Коли результат анонімного тесту виявися позитивним, Герман першої миті не відчув нічого, наче був до цього готовий. Ні страху, ні паніки.

Усе вийшло жахливо безглуздо, починаючи від самого задуму зробити цей аналіз. У нього не було (і не могло бути!) причин підозрювати, що він підхопив щось подібне. Просто одного прекрасного дня (як правило, саме в такі прекрасні дні й починаються особливо ВЕЛИКІ неприємності) щось стрельнуло в голову. Можливо, черговий порив зайвий раз переконатись у тому, в чому абсолютно впевнений.

І тільки через тиждень, коли повторний аналіз підтвердив позитивну реакцію, Герман раптом відчув, що світ для нього перевернувся, миготячи черепашачими лапками…

Повернувшись із результатом другого тесту, Герман оглянув пильним оком своє холостяцьке пристанище, яким останні два роки йому служила простора п’ятикімнатна квартира; вона, у повному сенсі, не лише натякала, а й заявляла на повен голос будь-якому відвідувачу про соціальне, фінансове й інше благополуччя свого власника. Немов на кожній стіні красувалось аршинними буквами рельєфне гасло-твердження: «ТАК ЖИВУТЬ ПРОЦВІТАЮЧІ БІЗНЕСМЕНИ!»

Одначе перша-ліпша мінімально обізнана жінка вже через секунду відчула б серед цього свята матеріальних благ приховану не так уже і глибоко просту істину: тутешній господар насправді надзвичайно далекий від особистого благополуччя. Здавалося, ця істина витала в самій атмосфері дорогих і зі смаком мебльованих кімнат, тихо шепотіла з темних кутків пізніми вечорами й дивилася на вас вашим же похмурим поглядом із усіх дзеркал у домі. Те єдине НЕблагополуччя, здатне позбавити сенсу все інше.

Самотність.

Як стара хронічна хвороба зі звичними симптомами, як найлегший шар пилу, що зводить на ніщо блиск будь-якої розкоші і змушує внести невелику, але істотну поправку в гасло-примару на стінах:

«Так живуть САМОТНІ процвітаючі бізнесмени».

Погляд Германа блукав по квартирі в пошуках особливих (і тільки тепер помітних) метаморфоз в обстановці, її деталях.

А чому, власне, щось мало змінитися? — саркастично помітив малюсінький спостерігач у його голові — Незалежний Експерт — та грань нашої свідомості, що частенько виводить нас із себе.

Правильно, вірус гніздився в ньому і вчора, і тиждень тому (тут нещасливий тест не відігравав, звичайно ж, ніякої фатальної ролі), й, можливо, живе в його організмі вже не перший рік. Просто він цього НЕ знав. До сьогодні. Цинічна, але неприступна логіка. Однак Герман зусиллям волі змусив заткнутися мерзенний голос Незалежного Експерта 3 Усіх Питань, повільно пройшов у вітальню й зупинився посеред кімнати.

Його погляд продовжував шукати.

«Може, ви знали? — думкою звернувся він до речей. — Знали і…»

«Це нерозумно!..» — пискляво встряв Незалежний Експерт, та й сам Герман одразу пожбурив його у найтемніший і найглибший підвал підсвідомості. Тепер він, здається, відчепився надовго.

«…і мовчали…»

Речі таїли відповідь у хвилюючій уяву німій тиші.

Хоча… Хтось свердлив Германа глузливим поглядом зі стіни. Звідкись ліворуч. Він обернувся й побачив власний фотопортрет, зроблений іще в шкільні роки. Хлопчик, здавалося, скривив губи в лукавій посмішці:

«А я ж із самого початку знав!»

Його очі дійсно посміхалися.

— Ну, і коли ж це трапилось? І, головне, ЯК? — пирхнув Герман.

Здавалося, хлопчисько ледь примружив одне око. З-під лацкана синього шкільного піджачка визирав загнутий кінчик піонерського галстука. Фотограф явно перестарався з насиченням кольору, і це було схоже на висунутий яскраво-червоний язик фантастичної істоти з другосортного фільму жахів.

«Яка різниця? Це не важливо…»

— Це принципово! — Герман відчув, що, хоч це й нерозумно, але він по-справжньому починає злитися.

«Не важливо…»

— А для мене…

«Добре, — погляд хлопчиська став поблажливішим. — І що ж для тебе принциповіше: КОЛИ чи ЯК?»

О! Він ще й вибирати повинен?!

— Як! Однозначно — ЯК!

Герман майже почув, як хлопчисько ледве не похлинувся їдким сміхом:

«Ха! В усякому разі, не так, як у всіх, принаймні не так, як у більшості. Не ТАК!»

— На що ти натякаєш?

«Не заводься, тобі краще знати», — посміхнувся дванадцятирічний Гера.

— Ти!.. — Герман осікся. Його уявний співрозмовник був єдиним, крім Господа Бога, від кого неможливо було приховати той факт, що, не зважаючи на всі відчайдушні зусилля, особисте життя Германа ніяк не бажає налагоджуватися. І хоча цноту Герман утратив іще в шістнадцять, відтоді й до нинішніх тридцяти не був із жінкою жодного разу. За винятком, мабуть, єдиного випадку, коли рік тому він нарешті зважився випробувати удачу в товаристві дорогої повії. І (як того і слід було чекати, не без допомоги всюдисущого внутрішнього Експерта) осоромився, як недосвідчений, перегорілий від хвилювання хлопчак. Іноді, жартуючи над собою з цього приводу, Герман думав, що при спробі розплутати вузол його проблем зламав би ногу не тільки чорт, а навіть добрий старий Фрейд.

Отже, чого він хоче, дивлячись на давній шкільний портрет? Невже він настільки вибитий з колії, що вже не здатний усвідомити елементарного факту — перед ним лише шматок простого старого фотопаперу, наклеєного на простий і не менш старий картон?

«Саме так — дурень!» — донісся з нескінченної далечіні хлоп’ячий голос.

Якщо в ситуації Германа доречно вжити слово спокій, то він настав уже через кілька днів. Хоча, швидше, це був той притуплений апатичний стан, коли пік емоцій сягає своєї природної межі і психіка ставить, урешті, бар’єр, що породжує ту саму ілюзію спокою.

У якісь моменти Герман розумів, що продовжує негласний пошук відповідей на «коли» і «як».

Думки про можливе лікування навідувалися рідше; знаючи, що його, як такого, не існує, він не будував особливо оптимістичних планів на майбутнє. Сприймав ВІЛ як бомбу сповільненої дії, з непередбаченим і невідворотним механізмом, готовим спрацювати будь-якого моменту (про що зрідка озивався писклявий далекий голосочок вічно тверезого у своїх судженнях Експерта). Питання лише в термінах: завтра чи через роки (зрозуміло, в межах найближчого десятиліття, чи, швидше, п’яти-ліття). Але це обов’язково станеться — хвороба вибухне. Невидима стрілка вже біжить поділками його життя, на фініші — …

Із самого початку Герман твердо вирішив нікого не вводити в курс справи. Думка прожити останні місяці чи роки в ролі вигнанця (відносно нормальні місяці чи роки), якому, можливо, про людське око співчуватимуть, але водночас обминатимуть як прокаженого, здавалася йому мало привабливою.

Свого часу всі й так про все дізнаються. А поки він збирається нормально жити (доживати?!). Настільки нормально, наскільки вдасться. А вже потім йому буде байдуже.

Утім, щоб остаточно знищити в собі залишки сумнівів, він зробив тест утретє. У результаті Герман не помилився, швидше це нагадувало акт милосердя до самого себе. Наче прохання тонучого, котрий знає, що шустрі зубасті рибки піранії давно об’їли всю його нижню половину до кісток, але який також знає і те, що все одно буде прагнути до берега.

Безперечно, він не помилився.

Два найдовші в його житті місяці Герман боровся, намагаючись не думати й не звертати уваги, але через два місяці і три дні здався, — жити як раніше було вже НЕМОЖЛИВО.

Тоді в нього ще не виникло думки, що тест міг прийняти за СНІД щось інше.

І що Добрі Доктори вже йдуть по його сліду.