Саме звідси і почалися невдачі. Від хвилювання потіли долоні, і Герман постійно тер їх об штани, сидячи в кутку кімнати й чекаючи повільного танцю. Потім він зачепив ногою ніжку стільця, коли бажаний танець таки почався; проклятий стілець перевернувся й, немов Германові на зло, загримів, як тисяча сто одинадцять африканських тамтамів. Подекуди почувся смішок. А підсумком проваленої «операції» стало «перехоплення» Карини одним із підлеглих Германа.
Приголомшений розчаруванням, він вийшов на вулицю покурити. Коли його думки трохи впорядкувались, Герман вирішив, що не все втрачено. По-перше, ніхто не заважав йому поговорити з Кариною цього ж вечора, коли всі почнуть розходитися; по-друге, якщо не сьогодні, то буде ще багато інших можливостей. «І взагалі, ти поводишся як чотирнадцятирічний хлопчак…» — думав він, дивлячись на небо, засипане зорями.
Він уже збирався повернутися нагору, коли помітив дві постаті, що з’явилися з іншого входу в будинок і прямували до автостоянки, розміщеної неподалік. У Германа закалатало серце: він упізнав Карину й Алекса. Вони явно квапилися. Куди міг квапитися Алекс зі своєю секретаркою?
Вони сіли в машину й поїхали. На перший погляд, у цьому не було нічого особливого — шеф (Алекс не пив спиртного на цій вечірці), маючи машину, підвозив свою секретарку додому, — якби не та обставина, що Карина жила в сусідньому домі біля офісу…
Після того Герман часто запитував себе: може, найпершою тріщиною в їхніх з Алексом стосунках був не горезвісний Пунктик партнерської угоди, а саме цей випадок?
Однак за наступні два роки Герман не помітив між Алексом і Кариною жодного натяку на те, що їхні стосунки виходять за межі службових; чи, може, вони обоє ретельно ховали від навколишніх свій зв’язок? Або щось сталося між ними лише один раз і назавжди залишилося в минулому? Або… або… або…
Зрештою, основним для Германа було зараз те, що йому несподівано подзвонила сама Карина, та жінка, в якій він одного разу побачив свій шанс.
— Вибач… я тебе не одразу впізнав, — він докладав величезних зусиль, щоб правильно модулювати свій голос.
На якийсь час обоє замовкли.
— Геро, — нарешті вимовила Карина. — 3 тобою все в порядку?
«Вона помітила, що мій голос змінився…»
— Так, усе добре, — поспішно відповів Герман, — трохи застудився… захрип…
«Звичайно, зовсім трохи, люба, випадково підхопив якийсь милий вірус… Нічого особливого!»
— А… розумію… — сказала Карина. — Мабуть, тобі зараз не до…
Знову зависла пауза.
«Не до… чого?»
— Отже, тепер ти не швидко з’явишся в офісі? Якщо взагалі… — Її голос ставав дедалі невпевненішим. — Я подумала… може, ми десь… зустрілися б?
— А-а…
— Випили кави? Чи… що ти про це думаєш? — «Я вже давно зрозуміла, що ти не рівно дихаєш у мою сторону, — пробивалося в її голосі крізь хвилювання, — я просто втомилася чекати, коли ти зробиш перший крок і тому найважче вже зробила замість тебе…»
Коли до Германа дійшов зміст сказаного, він був вражений, збитий з пантелику.
— Я… — Гера з усіх сил намагався зібратися з думками. — Це дуже…
І раптом, несподівано навіть для себе сказав:
— А як же Алекс?
«Навіщо ти це зробив?! Дурень!.. Ти все зіпсував!»
А втім, що тепер можна було зіпсувати?
— Алекс? А… Наш Алекс? — Карина розсміялася. — До чого тут він?
— Я подумав… — пробурмотів Герман. — Хіба між вами…
Карина перестала сміятися і сказала:
— Германе, Алекс — мій родич, чоловік моєї сестри… думаю, в це вже давно треба було тебе посвятити. Ми з ним, узагалі, не дуже в близьких стосунках… просто він погодився взяти мене на роботу… — вона щось пояснювала далі, але Герман уже нічого не чув. Його охопило відчуття, що він виявився одним із персонажів якоїсь мильної опери, де наприкінці всі виявляються родичами. З іншого боку, це дещо пояснювало, наприклад, появу Карини в компанії і те, що «високі» вимоги Алекса до кандидатів були просто фарсом, заздалегідь розрахованим на конкретну людину. Потім, щоб не викликати підозр Германа, між ним і Алексом відбулася серйозна розмова, на якій були прийнято джентльменську угоду не брати на відповідальні посади родичів…
«Чергова можливість подивитися правді в очі, чи не так, Германе? Хто в цьому винен — Алекс чи, може, Карина, що зробила перший крок, зрозумівши, що ти не можеш справитися з власною нерішучістю? Чи той ганебний випадок під час поїздки в Ригу? Але насправді ти сам винен: перестав боротися, здався! Так, Германе?»
— Геро, чому ти мовчиш? — стурбовано запитала Карина.
Герман зрозумів, що за останню хвилину він не вимовив жодного слова.
«О Господи, яка безглуздість!»
Він був готовий закричати в трубку:
«Чому, чому це не сталося раніш? Де ти була? ДЕ ТИ БУЛА РАНІШЕ???»
І де був він?..
— Вибач, мене це трохи приголомшило, — нарешті вимовив Герман. — Я думаю… щодо твоєї ідеї… Вона дуже вдала.
«„Вона дуже вдала“?! — тільки послухай себе з боку! Навіть зараз ти боїшся називати речі своїми іменами.»
— Кар… Карино, я обов’язково тобі передзвоню, як тільки владнаю деякі проблеми.
— Прекрасно, — її голос помітно повеселішав. — Маєш номер мого домашнього телефону?
— Так, у мене є список усіх, хто працює в компанії.
— До зустрічі, Германе.
— Так… обов’язково подзвоню. Щасливо.
Зв’язок перервався.
Кілька хвилин він сидів перед телефоном, закривши обличчя долонями.
Пізно…
Він більше не блював. Після розмови з Кариною минуло близько двох годин; за цей час Герман відчував спазми кілька разів, але далі нічого не ставалося. Він відчужено спостерігав, як усе швидше слабшає.
ЦЕ ТРАПИТЬСЯ СЬОГОДНІ…
Роздягнувшись догола, він став перед дзеркалом у ванній кімнаті й розглядав те, що від нього залишилося. Видовище вже не було жахливим, — він тепер виглядав якось химерно й… жалюгідно.
НЕЗАБАРОМ…
Дивлячись на своє обличчя, він легко міг вивчати обриси черепа, аж до найдрібніших деталей.
Германа захитало, і він присів на край ванни, вчепившись тонкими ослабленими пальцями за її край, як поранений павук лапками за шматочок штукатурки на стіні.
Він швидко віддалявся. Свідомість заволікало туманом, що дедалі згущувався. З кожною хвилиною.
ТИ НА МЕЖІ… НЕЗАБАРОМ…
Через хвилину чи мільярд годин він вийшов із ванни й попрямував на кухню. Йому раптово захотілося випити всю на світі воду, до останньої краплі…
Він майже не відчував болю в скам’янілому шлунку, коли почав склянку за склянкою вливати в себе воду і в животі немов забурлив киплячий казан. Десь на грані каламутної свідомості й непроглядного небуття (чи Країни Мертвих?) Герман відчув, як вода повертає йому сили. Але що з того, коли він не може ними скористатися. Було таке відчуття, наче він зв’язаний тугими мотузками, мотузками втоми… Він жахливо втомився…
Тому що вже майже досяг МЕЖІ…
Він продовжував уливати в себе воду, поки на шкірі не виступили, як бісер, крапельки крові.
Потім, майже нічого не бачачи перед собою, повільно попрямував у вітальню. В очах мерехтіло якесь світло. У вухах із кожним кроком наростав шум. Десь у грудях калатало збожеволіле серце.
МЕЖА БУЛА БЛИЗЬКО…
Коли він опинився в коридорі, то відчув різкий біль у гомілці лівої ноги. Герман упав і начебто збоку почув власний стогін. Зібравши останні сили, він оглянув ногу: від щиколотки до коліна з’явився величезний синьо-ліловий синець — очевидно, на литці лопнула велика вена…
Герман порачкував у вітальню. По паркеті за ним потягнулися червоні доріжки, що іскрилися у світлі коридорної лампи, як свіжа, щойно пролита фарба.
НЕЗАБАРОМ…
Різкий пекучий біль знову пронизав тіло в кількох місцях одночасно — тріскали вени й судини. Він відчував, як під шкірою набухають величезні гарячі пухирі, наче наповнені розтопленим металом… Сили його покидали.