Зібравши всю силу волі, Герман вимовив, карбуючи кожне слово:

— Я не хочу.

Лікар повільно наблизив до нього обличчя, його очі округлилися. Герман побачив, що в нього більше немає вій.

— Мені здалося, чи ви справді щось сказали? — голосно прошепотів той.

«Германе, він починає злитися! Та глянь же на нього уважно — він ненормальний!..»

— Я…

«Він небезпечний!..»

— Я не хочу… НЕ ХОЧУ!

— МОВЧАТИ! — заревів лікар. — Тут я вирішую! Якщо кожний почне диктувати мені, що робити а що — ні, хотіти чогось чи не хотіти!.. — його очі поступово ставали опуклими, немов скельця. — Ти мій пацієнт! Мій хворий! Я вирішую! Зрозумів?! Ти мій, мій!.. МІЙ!!!

ТИ НАШ… НАШ… ТУТ ВИРІШУЄМО ТІЛЬКИ МИ!!! ТІЛЬКИ МИ!!!

Герман зробив спробу знову підняти голову…

…і зненацька отримав сильний удар між очі!..

Потім холодна і тверда рука лікаря (яка зараз навряд чи вже була пухкою і рожевою) із силою вдавила його голову в подушку. Над Германом зависло перекошене від сказу обличчя.

— Хочеш кінську дозу наркозу?!!

Він утратив дар мови; низ живота пронизав жахливий біль.

У цей момент двоє величезних санітарів у палату вкотили апарат для переливання крові.

«Це Помічники, це їхні Помічники…»

— Ні! Зупиніться!.. — запротестував Герман із новими силами й, забувши про біль у животі, спробував відштовхнути від себе лікаря, що продовжував удавлювати в подушку його голову своєю твердою холодною клешнею.

Він відкинув Германа на місце і вдарив знову.

ВАМ НЕ МОЖНА РОБИТИ РІЗКИХ РУХІВ…

— Зніміть із нього крапельницю! — сказав лікар Помічникам.

Чиясь груба рука висмикнула голку з вени; Герман скрикнув.

— Не робіть цього… Я не хочу… — підніматися він уже не наважувався, але пробував вивернутися.

— ПРИПИНІТЬ!..

Помічники міцно тримали руки й ноги. Він почав звиватися, але сили покидали його — страх паралізовував, а біль у животі виріс до розмірів всесвіту.

— Ні-і-і… — його голос зненацька зірвався.

Герман побачив, як рука лікаря метнулася в праву кишеню халата і через секунду зависла над ним, стискаючи величезний блискучий скальпель, який наступної миті різко опустився вниз до голови Германа, розпоровши подушку.

— Ти вже заспокоївся? Наступного разу я зніму з тебе скальп… — прошипів Добрий Лікар.

Він упритул наблизив своє обличчя до Германового. Його очі почали швидко мінятися, — вони стали схожі на лінзи фотооб’єктива — опуклі й безживні, мертві скельця. У їхній глибині пульсували, звужуючись і розширюючись, чорні зіниці-діафрагми.

(КЛАЦ!)

— Починайте! — наказав Помічникам Добрий Лікар; його голос задзвенів довгою луною, багаторазово відбившись від стін палати.

Гігантська голка розірвала вену…

Герман прокинувся від власного крику.

Крізь штори пробивалося ранкове світло. Герман сів на ліжку і глянув на годинник: восьма. Потім обтер долонею мокре від поту чоло й пішов у ванну — глянути у дзеркало, перевірити, наскільки він змінився за ніч, і вмитися холодною водою, щоб остаточно прогнати нічні кошмари.

Але, вилізши з ліжка, Герман побачив багато сивого волосся на подушці, й відчув, що тіло постаріло сильніше, м’язи помітно ослабли і зменшилися в обсязі — вірус не спав цієї ночі, продовжуючи руйнувати його організм, як хробак точить дерево. Як тисячі величезних ненажерливих хробаків.

Із похмурими передчуттями Герман підійшов до великого дзеркала.

Перше, що впадало в очі, — його зріст. Герман став на п’ять-сім сантиметрів нижчим. На обличчі з’явилося більше зморшок, волосся порідшало — місцями виднілись залисини.

У дзеркалі Герман побачив чоловіка, якому десь під сімдесят років.

Але здивувало інше — він уже не нагадував невдало загримованого старезного дідугана під молодого актора.

Старий у дзеркалі був сьогоденням…

Дивлячись на себе, Герман зрозумів, що його старіння зайшло не так далеко, як він побоювався. Але водночас було схоже на те, що вірус не збирався зупинятися. Імовірно, завтрашній день він іще побачить, але що стосувалося понеділка…

Він нарешті відірвав погляд від дзеркала й відкрив кран із холодною водою. Нічний кошмар уже устиг витіснитися іншими думками, і образ Доброго Лікаря відчутно потьмянів.

Пам’ятаючи реакцію попереднього контакту шкіри з водою, Герман обережно підставив під струмінь одну руку й почекав кілька секунд. Але, не відчувши нічого особливого цього разу, почав звичний ранковий ритуал умивання.

Його вивернуло просто в умивальник, коли він чистив рот від брудно-сірого нальоту, що зібрався за ніч. Уже знайомі зеленуваті згустки забризкали половину дзеркала й півстіни. Зеленуватий слиз повільно сповзав униз по кахлях, залишаючи мокрі гидкі доріжки.

10:00

Герман відкрив у вітальні кватирку й зупинився перед вікном, дивлячись у двір.

По траві між деревами поважно походжали ворони — позаштатні двірники, одягнені в строгі фраки. Птиці тягали по дворі кусок хліба, постійно намагаючись відняти його одна в одної. Одна ворона, що сиділа на гілці високого клена, немов бенкет із сухарем її зовсім не стосувався, голосно закаркала, помітивши зі свого спостережного пункту кішку. Команда пернатих «двірників» розлетілася врізнобіч, а потім розсілася на гілках дерев, зацікавлено розглядаючи викриту кішку з безпечної відстані.

Герман продовжував стояти біля вікна. Він перетворився на звичайного спостерігача. Десь глибоко всередині блукав страх. Але він уже інший, наче вірус, якимось чином, вирівнював емоції, оберігаючи Германа від божевілля.

Вийшовши з ванни, він спробував змусити себе хоч трохи поїсти. Це нагадувало годування ситої дитини, що викидає всю їжу назад; скільки зайшло — стільки й вийшло… Не приймав організм і рідину — особливо воду. Але водночас Герман зовсім не відчував її недостачі. Докучав лише прогірклий присмак сірого нальоту, що постійно утворювався на яснах і язику. Утім, раніше цей наліт викликав більш неприємні відчуття; Герман почав підозрювати, що його смак і нюх почали притуплятися.

А зараз він стояв перед вікном, спостерігаючи за вулицею внизу й за собою.

13:00

Герман з’ясував, що він старіє постійно.

Досить було не підходити до дзеркала протягом години — і різниця ставала очевидною. Це нагадувало подорож у часі.

Процес старіння просувався вже не різкими періодами, як під час Похоронного Турне, коли стався перший несподіваний приступ, — зараз це діялося поступово, з однаковою швидкістю. Герман змушував себе дивитися в дзеркало не частіше, ніж один раз на годину.

В одній із шухляд письмового столу вже давно лежав зовсім новий «Полароїд», колись кимось подарований. Герман збирався застосувати фотозйомку, щоб визначити, нехай приблизно, в якому темпі просувається його старіння.

Але раптом згадав, як колись у дитинстві з ним трапився неприємний випадок, у якому фотокамера відіграла не останню роль. Відтоді Герман фотографувався лише двічі: для випускних альбомів: шкільного та інститутського; причому, на обох фотографіях вийшов якимось наляканим.

Він і справді боявся всього, що нагадує об’єктив (називав це фотофобією).

Словом, фотоапарат так і залишився лежати в столі.

18:00

Герман уже визначив, що одна година реального часу становить десь півроку для його невпинно старіючого організму.

Щоправда, вірус зовсім не торкнувся зубів і зору. Зуби тільки трохи пожовтіли (причиною був, напевно, наліт). А зір, здавалося, не лише не втратив колишньої гостроти, а навіть трохи покращився.

М’язи атрофувались шаленим темпом, немов з нього, як із гумової ляльки, хтось випускав повітря. Від пристойної ще вранці шевелюри залишилися клаптики сивого пуху. Шкіра продовжувала морщитися — з кожним вивченням себе у дзеркалі Герман думав, що більше вже старіти неможливо, однак щоразу помилявся.