Черговий у відділку міліції ліниво розвалився у кріслі і при появі відвідувача лише посміхнувся у вуса й підняв на знак вітання руку. Він не питав, куди той іде, оскільки був із ним добре знайомий. Піднявшись на другий поверх, високий чоловік у довгому плащі постукав у двері з табличкою «Слідчий».

— Прошу!

Очевидно, в районної міліції сьогодні багато роботи не було, бо слідчий сидів у такій самій позі, що й черговий унизу.

— Нудьгуємо? — запитав гість.

— О, пан доктор! — господар кабінету розплився у посмішці й підвівся йому назустріч. — Сталося щось чи просто так?

— І не так, і не просто, — Андрій замовк, не знаючи, з чого починати. — Як здоров’я?

— Та, дякуючи тобі, поки що нічого. Ну, буває, звичайно, там закрутить або сям заколе, не без того, але жити можна. То що ж тебе сюди привело?

— Та маю проблему — треба знайти одну людину. От і вирішив спочатку проконсультуватися у спеціаліста з розшуку.

— Ну-ну?

Слідчий присунувся ближче, майже ліг грудьми на стіл. В очах засвітилась цікавість.

— Знаєш таке місто — Галютин? Дніпропетровська область.

— Ну-ну, і що?

— Так ось, мені терміново потрібно знайти там одну дівчину — високу білявку. Вона поїхала туди до своєї тітки, тітки Насті, яка живе у старому будинку на кілька квартир. На будинку параболічна антена. Ага! Ще у білявки родимка на правому плечі.

Очі слідчого примружились, і на обличчі проступила єхидна й водночас завзята посмішка.

— І це все? — запитав він нарешті.

— На жаль, усе.

— А… інша дівчина тебе не влаштує? — почухавши потилицю, після невеликої паузи поцікавився слідчий.

— На жаль, ні.

— Хм… — він замислився. — Ще скажи, що ця твоя справа термінова?

— Ну… досить термінова.

— І що, ти збираєшся туди їхати?

— Збираюся, і якнайшвидше.

— Хм… А на хріна, докторе, вона тобі здалася, якщо не секрет?

— Хм… — тепер зам’явся Андрій. — Як тобі сказати? Взагалі-то не мені, але я обіцяв допомогти. Словом, мушу…

— Ну що ж, у тому Галютині працює, принаймні працював до останнього часу, один колега з мого випуску. То я спробую зараз розшукати його по телефону і хоч щось з’ясувати.

— Гадаєш, ми зможемо її знайти?

На це слідчий тільки засміявся:

— Шукати будеш ти, дорогенький, якщо вже у приватні детективи подався. А міліція — структура державна. У неї й без тебе клопоту вистачає, їй своїх білявок ловити треба. О! — несподівано зрадів він. — А в нас у слідчому ізоляторі якраз є одна — як навмисне, гарна, білява. Може, глянеш? І в таку далечінь їхати не доведеться.

— Та ні, дякую, — не прийняв жарту Андрій.

— Ну як хочеш. Я ж як краще… Тоді заходь за дві години.

Слідчого Івана Бідованця Андрій знав уже майже п’ять років. Тієї ночі, коли під час однієї операції того поранили ножем, Андрій чергував у лікарні. Довгий кухонний ніж буквально простромив чоловіка наскрізь у верхній частині живота, пошкодивши селезінку та деякі судини. Коли пораненого привезли до лікарні, він, як кажуть, уже почав пускати бульки. Андрій і досі згадував, як той мало не помер просто на операційному столі, але йому пощастило, точніше, їм обом. Після того їм з Бідованцем часто доводилося зустрічатися в різних службових справах і вони заприятелювали. Навіть кілька разів їздили до Іванових батьків, у місця, багаті на білі гриби.

Бідованець впорався оперативно. Коли Андрій зайшов до нього через дві години, на столі вже лежав аркуш паперу з нотатками, а сам слідчий смикав вуса і задоволено посміхався.

— Що, невже знайшли? — не повірив Андрій.

— Багато хочеш! — обурився той. — Я тобі що, Шерлок Холмс? Я ж казав, що шукатимеш сам. Але дещо з’ясувалося, якщо ти, звичайно, нічого не наплутав. Слухай сюди. Галютин донедавна був зовсім маленьким містечком, точніше, селищем міського типу. Невеличкий такий собі центр з кількох будинків, кінотеатру, залізничної станції та базарної площі. Років двадцять тому в Галютині збудували склозавод, трохи пізніше — електростанцію, за рахунок чого місто й розрослося. Зараз там десь сорок тисяч жителів. Доганяєш, про що я? Коло твоїх пошуків обмежується отою базарною площею плюс двісті-триста метрів туди-сюди, кілька вулиць.

Решта — це багатоповерхові сучасні будинки або маленькі приватні, там і ходити не варто. Ось так, усе елементарно, Ватсоне. З тебе могорич. Ти оцінив, як я тобі все наче на тарілочці? Ну а супутникова антена й родимка на правій груді — це вже твої проблеми.

— На правому плечі, — виправив його Андрій.

— Дарма, — вів своєї Бідованець, — теж сексуально.

Після цього він переможно відкинувся на кріслі і прийняв попередню розслаблену позу. Проте його приятеля жарт не розвеселив.

— Вельми вдячний, — стримано сказав Андрій, усе ще не вірячи, що так просто вирішилась проблема.

— Радий був статися в нагоді, — у тон йому відповів Бідованець. — Бажаю приємної подорожі.

Усе виявилося так елементарно! Хто б міг подумати!

А невдовзі Андрій уже був на вокзалі. За останні три години йому вдалося записати протокол нічної операції, вмовити Варцаб’юка (знав би хто, чого це коштувало: довелося розповісти про всі свої нічні пригоди), оформити триденну відпустку за власний рахунок і, нарешті, влаштувати на три дні свого собаку, якому Андрій був зобов’язаний усім, що довелося пережити за останню добу, а тепер ще й несподіваною подорожжю в чортзна-яку далечінь, до того ж у ролі приватного детектива.

Галютин виявився невеличким і доволі брудним містечком, розташованим навколо електростанції, завдяки якій він і існував. Усе це було добре видно на під’їзді до вокзалу. Завдяки Бідованцю, вийшовши з поїзда, Андрій уже мав певне уявлення про місто. З одного боку виростали новобудови, з другого — височіла громадина електростанції. У результаті такої забудови залізничний вокзал опинився практично в центрі міста. Навколо нього й розташовувалися старі будинки. Купивши в кіоску морозиво, Андрій непоспіхом, методично почав прочісувати навколишні вулиці, уважно оглядаючи вікна, балкони та дахи, і невдовзі знайшов те, що шукав. Можливо, те.

Невеличкий старий двоповерховий будинок мав прибудований дерев’яний флігель. Так не будували вже давно. Тут було не більше шести квартир. У дворі, що мав форму літери «Г», стояла вишнева іномарка. На даху локатором дивилася в небо супутникова антена. Зайшовши до під’їзду, Андрій постукав у перші ж двері. За ними почулося якесь шурхотіння, кроки, клацнув замок. В отворі дверей, які стримував ланцюжок, з’явилася висока фарбована білявка і запитливо глянула на нього. Треба ж так влучити, з першої спроби! Невже це Іра? Щоправда, на його думку, цю пані не можна було назвати гарною, але в жінок свої критерії.

— Добрий день! — привітався він. — Мені потрібна Ірина Ващенко. Можливо, я помилився квартирою, але вона повинна жити у цьому будинку.

— Вона живе у квартирі навпроти, двері за вашою спиною. Але її зараз немає. А що ви хотіли?

— Мені потрібно її бачити. А ви не знаєте, скоро вона буде?

— Боюсь, що ні, — відповіла білявка. — Вони з Юрою ремонтують машину і вже другий день живуть там. Навіть не знаю, коли хтось із них з’явиться.

«Юра… — подумав Андрій, — який ще Юра? Напевно, той сусід з антеною. Дивне уподобання для жінки — ремонтувати машину».

— А вам терміново? — запитала вона.

— Та бажано, — відповів Андрій. — Хотів би сьогодні й виїхати додому.

— А звідки ви приїхали?

Андрій уже відкрив рота і навіть почав вимовляти оте «з», коли раптом схаменувся. Він був обережною людиною. Це особливість його професії — бути обережним, намагатися по можливості уникати найменшого ризику. І цей стереотип, що склався за роки роботи хірургом, несподівано спрацьовував у різних ситуаціях.

— Здалеку, — відповів він. — А ви не підкажете, як її знайти?

— Ну, це на іншому кінці міста, — сказала Ірина сусідка. — Треба йти в напрямку електростанції. Від неї відходить ТЕЦ, тобто теплоелектроцентраль, от уздовж неї й підете. Ліворуч будуть якісь склади, недобудований будинок, а далі побачите гараж. Великий такий, металевий. Розумієте? Не для однієї машини, а великий. Це від фірми, де Юра працює. То вони вже другий день там.