За вікном санпропускника загуркотів мотор. До приймального під’їхав міліцейський «газик». Андрій відчув, як усередині все обривається й повзе донизу. Очі прикипіли до цієї машини і тих, хто з неї виходив. Але йому вже пропонували підвестися і кудись іти.

— Куди? — запаморочено запитав він.

— Нагору, до хірургії, — відповіла медсестра. — Там вас огляне лікар. Мабуть, туди й покладуть. Ходіть, відведу вас.

З «газика» люди у формі витягли якогось чолов’ягу й повели до дверей. Зараз п’яного заведуть сюди! Він схопився й мало не бігом пошкандибав коридором на неслухняних ногах.

У відділенні все було як і в інших лікарнях. Нічого особливого. Просто незвично перебувати тут у ролі хворого, от і здавалося, що в нього зараз має бути дивакуватий вигляд. Та найнеприємнішим було відчуття, що він знову лізе куди не слід.

Лікар, який увійшов, виглядав значно молодшим за нього і здавався дещо зарозумілим. Безперечно, він працював не більше двох-трьох років після інституту й зараз сам собі здавався якщо не професором, то принаймні битим вовком. По вдягнутій під халатом блакитній піжамі Андрій зрозумів, що він тут не випадково, це його чергування. На нігтях у лікаря полишалося щось біле, напевно, нещодавно йому довелося накладати гіпс.

Хірург зверхньо подивився на пацієнта й запитав, що його турбує.

— Біль ось тут, — Андрій показав на поперек зліва, — віддає аж у живіт. Нудило. Мочитися хочу, але не можу. Якось так нападами болить. Кручуся — місця собі не знаходжу.

Андрій методично викладав йому все, як на тарілочці, наче читав з підручника. Хвороба, на яку він так відверто натякав своєму молодшому колезі, не вимагала якихось складних та неприємних для хворого обстежень або маніпуляцій. Кілька аналізів, ін’єкцій і — лежи, відпочивай.

Саме так і сталося. У нього взяли на аналіз кров та сечу, зробили кілька уколів, після цього Андрій упав на ліжко, відчуваючи дику втому, а згодом і зменшення болю у шлунку, адже препарати, які йому ввели, швидко знімали і шлункові спазми. Про захворювання й перспективу видужання зарозумілий лікар повідомляти пацієнта не поспішав. Та уявивши себе на його місці, Андрій зрозумів, що, напевно, поводився б так само.

У палаті стояло шість ліжок. На чотирьох лежали хворі. Найближчий його сусід, худий, з мішками під очима, у майці, наминав батон з маслом, і Андрій, ще заходячи до палати, злякався, що його порожній шлунок від цієї картини знову почне щось виробляти. Інші хворі читали.

— Чуєш, друже, — впавши на ліжко, без будь-якого вступу звернувся Андрій до сусіда, — я щойно з запою вийшов. Три доби не їв нічого. Тільки-но вискочив до магазину за хлібом, мене й прихопило відразу. «Швидка» просто з вулиці забрала… На твій бутерброд дивитись боляче…

Той мовчки відтяв від батона великий шмат і, намастивши маслом, простяг ближньому, просто розчуливши його таким вчинком і подарувавши шанс дожити до вечері.

Двері палати були прочинені. По коридору повсякчас снували санітарки, медсестри, хворі. Одного разу промайнув черговий хірург. Андрій лежав і розмірковував.

Руки лікаря під час огляду були замащені гіпсом. Це хірургічне відділення. Якщо хірург накладає гіпс, то це означає, що він одночасно працює і як травматолог. У деяких лікарнях немає окремого травматологічного відділення, його об’єднують із хірургією. Якщо й тут так, то той тип з гаража може лежати десь поблизу, можливо, навіть через стінку. Якщо, звичайно, він живий. При згадці про нього завжди починало холонути в животі. А що як гіпс накладали саме йому? Руки цьому «каратистові» він точно потрощив, ніяких сумнівів. А що як він уже прийшов до тями?

Що робити? Повечеряти і вночі дременути звідси? Та куди можна втекти без копійки в кишені? Єдиний реальний варіант — зранку поснідати в палаті й чимраніше піти звідси, сподіваючись не зіткнутися десь на сходах із тим, хто міг би його впізнати. Відразу ж зателефонувати з вузла зв’язку додому до когось із колег і попросити, щоб терміново надіслали гроші. Скільки часу могла б зайняти така процедура? Цього Андрій просто не уявляв. Якщо гроші не вдасться отримати цього ж дня, то де ночувати? Повертатися до лікарні? Ні. Тоді де? Знову на трубах?

Та й сама ідея з дзвінком теж не була бездоганною. Чим довше товктися в центрі невеликого міста, тим більше шансів бути кимось упізнаним. Били його двоє, і «каратист» — один із них. Плюс той, що їхав у вишневій іномарці. «Каратиста» вже можна не рахувати. Отже — двоє. Додати ще довговолосого та білявку з будинку під антеною. Можливо, є й інші, невідомі Андрієві. Усі вони шукатимуть високого пожмаканого неголеного чоловіка середніх років у довгому сірому плащі. Отже, якщо ошиватися де не треба, шанси не розминутися з кимось із них доволі високі. До того ж отримати переказ — означає показати свій паспорт, залишити дані з нього навічно у відділенні зв’язку!

Як паскудно все складається! Чому він не здогадався свого часу перекласти гроші назад до кишені? Зараз би все було зовсім інакше.

А може, варто повернутися до свого найпершого задуму? Відійти якнайдалі від міста і десь на дорозі зловити попутку. Але хто зупиниться? Отакому під два метри? Ні, ночувати треба тут, виспатися, від’їстися. А там буде видно.

За півгодини справді дали вечерю. До їдальні Андрій, звичайно, не пішов. Попросив того ж сусіда принести їжу йому до палати, мовляв, погано себе почуває. Та щойно сусід вийшов, увійшла санітарка з тарілкою.

— Лежачі є? — запитала вона. — Хто буде їсти?

Андрій підняв руку, і тарілка опинилася в нього на тумбочці. Там же за п’ять хвилин здивований сусід поставив і другу. Це був молочний суп. Раніше вигляд і запах цієї популярної в лікарнях страви завжди викликав в Андрія легку нудоту, і лише зараз він зрозумів, наскільки був неправим. Вміст обох тарілок миттєво щез разом із хлібом. Сусід, якого добре годувала дружина, побачивши таку його спритність, приніс із їдальні ще кілька шматків хліба, до яких додав домашніх пиріжків. Якийсь час він мовчки спостерігав за цими проявами апетиту, а потім, зовсім приголомшений, запитав:

— Слухай, а як ти їси? Ти що, завжди так жереш, коли із запою виходиш?

Андрій тільки мовчки кивнув головою.

— А я не можу, — здивувався той. — Тиждень після цього не їм. Навіть дивитися на жратву не можу.

— А лікуватися пробував? — запитав Андрій.

— А… — той махнув рукою. — Пробував… На півроку тільки вистачає. А ти?

— Ще ні, — відповів Андрій, відчуваючи, що не настільки компетентний, аби обговорювати з алкоголіком такі теми. — Усе думав, що сам зможу…

Тепер по тілі розлилася страшенна втома. Андрій перевернувся на другий бік, укрився з головою ковдрою та заплющив очі. Була лише сьома година вечора.

Він прокинувся раптово. У коридорі щось відбувалося. Чулися якісь вигуки та незрозумілі звуки. У палаті стояла темрява, і всі спали. Хтось важкий біг по коридору до дверей їхньої палати. Сон злетів миттєво, і Андрій скочив на ліжку. Він так і спав, не роздягаючись, і тепер лише всунув ноги в черевики. Серце стислося від недоброго передчуття. Той, хто біг, загальмував біля самих дверей. Що тепер? Крізь неясні вигуки Андрій почув уривки:

— … нате, докторе… зараз принесуть…

— Та біжи швидше!… Десь там, у маніпуляційній…

Хху… Здається, це не по нього. Мабуть, щось сталося у відділенні, когось привезли, не інакше. Когось такого, що миттєво здійнявся увесь цей «алярм». Андрій обережно підійшов до дверей і, прочинивши їх, визирнув у щілину. Просто серед коридору на підлозі стояли ноші, на них лежав чоловік у старому подертому светрі та брудних штанях. Буквально на ньому сидів учорашній лікар, без халата, в самій піжамі. Напевно, він уже спав, і його просто стягли з ліжка. Кров розбризкувалася на всі боки десь від шиї пацієнта, а по підлозі вже розпливалася калюжка. Усе це товклося та розносилося взуттям тих, хто снував поруч, і від цього світла салатова підлога мала просто жахливий вигляд. Хірург щось робив там, на шиї, а з-під його рук порскало на всі боки, зокрема й на його штани. Андрій зрозумів, що сталося. У хворого було поранення кровоносних судин шиї. Андрій не знав, як спиняли кровотечу, поки бідолаху везли до відділення. Напевно, якимось чином це вдавалося, бо інакше він мав би померти десь по дорозі. Тепер кровотеча відновилася, і його колега намагався затиснути пальцем судину, щоб спинити кров, та йому це не вдавалося. До того ж хворий, що, видно, перебував у шоковому стані, збуджений, напівбожевільний, ліз до шиї руками, намагаючись затиснути рану, і заважав лікареві. Біля нош з розгубленим виглядом стояли дві санітарки, а трохи осторонь — якісь дві жінки у стані, близькому до істерики. Вони затуляли роти руками і щось голосили. Поруч чомусь не було жодної медсестри.