І Андрій несподівано зрозумів, що далі не піде. Звички чіплятися до жінок він не мав. Але тут його наче щось зупинило. Він не знав точно що, але міг заприсягнутися — не тільки приваблива зовнішність. Тому й стояв серед проходу, гадаючи, що сказати і як утиснутися у вільний кут. Андрій ніби відчув, що в дівчині є щось таке… Особливе? Знайоме? Надзвичайно йому імпонуюче? Можливо. Щось відмінне від інших жінок. Таке, що заслуговує на більше, ніж просто ковзнути по ній очима, пройти мимо і за кілька хвилин забути. Так чи інакше Андрій зупинився.

А ззаду вже напирали.

— Даруйте, ви не будете проти, якщо ми сядемо на вільне місце біля вікна? — нарешті знайшовся Андрій, звертаючись одразу до всіх трьох і намагаючись виглядати якомога привітнішим.

Бабця на це запитання не зреагувала ніяк, дівчина мовчки знизала плечима, а чоловік у кашкеті широко всміхнувся і забрав коліна. Жест останнього вирішив усе.

— Він не кусається, можу вас запевнити, — усміхаючись, сказав Андрій, — абсолютно мирний і розумний пес.

Вони пройшли між лавками, зайнявши обидва вільні місця. Дік примостився на підлозі біля вікна й поклав голову на коліна господарю. Ось і влаштувалися. Можна було їхати до самого дому. Андрій полегшено зітхнув і ще раз оглянув своїх сусідів, відчуваючи незрозуміле самому собі хвилювання. Бабуся поруч сиділа з таким виглядом, наче їхала у вагоні сама. Чоловік ще раз посміхнувся Дікові, витяг газету й заглибився в політику. Поїзд рушив.

Переборюючи збентеження, Андрій нарешті, тепер уже впритул, глянув на свою сусідку навпроти, намагаючись за цю коротку мить угледіти оте «щось», але поки що зрозумів одне — дивитися на неї приємно. Тому погляд непристойно довго затримався на ній. Дівчина помітила це, відірвалася від книги і якусь мить дивилася на Діка, потім ковзнула поглядом по його господареві і знову опустила очі до читання. У Андрія виникло відчуття, що в ній начебто є щось знайоме, хоча був певен, що раніше її не бачив. І користуючись її захопленням книгою, подолавши таке несподіване перше хвилювання, з відстані одного кроку він крадькома продовжував розглядати її. Жовта куртка, схожа на штормівку. Чорні блискучі лосини обтягують стрункі ноги. Біляве волосся на перший погляд недбало заплетене в дуже вільну коротку косу, від чого окремі пасма спадають по щоках. Правильні риси і в міру пухлі губи роблять обличчя дуже привабливим, принаймні, як на нього. З-під розстебнутої куртки виглядає чоловіча фланелева сорочка у велику клітинку. І в усьому — рухах, міміці, одязі — відчувається якась особлива жіночність, а ця чоловіча сорочка лише підкреслює її.

Дівчина виглядала явно молодшою за нього, але наскільки — визначити було важко. Продовжуючи зиркати на неї, Андрій усвідомлював, що всі ці риси, які автоматично закарбовуються зараз у його пам’яті, — суто зовнішнє і не вони зупинили його так несподівано серед проходу. Скільки не дивись, але це не допоможе вловити оте «щось», яке перебуває поки що за межами його розуміння.

Минав час. Кидаючи періодично підозріливі погляди на Діка, гарна сусідка вперто не бажала звертати уваги на його господаря — або справді не помічала, як відверто він розглядав її, або тільки вдавала. А поїздка ж не нескінченна… Андрій дедалі виразніше усвідомлював, наскільки дівчина відповідає його смаку. Якщо не наважитися на знайомство зараз, то за якусь годину доведеться стримувати бажання пропустити власну зупинку.

Що ж сказати? «Перепрошую, що ви читаєте?» Не годиться. Тоді що? «Вибачте, вам не заважає мій пес?»

Раптом, потерпаючи від цих вагань, Андрій зрозумів, кого вона йому нагадує! Це сталося, коли вони нарешті зустрілися поглядами. Він не зміг стримати подиву. І якби дівчина не повернулася знову до книги, то помітила б, що на її попутника несподівано зійшло якесь прозріння. І це було щирою правдою. Господи! Життя не навчило його триматися подалі від таких жінок! Тут би змінити смаки… Натомість він уже більше години думав, з якого боку до неї підступитися!

— Вибачте, будь ласка, що ви так захоплено читаєте? — це вискочило само собою.

Вона байдуже і водночас якось підозріливо та запитливо глянула на Андрія й повернула книгу титульною сторінкою. «Червоне та чорне» Стендаля. Він мало не скрикнув. Постріл у десятку. Авжеж, читати вона мала не «Анжеліку», не «Емануель» і навіть не «Дракулу», а саме «Червоне і чорне».

— Не думав, що ви таке читаєте, — збрехав Андрій.

— Чому? — вона знову підняла очі.

Спокійний, дещо іронічний погляд. Ніякого збентеження, ні тіні ніяковості. І майже повна байдужість.

Жінки, з якими досі доводилося знайомитися, завжди одразу надягали маски, стаючи такими, якими, на їхню думку, при цьому належало бути. Він неодмінно це помічав, спостерігаючи потім, як поступово зникає, розчиняється ця маска. Так робили всі жінки. За винятком однієї. Та, що сиділа зараз навпроти нього, невимушено гортаючи сторінки, була другим таким винятком. Вона так само не відчувала потреби в маскараді.

— Ну, напевно, тому, що тепер уже мало хто, особливо серед молоді, читає такі книжки… Зараз масовий читач полюбляє літературу менш консервативного напрямку.

Дівчина знизала плечима і знову заглибилася в читання. Усе повністю збігалося. Він не мав успіху у таких жінок. Дік переступив передніми лапами і підняв очі на свого господаря. У них читалося співчуття. Андрій погладив його по голові.

Залишалася ще година їзди. Несподівано дівчина відклала книгу і знову подивилася на Діка. Можливо, їй просто набридло читання.

— Ви не любите собак? — запитав Андрій, радіючи, що з’явився привід продовжити розмову.

— Скоріше вони мене не люблять, — відповіла вона. — А я завжди їх боялася.

— А вам подобається книга, яку ви читаєте?

— Подобається.

— Узагалі дивно.

— Що ж у цьому дивного?

— Дозвольте? — Андрій простягнув руку.

Дівчина хотіла дати йому книжку. Цієї миті Дік повернув до неї голову, і вона злякано відсмикнула руку. Мабуть, і справді боялася собак. Андрій ще раз спробував переконати її в Діковій лояльності. Але схоже було, що Дікові дівчина не дуже сподобалася…

У вагоні заблимало світло. Люди обурено загомоніли. Багато хто читав або грав у карти. Група пасажирів позаду, що обговорювала якісь політичні теми, перейшла на конкретні життєві.

— Так ми дійдемо казна-чого! Зараз знову вимкнеться, і їдь у темряві…

— А там, дивись, і топити перестануть, буцім літо. Будемо їздити, кістки морозити…

Далі пішло про депутатів, які розкрадають державу, про їхні будинки, машини та рахунки у швейцарських банках… Улюблену тему тільки зачепи.

Світло знову заблимало.

— Ну я ж казав, зараз знову вимкнеться!

— Цей поїзд уже давно у брухт проситься — скоро колеса порозгублює!

Світло погасло, а за хвилину з’явилося. Потім знову заблимало. Чарівна попутниця, розмова з якою ніяк не клеїлася, граціозним рухом дістала із сумки манікюрний набір із люстерком на зовнішньому боці й невимушено оглянула своє личко. І все це так, ніби Андрія тут і не було. Ніякої уваги! У будь-якої іншої жінки, навіть за умови, що чоловік її абсолютно не цікавить, цей жест виглядав би бодай якоюсь мірою манірним, удаваним. Її ж рухи здавалися такими природними, позбавленими будь-якої гри, що час було образитися. Вони перекинулись ще кількома фразами, остання з яких звучала вже в темряві.

Усе сталося несподівано. Дік раптом загарчав. Андрій відчув, як важка голова собаки підвелася з його коліна, і одразу ж почувся пронизливий зойк дівчини. Миттєво навпомацки він зловив Діка за вухо і люто кинув:

— Ти що, здурів?

— Заберіть його! — дівчина розгнівано скрикнула. — Він мене вкусив! — вона уже мало не плакала.

Андрій збентежився.

— Вибачте… — тільки й спромігся видушити з себе, — вибачте… Може, вам здалося? Він не міг цього зробити… Він ніколи нікого не кусав…

— То я буду першою! — у її голосі чулися гнів та образа.

Андрій розгублено закляк у темряві, не знаючи, що вдіяти. Може, попутниця випадково наступила собаці на хвоста? Дік цього не любить. Скоріше б увімкнулося світло!