— Що, — запитав довговолосий з дурнуватою посмішкою, — ти вже встиг з нею виспатися? І як вона тобі? Скажи, клас баба… І вона що, не попередила про свою болячку?

Він придуркувато гиготнув.

— Ну добре, добре, не бійся, — вів своєї Андріїв викрадач. — Чого ти так зблід та спітнів? Господи… Аж дивитися моторошно. Я ж не казав, здається, що вона хворіє на СНІД! Я лише сказав, що мушу подякувати їй за нього. А це, погодься, різні речі. Особливо, я бачу, для тебе.

І він поблажливо поплескав свого бранця по щоці. Андрій підняв на нього очі. Що він сказав? Що в неї немає СНІДу? Тоді що вона йому завинила? Та голова його була зараз наче незмащений механізм, що ледве працював.

Машина рушила, і невдовзі місто лишилося позаду. Вони під’їхали до заправної станції. Водій знизив швидкість і зупинив авто біля однієї з колонок.

— Сиди тихо, — кинув Андрієві, — СНІД плаче по тобі.

Залишивши свої двері відчиненими, він підійшов до віконця. Андрієві кортіло скористатися цією паузою: він посмикав петлю, потім спробував прослідкувати пальцями, куди вона йде. Схоже, тросик кріпився десь глибоко під сидінням, можливо, до металевої частини кузова. Спроба перегинати тросик, аби поламати його, також виявилася марною — дротяні волокна були надто гнучкими. Двері з його боку також не відчинялися. Усе виявилося добре продуманим. Спробувати дотягтися до відчинених водійських дверей і, закривши їх, заблокувати зсередини? А що це дасть? На станції ані душі. Цей божевільний просто розіб’є скло й відчинить дверцята. А тоді… Про те, що трапиться потім, думати не хотілося. Ні, цією паузою скористатися не вдасться. І Андрій повернувся до своїх думок.

Отже, на СНІД Ліна не хвора. Звичайно, якщо вірити цьому психові, який міг навмисне збрехати, аби не втратити засобу примусу. Якби припустити, що він, Андрій, дійсно був її коханцем, як цей бевзь і подумав, то повідомляти Андрія про її хворобу не було ніякого сенсу. Адже у цьому випадку вони обоє практично урівнювалися. Така ситуація, звичайно, його не влаштовувала, і він збрехав. Ліна справді могла бути інфікованою! Довговолосий прохопився випадково, можливо, під впливом емоцій, а схаменувшись, почав задкувати. Бо тільки через свого заручника він мав змогу вийти на неї. Якщо ж Ліна таки інфікована, то навіщо вона йому? Вона також помре. Чи він хоче, щоб це сталося раніше? Можливо. Жага помсти — річ нерозсудлива.

Андрій схилився лобом на передню панель машини й розмірковував про все це, підсвідомо вишукуючи варіанти, за яких Ліна не була б… Навіть не хотілося зайвий раз про це думати. До нього поступово поверталася здатність логічно мислити, напевно, тому, що цей схиблений не сидів зараз поруч. І все-таки дійти якихось більш-менш прийнятних висновків ніяк не вдавалося. А що як узагалі все це — блеф? Просто блеф. Якщо немає ніякого СНІДу? Якщо все вигадано лише для того, аби присилувати його їхати?

Вони від’їхали від заправної станції і взяли напрямок на Луцьк. Андрій прикинув відстань. Напевно, годин десять безперервної їзди. Ну що ж, принаймні цей час він мав для пошуків варіантів.

— Пристібнися, — сказав довговолосий, — і ще раз нагадую тобі про дорожні патрулі. Навіть не сподівайся. Я встигну на тобі розписатися.

Андрій змовчав. Защепити ремінь однією рукою виявилося не так просто. До того ж його довжина була розрахована на дуже тендітну статуру. Можливо, тут їхала жінка. Водій зрозумів це і, розправивши шлейку, спробував зробити це за Андрія. Пряжка не застібалася, але, доклавши зусиль, він таки застібнув її. Їхати так довго було неможливо.

— Тисне в плече, — сказав Андрій, — дуже тисне.

Довговолосий кинув на нього нерозуміючий погляд. Довелося показати йому вільною рукою місце, де врізалася шлея.

— Так і кажи, що в руку тисне, яке там плече?

Він послабив Андрієві ремінь і хотів пристібнутися сам, але це йому не вдалося. Напевно, закриваючи дверцята, защемив ремінь. Він знизив швидкість і відчинив на ходу двері. На якусь мить водій відволікся від дороги, і машина вильнула убік. Назустріч ішов на швидкості великий критий «КамАЗ».

— Розіб’ємося, — сказав Андрій, зі здриганням слідкуючи за наближенням вантажівки, — і не доїдемо до Жукова.

«КамАЗ» засигналив. Довговолосий вилаявся й зупинив машину. Вантажівка пронеслася поруч, аж земля задвигтіла. Водій втягнув у кабіну ремінь, що був весь у багнюці. Лаючись, він узявся витирати пряжку об бокову поверхню сидіння з боку дверей, не знайшовши, очевидно, нічого кращого. Мотор «Лади» працював, а водій з ногою на гальмі обтирав пряжку. Машина стояла на узвишші, і схил був доволі крутий.

Як грім спізнюється за блискавкою, так думка відстала від дії. Андрій наважився миттєво. Перш ніж зрозуміти, що робить, не кажучи вже про обрахунки можливих наслідків, вільною рукою що було сили штовхнув довговолосого в плече, вклавши в цей удар всю силу, навіть закричавши при цьому. Той не встиг і втямити, що сталося, не те щоби вхопитися за щось, і за мить орав ліктями та коліньми асфальт. Прикріплений до петлі браслет смикнув Андрія назад, страшенно заболіла кисть. Розгальмована машина почала котитися вниз, але ж як повільно! А схил здавався таким крутим! Ззаду почулася несамовита лайка. Викинутий з машини водій підхопився й побіг, легко наздоганяючи машину, яка ще не набрала швидкості. Андрій потягнувся вільною рукою до дверцят, щоб зачинити їх. Не пускали наручники! Машина знову вильнула вбік і застрибала по щебеню узбіччя. Поруч пролягав глибокий кювет. Облишивши спроби дотягтися до дверцят, Андрій в останню мить вільною правою рукою крутонув кермо. Ще трохи — і машина з’їхала б у яму з кущами. А цей божевільний, наздогнавши машину, вже хапався рукою за двері й піднімав ногу, щоб заскочити всередину. Він уже відштовхувався опорною ногою… Ризикуючи злетіти з дороги, Андрій різко крутнув кермо вправо. Дверцята, за які тримався довговолосий, смикнули його на машину, але, хоч і втрачаючи рівновагу, він ще тримався на ногах. І тоді Андрій різко повернув вліво. Машина боком, усією масою штовхнула незнайомця, він упав і покотився по дорозі. «Лада» знову їхала прямо. Від цих маневрів машина дещо втратила швидкість, але тепер знову поступово набирала її. Довговолосий уже підвівся і знову біг позаду, щоправда, набагато повільніше, ніж до цього. Обличчя перекошене від фізичної напруги та ненависті. Він відставав, але продовжував бігти.

Не діждеш! Тримаючи кермо вільною правою рукою, Андрій перекинув ліву ногу до педалей і пересунувся якомога ближче до водійського місця, наскільки дозволяли браслети. Сидів у неймовірно перекособоченій позі. Та хай би там що, він спекався свого викрадача й керував машиною. Схил закінчувався. Двигун усе ще працював. Андрій витиснув педаль зчеплення і, на мить відпустивши кермо, увімкнув передачу, одразу третю, адже машина встигла набрати порядну швидкість. М’який поштовх — усе. Він переклав ногу на газ і натиснув від душі. Хотілося ще раз озирнутися й переконатись, що переслідувач далеко, але-в такій викрученій між сидінням і кермом позі зробити це було надзвичайно важко. З тієї ж причини і швидкістю захоплюватись було небезпечно. Назустріч зрідка траплялися машини, і тоді Андрій з усіх сил намагався сидіти рівніше та ближче до ведійського місця, аби не привертати зайвої уваги, але на нього все одно витріщалися й думали казна-що. Тим часом заболів хребет. Скільки вже накрутив спідометр? І взагалі куди й доки так рухатися?

Нарешті Андрій спам’ятався. У теперішньому його становищі не можна робити дурниць. Їхав він досить повільно. Але ж цей псих міг зловити попутку й наздогнати його!

Викрутивши шию до хрускоту, він спромігся озирнутися. Великий завантажений «ЗІЛ» наздоганяв «Ладу», більше машин не було. А що як довговолосий там? Долоні вмить спітніли. Не в змозі переключитись, Андрій так і їхав на третій швидкості. Попереду відходила праворуч якась другорядна дорога. Він різко завернув на неї і тепер міг бачити трасу, по якій щойно їхав. «ЗІЛ» на повній швидкості пронісся далі. Пощастило. Уявив, як довговолосий голосує перед вантажівкою. Якби її водій зупинився, врятуватися Андрієві навряд чи вдалося б.