Це був найгірший варіант розвитку подій, найгірший, але не неймовірний. Як же хотілося сподіватися, що мордатий залишиться живий! Надія на краще — живуча річ. Вона, як відомо, помирає останньою.

Балка скінчилася, і він вийшов на дорогу. Біля будки автобусної зупинки сиділо кілька чоловік. Андрієві було байдуже, куди їхати, аби якнайдалі звідси. Він загріб з землі листя, обтер ним свою зброю і, продерши одним кінцем труби канавку, закопав її, притрусивши зверху прілим листям.

На дорозі почувся гуркіт, їхав автобус. Пасажири підвелись і взялися за сумки. Андрій скинув плащ, обтрусив штани. Светр під плащем узагалі виглядав пристойно. Витерши обличчя і пригладивши волосся, він устиг добігти до зупинки і вскочив у задні двері. В автобусі було кілька пасажирів, і на нього ніхто не звернув уваги. Андрій умостився на задньому сидінні біля дверей і витяг листа. Цей конверт наче пік його звідти, з кишені. Лише зараз, нарешті, з’явилася можливість спокійно його прочитати й отримати відповіді на багато запитань, знайти пояснення багатьом загадковим подіям.

Андрій відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі. Автобус трусило на ямах, гуркотів мотор, але в салоні було тепло. Приємний теплий дух ішов від мотора, і хотілося ще хоч кілька хвилин залишатися в такій блаженній позі. Але пальці відчували тонкий конверт, і від цього зростало хвилювання. Завадити йому прочитати листа могли будь-якої миті. Він розплющив очі і, розірвавши конверт, вийняв аркушик паперу.

Те, що його чекало, виявилося більшим, ніж просто розчарування. Андрій спересердя аж стиха вилаявся. З білого паперу на нього дивилися якісь каракулі, прочитати які було неможливо. Іспанської мови він не знав, але міг поручитися, що лист написаний саме нею. Втікача, що видерся щойно хтозна-звідки, чекав ще один несподіваний поворот і нові загадки. Це була якась чортівня. Чому іспанська? Звідки обидві дівчини могли її знати і чому використовували в листуванні? Іспанської не викладають у школах уже сто років! А може, це не іспанська, а португальська, адже вони схожі. Тоді це виглядало ще більшою дивиною. Висновок напрошувався сам по собі, і для цього не потрібні великі аналітичні здібності: лист так написаний для того, щоб його не зміг прочитати хтось інший. Андрій склав листа і сховав у кишеню. Автобус і далі трусило по горбатій дорозі з ямами. Прикро було усвідомлювати, що попереду його чекає лише невідомість.

Їдучи у цій старій колимазі, Андрій потроху заспокоювався. Села траплялися рідко, пасажирів сідало та виходило мало, і ніхто з них не звертав уваги на чоловіка з неголеним обличчям у задньому кутку салону. Андрій не знав, куди їде автобус, але питати в когось і привертати до себе увагу не хотілося. Доки автобус віддалявся від міста по розбитій ущент дорозі, напрямок руху повністю влаштовував пасажира. За вікном виднілися лише поля. Андрій вирішив від’їхати якнайдалі, вийти на останній зупинці і, нарешті, приступити до здійснення свого плану повернення додому, який вигадав учора, коли йшов по тому шкарадному селі дзвонити до своєї лікарні стосовно Ліни. Йому несподівано знову пригадалося схудле обличчя з білявим, спадаючим на щоки волоссям, ноги в чорних лосинах, чоловіча картата сорочка. Хто вона? Звідки знає іспанську й чому пише нею листи, які не повинен прочитати хтось інший, окрім високої блондинки з родимкою на плечі? Чому втікає від того, кому смерть давно підписала вирок? Що взагалі пов’язує її з цією сумнівною компанією?

Автобус їхав уже понад годину. Навіть при такій дорозі, навіть при такій швидкості Галютин мав залишитися вже щонайменше кілометрів сорок-п’ятдесят позаду. Це далеко. Ніхто не шукатиме його за півсотні кілометрів у цьому захолусті. Звичайно, той чоловік з вишневої іномарки, від якого Андрієві пощастило втекти, навідався до гаража і, знайшовши там свого кореша у непритомному стані, мабуть, відвіз його до лікарні. Напевно, відразу ж повідомив своїх спільників про те, що сталося. Можливо, тепер вони поновили свої пошуки. Ні, хлопці, пізно, він уже далеко. Безперечно, цей автобус, що їхав уже понад годину, рано чи пізно мав дістатися до якогось райцентру. А там можна бути спокійно сісти на поїзд, а якщо немає залізниці, то на інший автобус, міжміський, і — бувайте здорові. Несподівано в одному селі до автобуса сіло чимало людей, а в наступному набилося вщерть. Андрія затисли в куток якісь бабці з клумаками. Люди стояли у проходах, наче оселедці, сварячись та штовхаючись, розпихаючи сумки та торби куди вдасться. Андрій зрозумів, що подорож у цьому автобусі скоро скінчиться.

Невдовзі автобус таки заїхав у місто й зупинився на вулиці. Півтори години! Що ж, це його обнадіювало. Виходили всі. Андрій не хотів виходити останнім, зважаючи, що у такому випадку його обов’язково запам’ятає водій, тому обережно протиснувся біля якоїсь бабусі і вийшов разом із натовпом. Тут, в іншому, досить великому місті йому нарешті вдалося відчути себе у відносній безпеці. Залишалося дістатися до вокзалу, і — як то кажуть — нах хаус. Добре було б по дорозі щось з’їсти, та й назву міста дізнатись не завадило б. Підійти до когось серед вулиці і спитати, що це за місто, він не наважувався. Тоді його вже точно б запам’ятали. А може, події останніх днів навчили його не ставити незнайомим людям дурних запитань. Не скажи він кілька днів тому в поїзді отого дурного «Що ви читаєте?», зараз би стояв, напевно, за операційним столом або писав історії хвороби. Ось так, слово — не горобець…

Андрій ішов вулицею, оглядаючи фасади будинків, вишукуючи на якомусь із них вивіску установи чи підприємства з назвою міста, коли несподівано натрапив на книжковий магазин. Магазин був великий і знаходився на першому поверсі сучасного п’ятиповерхового будинку. На будинку висіла табличка з назвою вулиці: Київська, 18.

Здоровезні скляні вітрини простягалися далеко в обидва боки від вхідних дверей. Рука автоматично намацала лист у кишені. Він рішуче завернув та увійшов до магазину. Там було чисто, охайно, просторі зали. Покупців обмаль. Симпатична продавщиця відділу, що розташовувався найближче, зміряла його байдужим, але дещо здивованим поглядом. Андрій уявив свій вигляд очима стороннього. Пані за прилавком виглядала дещо зарозумілою і недоступною. Та на нього однаково вже звернули увагу. Тому він підійшов і запитав її:

— Чи не можна у вас купити словника іспанської мови?

Вона глянула на нього іронічно і сказала, скрививши губи:

— Немає такого.

— А португальської?

Тепер уже вона подивилася на нього обурено. Звісно, перш ніж чіплятися до таких жінок, належало хоча б привести себе у пристойний вигляд.

— Тільки англійська та німецька, — сухо промовила вона.

— Вибачте, — сказав Андрій і вийшов з магазину, спиною відчуваючи її підозрілий погляд.

Яка дурість! Треба було йому отого словника! Тепер його вже точно запам’ятали, завдяки екзотичному вигляду та дивним запитанням. Наступним магазином виявився гастроном, що викликало неабияку радість. Увійшовши всередину, Андрій одразу пішов до молочного відділу. Схотілося холодного молока з пакета. Уже уявляв собі, як воно тамує спрагу і водночас голод. У хлібному на полицях лежали рум’яні булки та паляниці. Відділи розташовувалися поруч, і продавщиця була одна на обидва. Вона запитливо й водночас недовірливо зиркнула на пом’яту неголену фізіономію покупця.

— Дайте, будь ласка, два пакети молока…

Продавщиця витягла з вітрини й мовчки поставила на прилавок.

— Двісті грамів голландського сиру…

Вона зважила і, загорнувши, поклала перед ним.

— Дві булки з маком.

Вона відійшла і принесла дві булки.

— Ще щось?

Андрієві здалося, що він не переживе цих кілька хвилин, поки розрахується і вийде на вулицю.

— Дякую, більше нічого.

— Сім шістдесят.

Андрій розгорнув плаща, що так і висів складеним на руці. Після того, як він надірвав шов, нитки розпустилися ще більше, і дірка помітно збільшилась. Неприємні підозріння заворушилися в ньому, поки рука нишпорила між підкладкою та тканиною. Грошей не було! Ще вчора він виймав звідси десятку, коли купував у сільмазі банку консервів зі свинячим рилом на етикетці. Куди ж вони поділися? Йому стало гаряче. Це була катастрофа. Напевно, гроші вилетіли, коли він носив плащ на руці або плигав через ті плити поблизу гаража, або спав між трубами… Андрій продовжував нишпорити рукою по кишенях та за підкладкою вже без особливих сподівань. Везіння знову покинуло його. Чому було не витягти там, у сільмазі, всі гроші й не перекласти їх до кишені?