Лозинський майже не здивувався, коли зрозумів, що стоїть перед входом у тест-пункт.

Але по результати аналізу в призначений термін він так і не з’явився, бо йому стало просто байдуже.

Уже наступного дня містом пронеслись новини про хвилю дивовижних убивств. Їх вирізняла неймовірна жорстокість і… безглуздість.

Того дня всі місцеві газети на перших шпальтах повідомляли, що в місті появився маніяк, якого відразу назвали Відривачем голів.

Назва виникла не випадково, оскільки в більшості своїх жертв убивця відривав голови. Вражала не лише жорстокість цих злочинів, а й кількість — десять чоловік першої ночі! У численних статтях журналісти докладно описували деталі, здогадки, хто був здатний на щось подібне? Експерти сушили мізки, яким чином цьому «комусь» вдалося за ніч завалити місто трупами у віддалених одне від одного місцях. Варіантів існувало безліч, але поза сумнівами було тільки те, що всі вбивства скоїла одна й та ж особа. Відривач, очевидно, мав здатність з’являтись і зникати, «як примара», не залишаючи практично ніяких слідів: міліція не могла роздобути жодної зачіпки.

У діях маніяка не простежувалося чіткої системи. В одній газеті переміщення Відривача — завдяки більш-менш установленому часу деяких убивств — порівнювалося з броунівським рухом, тобто абсолютним хаосом. В іншій читачів «утішали», переконуючи, що скоро тут вдасться знайти систему.

Висловлювалися численні здогадки про мотиви цих жахаючих злочинів, але найчастіше автори нічого не пояснювали — так і залишалося нерозгаданим, чому серед жертв маніяка опинялися люди обох статей та різних вікових категорій. Ніхто не був пограбований чи зґвалтований…

І, зрештою, остаточно збивало з пантелику те, що нічний убивця розправляється зі своїми жертвами саме таким… «трудомістким способом». Фахівці стверджували, що феноменальна фізична сила Відривача — за межами звичайних людських можливостей. Однак виникали різні припущення. Наприклад, таке, що загадковий катюга користається спеціальними механічними пристроями, щоб відчленовувати жертвам голови від тулубів. Експерти ж доводили нереальність версії про застосування будь-яких пристроїв. Вони стверджували, що Відривач, хоч це й не вкладалося у свідомості, діє винятково руками.

Дехто висував припущення, що річ не у фізичній силі невідомого вбивці, а у швидкості його рухів під час здійснення цих «несамовитих актів насильства». Та це також, зрештою, за межею можливостей людини, навіть під впливом відомих науці препаратів.

Велику популярність здобули версії, що Відривач голів узагалі не людина. Бульварна преса майоріла кількістю псевдонаукових, а то й відверто сумнівних статей про інопланетян, радіоактивних мутантів та інше.

Висвітлювало події і місцеве телебачення. Представники правоохоронних органів, що давали інтерв’ю, намагалися сховати свою безпорадність і заявляли про «вжиті заходи». Не скупилися й на сміливі обіцянки в найближчі дні покласти край «звірячим розправам над жителями міста» і «знову зробити вулиці нічного Львова безпечними для громадян»; давали рекомендації, як не стати жертвою маніяка — деякі пункти викликали в людей старшого покоління прямі асоціації з періодом воєнних дій.

Лозинський майже весь цей час проводив удома, очікуючи кожного наступного випуску новин, зрідка виходив за газетами. Ночами йому деколи вдавалося на кілька годин заснути. Вранці, підхоплюючись, він спершу вмикав телевізор. І щоразу знаходив підтвердження найгіршим передчуттям: невідомий вірус остаточно заволодів Германом. Імовірно, це відбулося протягом кількох ночей після їхньої зустрічі, і він — єдиний, хто знає про те, що діється насправді. І навіть безпосередньо пов’язаний із ним…

Через тиждень кількість жертв Відривача голів досягла під сотню чоловік. Про вбивцю, як і раніше, нічого не було відомо.

Навіть ті, кому якимось чудом удалося залишитися живими після зустрічі з Відривачем голів, були або настільки покалічені, або перебували в такому шоковому стані, що використати їхні свідчення було просто неможливо. У кращому випадку вони розповідали щось про примар, які матеріалізувалися, чи агресивних інопланетних прибульців. Моторошні історії про Відривача голів обростали новими суперечливими плітками й легендами.

Єдиним безсумнівним було те, що Відривач — найкривавіший і найзагадковіший з усіх відомих серійних убивць. На його тлі навіть Чикатило виглядав «милим хлопцем трохи не в гуморі», як прокоментував оглядач кримінальної хроніки однієї з газет.

Одного ранку, переглянувши випуск перших теленовин, лікар Лозинський зайшов у ванну й розтяв собі вени хірургічним ланцетом…

Коли Задума й Веселун піднялися на дах, уже було темно. Майстер чекав їх, дивлячись на місто, що запалювало вогні. Поруч із ним сутенів тендітний силует мольберта, нагадуючи обрисами кістяк якоїсь дивовижної тварини. Очевидно, поки було ще світло, він устиг попрацювати й, можливо, навіть закінчив картину. Назва полотна була відома, учитель цього не приховував: «Місто Ночі».

— Добре, що ви прийшли саме в такий час, — сказав Майстер, не повертаючись до них. Учні знали, що він не терпить сторонньої присутності під час роботи. Особливо, коли та наближається до завершення.

— Так, — продовжив Майстер, немов підтверджуючи їхні думки, — це дало можливість закінчити вже сьогодні.

Усміхнувшись, художник дістав із кишені куртки невеликий ліхтарик і показав хлопцям:

— Уявляєте, я користувався цим, щоб зробити останні мазки, коли стемніло.

Учні переглянулися, наче кажучи один одному: «В його віці дивацтва — звичне явище. Рембрандт, кажуть, і не таке викидав…»

— Ви її розглянете завтра. А цього вечора… — художник жестом запросив учнів стати біля нього. — Сьогодні я хочу вам дещо показати. І почути, що ви побачили.

— Що? — зацікавлено запитав Веселун.

— Місто, — старий окреслив рукою в повітрі півколо, охоплюючи панораму кольорових вогнів унизу. — Місто ночі…

— Це ж назва картини… — Задума подивився на землю з висоти чотирнадцяти поверхів і знизав плечима: — Нічого особливого, як на мене. Звичайне місто. Темно. Високо. Ми бачили таке вже тисячу разів… І це не цікаво. Мені, принаймні…

Майстер поклав долоню на плече Задуми. Обережно, немов мав справу з дуже крихким матеріалом.

— Ти сьогодні не в дусі?

Той знову знизав плечима:

— Та ні, не те щоб… — однак через секунду додав: — Напевно.

— Щось серйозне? Може, хочеш…

Задума захитав головою.

Веселун посилено зображував байдужість до їхньої розмови. Добре, що темрява ховала його посмішку. Він, як ніхто інший, знав, що його другові властивий подібний стан: серйозний та зажурений і водночас роздратований. Цього разу Веселун знав навіть причину: його товариш безнадійно закохався в жінку, що років на десять-дванадцять була старша за нього. Без взаємності.

— Що ж, — після хвилинної паузи мовив художник. — Я не наполягаю. Особисте завжди має залишатися в таємниці.

— Причини немає, — поспішно виправдався Задума. — Принаймні я її не знаю…

Веселун хіхікнув, але зробив вигляд, наче закашлявся. Потім заговорив, міняючи тему:

— А з вами таке бувало, маестро?

— Так, іноді, — з розумінням посміхнувся художник. — І зараз трапляється. Зрідка… І все так самісінько — без певних причин.

— А я думаю, що причина завжди існує, — впевнено заявив Веселун. — Навіть якщо її не помітно — щось же змусило посміхатися Монну Лізу.

— Посміхатися… Може, й твоя правда, — Майстер удивлявся кудись у темну далечінь, немов намагався досягнути обрію, затопленого ніччю. — Але іноді тебе дійсно непокоїть щось, що вперто не бажає показатися при світлі дня… особливо, коли старієш. Чи починаєш розуміти… Тільки вас це торкнеться ще не швидко.