Надворі здійнявся невеличкий, але свіжий вітерець. Шкода, що загубилося кепі. Мабуть, валяється десь біля гаража, впало, коли його тягли у напівнепритомному стані по камінню. Або ті гади підібрали. Втім, хіба не все одно? На ньому ж не написано, де…

Андрій розгублено зупинився просто серед вулиці. Як же він міг про це забути?! Зовсім вилетіло з голови. У тому здоровезному гаражі, де його протримали ніч, залишився лист до Іри і, головне, його паспорт, де чорним по білому написано, хто він такий і де живе. Він витер рясно спітнілі скроні й рушив далі. Ні, схованку знайти не повинні. Але ж ніколи не знаєш, як воно може повернутися. Від цих думок заскиміло десь у грудях: відчував, що не можна залишати цього сліду. Йшов і думав, як викрутитися з цієї халепи, та нічого путнього вигадати не міг. Несподівано уявилася людина, яка потрапила у трясовину. Вона рухається обережно й водночас рішуче, використовуючи патик як опору. Коли ноги провалюються глибше, завмирає серце. І все-таки людина помалу вилазить. Здається, уже зовсім вибралася. Та раптом ноги знову провалюються, ще глибше. Саме тоді, коли здається, що небезпека вже позаду. Щось подібне відбувалося тепер із ним.

Може, воно й на краще, що людині не дано знати нічого наперед. Знай Андрій, наскільки пророчою виявиться ця аналогія, чи не втратив би волю до дій?

Першою його думкою було розшукати отого Бідованцевого знайомого з міліції й попросити допомоги. Але ж закрутиться справа, його ім’я фігуруватиме в різних заявах, протоколах, і тоді цей слід залишиться тут назавжди. Почнуться пошуки винних, свідків, врешті-решт, того, кому належить гараж, і, не виключено, з ними доведеться побачитись. О, ні! Краще хай паспорт залишається в гаражі. Хто його знає, хто він такий, цей схиблений смертник, які в нього зв’язки і можливості. І потім, чи схоче і чи зможе цей Іванів знайомий захистити його і зберегти таємницю?

Стривай! Уранці, коли вони вирушали в дорогу, цей божевільний був настільки збуджений, що не замкнув дверей гаража. Господи, він же дійсно забув їх замкнути! Зараз це згадалося дуже чітко. Вони вийшли, сіли в червону «Ладу» — і все.

Ця згадка поклала край сумнівам і ваганням, додавши Андрієві сил, і він мало не побіг, хоч чіткого напрямку ще й не визначив. Ним опанувала жага дії. Потрібно було лише трохи везіння. Ну зовсім трохи!

Думаючи лише про одне, благаючи долю, щоб двері гаража виявилися досі відчиненими, Андрій ішов у бік міста. Якнайшвидше дістатися до схованки з документами, поки його шукають в іншому місці. Принаймні так мало бути. Нікому з них не повинно спасти на думку, що той, хто щойно видерся з обіймів смерті, кинеться одразу назад.

Далеко на обрії вростали в небеса труби електростанції. Здавалося — лише тримай на них курс, і за якусь годину будеш там. Та минула година, друга, третя… Починало смеркатися. А труби майже не наблизились. Хіба, трохи збільшилися. У ногах гуло. Андрій зупинився й витяг з кишені плаща банку з симпатичним свинячим рильцем на етикетці, що вже кілька годин калатала по стегні. Напис «Свинина з квасолею» також виглядав апетитно. Він сів на траву й узявся здирати кришку з банки трубою, прихопленою з машини. Запах їжі, що, наче чарівний джин, вихопився звідти, стиснув шлунок у якомусь божевільному спазмі. Зігнута навпіл металева кришка стала непоганою ложкою. Банка вмить спорожніла, і настрій Андрія одразу покращився.

Ідучи польовою дорогою, він продовжував тримати курс на димарі, що височіли на обрії. Під ноги весь час траплявся якийсь непотріб, а на додачу труба, засунута за ремінь штанів, що прислужилася поки що як відкривачка, заважала йти. Але позбутися своєї єдиної зброї Андрій не хотів. Він витягнув її з-за пояса і поніс у руці. Над обрієм залишилась лише вузька палаюча смужка, яка танула на очах. Три чорні димарі, що здіймалися в небо над електростанцією, пронизували її наскрізь. Та вона невблаганно згасала, і цей єдиний орієнтир поступово зникав у мороці. Скоро все навколо поглинула ніч.

Блукання в темряві тривало ще години три. Світліший край неба на заході допомагав якийсь час тримати правильний курс, пізніше серед хмарного неба з’явилося кілька зірок і він спробував орієнтуватися по них.

А потім Андрій почув якийсь шум, дуже характерний. Спершу подумав, що це йому вчувається. Але шум не зникав. І тільки коли з’явився легкий свіжий вітерець з характерним запахом, він зрозумів: поблизу було водосховище. З кожним кроком усе чіткіше чулося, як б’є невеличка хвиля. Ще трохи — і він вийшов на берег. Небо зовсім проясніло, вийшов повний місяць, малюючи на воді золоту доріжку. Розміри водоймища вражали — протилежного берега видно не було. Водосховище дихало потужно й рівно, наче якийсь велетенський сплячий організм. Берег був голий, лише де-не-де траплялися рідкі, вибиті хвилею острівці куцого очерету. Під ногами хрустів пісок, перемішаний з намулом.

Андрій намагався йти на певній відстані від берега, щоб не грузнути в намулі, але постійно бачити воду, хвилі й таким чином не заблукати. Десь далеко-далеко, на тому березі, гавкали собаки. Напевно, там розкинулося село. Але вогнів не було видно. Кілька разів на шляху траплялися заплави, які доводилося обходити.

Ще години за дві він вийшов на якусь дамбу і, пройшовши по ній, натрапив на труби теплоцентралі. З правого боку світилися вогні, десь далеко чувся гул машин. Це був Галютин. Він майже прийшов.

Розшукати в цій темряві гараж, та де там гараж — навіть приблизне місце його розташування, здавалося нереальним. Тому Андрій вчинив так, як підказували йому змучені ноги, гудуча голова та повний шлунок. У кількох місцях труби централі перекидалися через якісь рови. Їх підтримували бетонні опори. В одній із таких опор він і примостився між двома трубами, наддерши обшивку одної з них. Під обшивкою було щось схоже на скловату. Він доколупався до теплої труби і притулився до неї плечем. Бетонна опора та друга труба захищали від вітру. Очі заплющилися самі по собі.

Ранок виявився холодним. Страшенно змерзли ноги, які не вміщалися у сховищі. До всього, ще й довелося скидати плащ, щоб хоч якось обтрусити його від скловати. Волокна пов’їдались у тканину, кололи руки, шию, не хотіли витрушуватися. Щоб зігрітись, Андрій біг деякий час уздовж теплоцентралі, наскільки дозволяла темрява — щойно почало сіріти. І, треба сказати, це трохи допомагало. Коли ж він сідав на труби, холод охоплював тіло під плащем. Добре, що ця ніч нарешті скінчилася. За знайомими обрисами цистерн та іншого мотлоху він зрозумів, що перебуває недалеко від потрібного місця.

Споруда електростанції, що нависала над цим звалищем брухту, допомогла зорієнтуватися. Андрій здалеку побачив знайому металеву стіну. Десь під ребрами гидко засмоктало. Зараз повинно було вирішитися все.

Щойно зароджувався світанок. Він підійшов до гаража і посмикав двері. Глухо. Хтось замкнув їх ще вчора. Доля, очевидно, вичерпавши ліміт милосердя, не схотіла подарувати йому ще одне маленьке везіння. Дотепер Андрій так і не визначився, що робити далі, тому й вирішив обміркувати все тут, на місці. Серед мотлоху, розкиданого навколо, знайти схованку виявилося неважко, що він і зробив. Здавалося, що тут навіть трохи тепліше. Окрім того, з порожнини напіврозбитого контейнера було зручно спостерігати за гаражем.

Того, що вони з’являться так швидко, Андрій не чекав. Від хвилювання стислося серце, коли почувся близький звук мотора машини. Такої ранньої години в них були якісь справи. Із-за дальнього рогу гаража випливла машина, повернула й зупинилася навпроти дверей. Це була іномарка вишневого кольору, схоже, та сама, що стояла позавчора у дворі будинку. З машини вийшли двоє, відімкнули гараж і зайшли всередину. Андрієве серце мало не вискакувало з грудей. Руки мимоволі схопилися за край дерев’яного контейнера. Але що вдієш? Спостерігав, кусаючи губи. Невдовзі ті двоє вийшли. Нижчий виглядав міцнішим, кремезнішим. Його вищий «колега» намагався йому щось пояснити, але той, здавалося, наполягав на своєму. Обидва коротко стрижені, модно й недешево одягнені. Хлопці перекинулися ще кількома словами, потім довший махнув рукою, і вони почали щось видивлятись у рідкій траві перед гаражем.