. Його почав охоплювати жах. Здавалося, від почутого поступово починає терпнути тіло. Зараз затерпне язик, і він не зможе нічого відповісти довговолосому. А той ніби чекав, коли він щось скаже. На превелику силу розтулив рота, аби бодай вийти з цього жахливого стану.

— І як же ти збираєшся мені його передати? — весь холонучи, запитав Андрій.

— Дуже просто.

Незнайомець підвівся і підійшов до нього.

— Я дертиму тебе нігтями й кусатиму, поки твоя кров не змішається з моєю — із цієї виразки — або з тим гноєм, що з мене тече…

Він дряпнув себе по обличчю — здерлося кілька вугрів, по щоці потекла кров. Заціпенівши, Андрій стояв і дивився на цю картину. У ньому почала прокидатися справжня огида, якась гидлива ненависть до цієї людини, і це відчуття боролося із всепоглинаючим жахом. Заразом прийшло тверезе усвідомлення смертельної небезпеки. І все ж якийсь шанс був, шанс для боротьби.

— Я не дам тобі цього зробити, — твердо сказав Андрій. — Я дужчий за тебе.

— Гадаєш? — незнайомець недовірливо скривився. — Можемо позмагатися, просто зараз, га?

Довговолосий підійшов майже впритул, простягнув руки і ніби пошкріб нігтями біля самого Андрієвого обличчя, ще й поклацав зубами для переконливості. Перед Андрієм стояв псих. Його неможливо було налякати. Навпаки, такий сам здатен налякати кого завгодно.

Андрієве серце калатало голосно й часто. Довговолосий стояв навпроти. Трохи вищий за нього, але значно хирявіший. За його спиною зяяла щілина прочинених дверей і наче магнітом тягла до себе. Як же він ненавидів цього типа!!! Їх відділяли два кроки. Удар ногою в живіт, напевно, зігнув би його навпіл. Двері незамкнені. Ну ж бо!

По щоці незнайомця майже донизу доповзла крапля крові. Зараженої СНІДом, смертельної крові. Андрій відчув, як тремтять ноги. Тремтячою ногою не вдариш. А рукою… Розбити свою руку об його зуби… Чи можна таким чином інфікуватися? А чому ні? Його правда: досить, щоб у подряпини на тілі потрапила його кров, гній, а може, навіть і слина, піт… Тільки не це! Навіть якщо ймовірність інфікування у цьому випадку не така вже й висока, ризик однаково смертельний. Потім уже нічим не зарадиш. А якщо за дверима до того ж стоїть машина з учорашніми гевалами?

Бридкий незнайомець тепер спокійно дивився на свого полоненого:

— Ну що, зважив? Будемо мірятися, хто дужчий, чи перехотілося? Але запам’ятай, — він перейшов на зловісний шепіт, — варто мені зробити це, і ти здохнеш, за рік або два. Ну, може, за три, якщо пощастить, але все одно здохнеш, як я. Знатимеш це і спостерігатимеш наче кіно, кінець якого відомий заздалегідь і в якому ти — головний герой. Ну то що, бажаєш спробувати?

Андрій фізично відчув, як блідне. Незнайомець стояв навпроти й дихав йому просто в лице. Бридке прищаве обличчя перекривила диявольська посмішка. Крапля крові звурдилася, підсохла, але ще блищала. Він підняв руку на рівень Андрієвого чола. Терпіти це далі було несила. Удар коліном у пах, потому відкинути його ліктем убік і… Але одна помилка, бодай малесенька, одне крихітне невезіння — і гнила кров розмажеться по його, Андрієвій, шкірі, потрапить у подряпини, і за два роки, хай навіть за три… Пальці незнайомця торкнулися Андрієвої щоки. Вони були холодні.

Клубок застряг у горлі.

— Я роздеру тебе. Якщо ти це зробиш, я дертиму тебе на шматки. Ти пожалкуєш, що не вмер від СНІДу, — навіть вимовляючи таке, Андрій не міг угамувати тремтіння в голосі.

Довговолосий помітив це і гидко ошкірився.

— Забери руку, — повторив Андрій.

— Не бійся, при побутовому контакті не передається, гарантія, — заспокоїв той. — А до твоїх погроз мені байдуже. Я й так здохну. Я вже тепер усе одно що мертвий. Зомбі, — про шепотів він в обличчя Андрієві, — мертвий авансом.

Лише зараз Андрій, нарешті, згадав, де бачив такий погляд. Це був погляд приреченої людини, людини, яка відчуває близьку смерть. Так дивляться хворі на рак, ті, хто знає про свою хворобу. Ось де він це бачив.

— Чого тобі треба від мене? — відвернувши обличчя, аби не чути його смердючого подиху, запитав Андрій.

— Настане час — дізнаєшся. А зараз повернися спиною до мене, руки на стіну.

Зціпивши зуби, Андрій виконав наказ, а той почав нишпорити по його кишенях. Там були тільки гроші, точніше — частина їх. Якусь мить довговолосий повагався, після чого гроші перейшли до його кишені. Раптом Андрієвої руки торкнулося щось металеве. Що це? Він сіпнувся, щоб відвести руку, та метал клацнув, і на лівому зап’ясті зімкнувся металевий обруч. Другий був на руці незнайомця. Відтепер їх зв’язували наручники.

— Ну ось, — довговолосий був задоволений собою, — тепер можна спокійно працювати.

— Чого тобі треба? — знову запитав Андрій якомога спокійніше.

— Не так багато, — молодик говорив глузливо. — Одну жінку. Зріст сто шістдесят сантиметрів, білява, симпатична, правда, не настільки, щоб за неї пропадати. Звати Ліна.

Щось обірвалося всередині. Обірвалося й полетіло донизу… Андрій відчував це ще вчора. Не хотів вірити, але знав, що це сталося через неї. Через ту, повз яку неможливо було пройти просто так, пройти й забути.

Погляд недобрих очей протинав наскрізь. Здавалося, незнайомець здатний прочитати думки. Після кожного свого слова він ловив найдрібніший рух, зміну виразу обличчя, інтонації свого заручника. Андрій розумів, що видає себе з головою. Зіграти дурника не було шансів, але…

— Послухай, мужик, ти мене з кимось плутаєш. Яка ще Ліна?!

— Мальована. Ще одне дурне запитання — і ми посваримося.

— Яка Ліна? — зірвався Андрій, несподівано відчувши в собі талант артиста. — Та ви тут усі з глузду поз’їжджали! Хапаєте, б’єте незнайомих людей…

— А навіщо тобі Іра Ващенко? — майже по складах спокійно запитав незнайомець, продовжуючи дивитися в очі. — Для чого?

Андрій не знайшовся, що відповісти.

Холодна пітна рука стиснула йому пальці. Від цього дотику Андрія пробрало морозом наскрізь. Він спробував обережно їх звільнити, але незнайомець стискав і стискав, дивлячись йому в очі.

— Кінчай, — сказав Андрій. — Я згоден.

— Де вона? — запитав довговолосий. — Зараз ми їдемо туди.

Це був глухий кут. Андрій не знав, що казати, не знав, що робити. Він узагалі не знав, як бути. Йому, позбавленому будь-якого вибору, доведеться везти цього божевільного смертника до свого міста, де зараз була та дівчина, яка так сподобалася йому в поїзді і тільки через це опинилась у важкому стані на лікарняному ліжку.

— Я чекаю.

Його пальці знову торкнулися Андрієвої руки.

— Вона в моєму місті, там, де я живу.

— А де ти, паскудо, живеш?

— У Жукові, — відповів Андрій.

Ніякого Жукова насправді не існувало, принаймні Андрій у ньому не жив.

— Що за Жуків? Де це? Я не чув.

— Волинська область. Містечко на кшталт вашого, трохи менше.

Усе-таки Андрій устиг прийняти рішення, тому й назвав свою область. На щастя, про район довговолосий не запитав. Їхати доведеться — ясно, як божий день. Куди ж його вести? Тільки не до Ліни! Але ж і не ставати смертником! Залишається тягнути час і думати, як викрутитись. Повівши його в зовсім іншому напрямку, Андрій автоматично відрізав би собі шлях до відступу: рано чи пізно цей маніяк зрозуміє, що його дурять. Ні, він поведе цього психа в потрібному напрямку. Не може ж той бути пильним усю дорогу. Андрій обов’язково упіймає слушну мить і якось спекається цього гада. Тоді, якщо це вдасться, навряд чи він шукатиме Андрія в межах області, переконавшись, що отой Жуків виявився вигаданим містом. Логічно було б думати, що і стосовно області також брехня. Існувала ймовірність, що незнайомець дотумкає взяти карту, приміром, автошляхів…


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: