— Стійте, не торохтіть, — попросила Ірина. — Скажіть мені: якщо інший номер відрізняється від мого на одну, передостанню цифру, отже, його купили у тому ж офісі? Так виходить?
— Найімовірніше, так, — розвів руками продавець.
— І... ви хочете сказати, що людина, яка має цей номер, живе... у нашому місті?!
— Ну... Людина може жити де завгодно, але... значна ймовірність, що...
Гірка стартових пакетів так і залишилася на столі перед розгубленим хлопцем. Той, хто міг бачити обличчя жінки, яка вибігала із салону, мав усі підстави припустити, що у неї горить дім або потрапила під авто дитина. «Кашкай» заскреготав колесами, злітаючи з брівки і, розвернувшись через «суцільну», вже летів у напрямку центру міста. Так, наче туди можна було не встигнути. А зосередженості такого роду на обличчі Ірини не доводилося бачити навіть директорові фірми «Глобус» перед укладанням важливих угод.
Цей хлопець був зайнятий із покупцями, і їй довелося зайвих дві хвилини тарабанити нігтями по столику, лякаючи присутніх. Нарешті.
— Пробачте, у мене до вас доволі нестандартна справа, — вже зовсім іншим голосом, низьким та тихим, почала Ірина. — Я прошу допомогти мені. Задарма, звісно, це не буде.
— Слухаю...
— Два місяці тому тут, у вас... Саме у вас, добре пам'ятаю, я придбала стартовий пакет «Київстар». Ось тут ще Дід Мороз на вході стояв. Ось цей номер...
— А... щось не так? Якісь проблеми? — захвилювався продавець.
— Із цим номером проблем жодних. Користуюся ним. Але інший номер, дуже схожий — ось, дивіться... Оцей інший номер, що відрізняється від мого лише на одну цифру, передостанню... Скажіть, його могли купити також у вашому салоні?
— Не могли, а точно купили, — ствердно відповів офіс-менеджер. — Цих пакетів ми мали сто штук. Їх не хотіли купувати і ми більше не замовляли.
Гаряча хвиля вдарила і розлилася попід грудьми. Настільки гаряча, що стало важко керувати собою. «О Господи...», — хотілося сказати самій до себе.
— Вам погано? — злякався хлопець. — Може, присядете?
— Не погано, але ходімте, я присяду. Щось день сьогодні багатий на несподіванки...
Хлопець товкся поруч, не знаючи, як прислужитися ефектній дамочці, котра безперечно, чогось хотіла.
— Присядьте, я вас прошу, поговоримо, — попросила Ірина. — Розумію, це важко, до того ж, ви не зобов'язані. Але я дуже прошу. І заплачу вам у будь-якому випадку, а у разі успіху заплачу дуже добре. Я повинна знайти людину, яка має оцей номер...
— Оцей, що відрізняється від вашого... — уточнив продавець.
— Так.
— Хмм...
Ірина дивилася на цього «зеленого» хлопчика, наче на Бога, і навіть у такому своєму стані зуміла побачити тінь, що промайнула по його обличчю, недарма ж була, попри все, відмінним психологом. А хвиля продовжувала розливатися, заважаючи працювати.
— Скажіть, будь ласка, як вас звати?
— Сергій.
— Сергію, я бачу, що ви вже щось знаєте. Давайте скоротимо мій час на цю справу і прискоримо отримання гонорару. Нема потреби набивати собі ціну. Говоріть.
Із нею справді було важко. Тим, хто мав на меті протидіяти їй. І надзвичайно легко тим, хто бажав іти у тому ж напрямку. Розумові здібності цього юнака дали змогу вчасно зорієнтуватись у визначенні, хто є хто.
— Справа в тому, що я справді пам'ятаю...
Намагаючись триматися невимушено, Ірина витягнула зі сумочки носовичок і тернула під очима, зиркнувши у люстерце, що, здавалося, смикалося в руці у такт буханню серця. Дідько! Такого з нею ще не траплялося.
— ...і навіть, можна сказати, знаю цю людину.
— І??? Стоп. Сподіваюся, ви можете присісти зі мною на п'ять хвилин у моїй машині? Отут, поруч із офісом?
Сказавши кілька слів іншому менеджерові, за кілька секунд він уже зачинив дверцята «Ніссана». Діставши дві сотенних доларових купюри, Ірина простягла йому.
— Нормально?
— Більше ніж... — розгублено протягнув той.
— Тоді я повинна мати докази достовірності вашої інформації. Багато чого про цю людину я знаю, тож говоріть правду, аби ми з вами дружили й надалі.
— А що вас цікавить?
— Усе, що знаєте.
— Ну, наскільки мені відомо, цей чоловік... Олег... забув як по батькові. Можу уточнити.
— Ні! — вигукнула Ірина. — Не треба. Нікому нічого. І боронь Боже комусь, що я цікавилася. Тільки те, що знаєте самі.
— Гаразд. Нехай буде просто Олег. Він живе десь недалеко, бо завжди бере у нас поповнення для мобілки. Вчитель — це точно, тому що «натаскує» мого двоюрідного брата з математики та фізики. Брат до університету вступатиме. Вже рік займаються. Тітка казала, що Олег нормально вчить. Я там рідко буваю. Дядько у мене «продвинутий», самі розумієте, такі від родичів осторонь тримаються. А з Юрою, ну, братом, іноді бачуся. Що ще... навіть не знаю.
— А більше нічого й не треба, — опановуючи себе, мовила Ірина. — Я хочу його побачити. Як це зробити? Ні, не зустрітися з ним, а просто подивитися на нього збоку. Хочу, щоб ви мені його показали.
— Ну... — замислився хлопець, — він приходить регулярно. Зо два чи три рази на місяць. Але хто ж його знає, коли він буде знову? Хіба... Можу зателефонувати до брата буцім за якоюсь потребою та дізнатися, коли той займається з репетитором. Тоді залишиться стати біля будинку і чекати.
Дихалось однаково часто, хоча в грудях помалу заспокоїлось. Отакі бувають повороти. Дякую тобі, Алю. Жодного з тебе толку, якщо чесно. Але цього разу...
Наче почувши Ірину за десяток «кеме», зателефонувала Альбіна.
— І де ти пропала? Де ти і де мій стартовий пакет?
— Пробач, красуне, — зітхнула Ірина. — Не буде у тебе стартового пакета, принаймні сьогодні.
— Ну то біс із ним! А ти де?
— Мене також не буде.
— Що?! Ти здуріла? Як це: не буде? Ми ж вирішили! Я півдня готуюся! А людям що скажу?
— Яким людям? — не зрозуміла Ірина.
— Мальованим! У нас мали бути гості.
— Замість Валерія? Ну, ти у своєму стилі, подруго. Про гостей ми взагалі не говорили. Тож пояснюй їм сама.
Ірина вимкнула телефон, не чекаючи на реакцію Альбіни. З одного боку, подруга легко прогнозована. З іншого — Ірина подумки вже перебувала на паркувальному майданчикові поруч із будинком, у якому жив майбутній абітурієнт університету Юра.
VIII
«
ашкай» кольору мокрого асфальту вже хвилин сорок стояв «мордою» до дверей, зручно прилаштувавшись поруч із білим фургончиком. Хлопець, який сидів на пасажирському місці, встиг за цей час обдивитись увесь салон авто і на цю хвилину закінчив запитання стосовно швидкісних якостей, витрати палива «ітеде», на які Ірина відповідала автоматично, не відриваючи очей від під'їзду. Вікна «Ніссана» були затемнені, тому ніхто не міг бачити, що відбувається всередині.Двері вкотре розчинились, і кругленький підліток у куртці швидко пройшов поруч із машиною.
— Оце і є Юра, — незворушно пояснив Сергій.
— На фіга мені Юра? І куди він пішов? — нервово запитала Ірина. — Десять хвилин до уроку, між іншим.
— У цій сім'ї — тоталітарна система. Отже, пішов недалеко і зараз повернеться...
Ще зранку, прокинувшись і приготувавши каву, вона відкрила ноутбук і написала листа.
Привіт!
Сьогодні у мене важкий, відповідальний, дуже важливий день. Саме нині мені може вдатися те, до чого довго готувалась і чого прагнула. А може не вдатися. Навіть не знаю, що тоді робитиму. Проте зупинитися не здатна. І тепер особливо гостро відчуваю себе картярем, як ти кажеш. Побажай мені удачі. Щиро, від душі. Вірю, що це допоможе. Крім тебе, звернутися за цим я не маю до кого. Не підведи мене, любий. Будь ласка.
Спасибі.
...Назад Юра біг потюпцем, вочевидь переживаючи аби не запізнитися на урок. У неї відлягло від серця. Але разом з тим посилилося хвилювання. Цікаво, бачить це Сергій? Що думає? Втім, яка різниця?