Він вкотре уявляв, як це буде грандіозно відчути себе справді дорослим, коли потяг, вагон і перон вокзалу зрушаться з місця, залишаючи маму з батьком десь там, у минулому, за тією межею, з якої починається новий етап… Так, правильно, новий етап життя — тоді йому вже виповниться шістнадцять, і він отримає паспорт. Картина прощання з батьками повторювалася в його уяві стільки разів, що Гера почав ставитися до неї як до реального спогаду. А коли через дванадцять хвилин його потяг минає темну гору Високого Замку, він піде в тамбур, щоб викурити першу в цій довгоочікуваній подорожі…

І раптом йому стало жахливо страшно… Щось усередині заволало про необхідність вийти з автобуса… негайно!

Найближча зупинка була через три квартали, і Гера, підкоряючи цьому раптовому імпульсу, вирішив заздалегідь добратися до дверей, щоб одразу вискочити на вулицю.

Він повернувся до жінки, яка сиділа поруч, щоб вийти, але, підвівшись із крісла, відразу опустився назад — жінка з жахом роздивлялася свої руки. Вони виглядали так, немов по них копошилися хробаки. Шкіра на них зморщилася, ніби їх щойно витягли з гарячої води.

«Що це?.. — розгублено бурмотіла жінка. — О Боже мій! Що з ними? — вона звернулася до Гери з благанням в очах. — Щось із моїми руками… Хлопче, допоможи мені… Хлопчику!..»

Його цілком поглинув липкий жах; здавалося, тіло занурилося вище голови в якусь прозору в’язку субстанцію. Він не міг поворухнутися, не міг видавити із себе жодного звуку.

«Допоможи мені, хлопчику!.. — уже волала жінка. — ДОПОМОЖИ! МОЇ РУКИ!!!»

Його сорочка моментально змокріла. Але краєм ока Гера помітив, що ніхто з пасажирів не дивиться в їхній бік. Вони з жінкою немов опинилися в іншому вимірі… Ось молода мама підтримує маленьку дівчинку, яка тягнеться до вікна… Двоє чоловіків у військовій формі обговорюють щось між собою… Хлопець років двадцяти… Кондуктор, який утомлено бреде проходом між кріслами…

Їм усім було абсолютно байдуже, вони нічого не зауважували, вони здавалися запрограмованими зомбі, зосередженими лише на собі.

Хлопчику!.. Допоможи… Мої руки!..

Голосіння жінки перейшло в пронизливий вереск.

Гера бачив, як її руки міняються, розбухають, покриваються темними лілово-червоними плямами.

Хлоопччикку!.. Допоможиии!..

Гера продовжував спостерігати: тепер це була вже не «п’ятірня троля» з чорними нігтями — руки жінки різко зменшилися в обсязі, здавалося, шкіра на них спочатку прив’яла, потім, жовтіючи, зморщилася й затвердла, обтягаючи кістки… Це були вже не руки, а якісь скорчені пташині лапи з вузлуватими пальцями-пазурами. Жінки, втім, теж більше не було. На її місці сиділа висушена, як мумія, істота, схожа на гігантського павука, і хрипло сміялася. Голос її був жахливо скрипучий.

Гера розумів, що ще трохи, і він закричить. Його рот уже відкрився, повітря наповнило легені, але… він не проронив ані звуку…

«Хххррх-хх!..» — видала істота, зловісно посміхаючись і показуючи темно-коричневі зуби, схожі на сучки обгорілого дерева. І потягнулася до шиї хлопчика, що сидів попереду. Лапи монстра обхопили його голову і шарпнули вгору. Голова хлопчика відокремилася від тіла, наче в поламаної ляльки; тільки між плечима залишився стирчати білий хребет; кров із величезної рваної рани залила комір яскраво-блакитної сорочки…

Голова хлопчика, яку монстр тепер тримав однією рукою за волосся, повернулася, як дзига, навколо своєї осі й зупинилася, загостреним восковим носом указуючи на Геру, немов стрілка компаса. Гера неймовірно реально відчував, як кров із розірваної шиї теплим бульйоном ллється йому на коліна.

Безголове тіло хлопчика смикнулося, як від електричного удару. Його голова, повернута обличчям до Гери, байдуже бовталася в лапі чудовиська, що, здавалося, скам’яніло остаточно й наче виконувало функції гротескної вішалки.

Раптом бліді повіки хлопчика здригнулися, й очі широко відкрилися, зустрівшись поглядом із Герою. У них корчилися безмежний жах і благання.

«Це він! — закричала голова хлопчика голосом Гери. — Це він!.. Він наближається!.. Він прийде за тобою!.. Частина тебе вже знає… ЗНАЄ, коли це трапиться!..»

(частина мене вже знає, коли це…)

І раптом закричав сам Гера.

Салон автобуса замерехтів перед його очима… і він зрозумів, що стоїть, застрягши між колінами жінки похилого віку і спинкою переднього сидіння, де сидить і посміхається хлопчик, з головою на плечах.

Насправді він не кричав, а тільки випускав широкий потік повітря через відкритий рот, немов астматик.

За вікном Гера побачив, що за час його відходу з реальності (але що це було насправді? галюцинація? марення?.. і скільки це тривало? три хвилини? п’ять?) автобус проїхав не більше половини кварталу! Кілька людей, зокрема й жінка на сусідньому сидінні, стурбовано дивилися на нього — особливо жінка, який він ледь не гепнувся на коліна.

Гера пройшов до дверей і нетерпляче чекав, коли автобус доїде до зупинки. Здавалося, водій навмисно зменшує швидкість, щоб довше утримати його в салоні. Кілька разів він кидав погляд від дверей на тонку шию хлопчика, намагаючись переконатися, що на ній справді не залишилося слідів після того, як скорчені лапи монстра…

Нарешті він доїхав до зупинки й вистрибнув, коли двері ще не встигли повністю відчинитися, а сам автобус котився за інерцією з малою швидкістю.

Того дня Гера в бабусі так і не з’явився, хоча був за десять хвилин ходьби від її будинку. Вилетівши на довгоочікуваній зупинці, він одразу ж попрямував додому… пішки.

Вночі йому снилися багатосерійні кошмари, від яких не врятувало ні вставання в туалет, ні спроби покурити у кватирку, чого він ніколи раніше досі собі не дозволяв. Навіть просинання не рятувало — кошмарні видіння з автобуса наче мали здатність проступати з темряви, як зображення на фотопапері, опущеному у ванночку з фотохімікатами.

У результаті він другу половину ночі просидів із включеним світлом. Останній раз світло виконувало роль його охоронця десять чи одинадцять років тому, коли, наслухавшись від інших дітей страшних історій — розказаних Старшими Братами, — він боявся появи з-під ліжка злого волохатого Бабая чи мертвого дідуся, який заскучав за три роки під землею і прийшов погратися з онуком…

(«частина тебе вже знає…»)

Наступні три дні Гера з полегшенням відчував, як страх… відступає кудись далеко, щоб затаїтись і дочекатися свого часу. За ці останні дні йому ввижалося щось у людській юрбі, чи здавалося, що в одному з вікон дому навпроти він бачить висохлу лиховісну фігуру, яка махає йому рукою.

Але найбільше Гері дошкуляв його власний портрет, що висів напроти ліжка; немов він відчував якийсь таємний зв’язок того, що сталося в автобусі з тим далеким днем, коли побував у фотосалоні… тоді ж теж щось трапилось? Щось…

(КЛАЦ!.. це станеться… частина тебе… знає… КЛАЦ!..)

Він не міг позбутися дивної впевненості, що вже бачив цю істоту (Відривача голів… так?) десь раніше — колись давним-давно — може, з того моменту пройшло навіть більше часу… ніж він живе на світі. Набагато більше, ніж минуло з того дня, коли він видав свій перший крик у пологовому будинку… Але чи це можливо?..

На п’ятий день наче все минуло, і він відійшов від потрясіння. Через кілька годин вони мали зустрітися з Алексом. Життя поверталося в норму.

Але в парку це знову спробувало дотягтися до нього.

Але скоро він поїде в Ригу. І повернеться назад іншим — це відчуття було надто сильним, щоб обдурити. Коли тобі п’ятнадцять, то здається, що досить лише зовнішньої зміни декорацій, щоб із легкістю здійснились найзаповітніші бажання.

Хвилин через п’ятнадцять друзі піднялися до чортового колеса й, залишивши Парк культури, прогулювалися Стрийським парком. Гера попрямував до лавки, на якій сиділи двоє дівчат, на вигляд трохи молодші за них з Алексом. Той, як звичайно, зупинився неподалік, довіривши більш рішучому другу «налагодити контакт» — якщо Гері це вдавалося, він приєднувався хвилиною пізніше; іноді вимушено створений образ сором’язливого друга навіть вдало обігрувався.