Авенір вирішив чкурнути до Дементія, поки є вільна хвилинка. Чи є вона в майора, Дейкало навіть не замислювався.

Він бігцем скотився зі сходів, розшукав свій скутер серед авто колег і помчав до відділку.

— Послухай, Миколо, ти казав про шантаж, — увалившись до кабінету слідчого, Авенір одразу почав із того, що його найбільше цікавило.

— Який шантаж? — не відразу зрозумів його майор.

— Я маю на увазі той список, що знайшли у священика.

Дементій знизав плечима:

— Ну, це перше, що спадає на думку. А взагалі це може бути що завгодно. Може, це список клієнтів наркоторговця або самих наркоторговців, або список чиїхось боржників, або…

— А я перелічував навпаки — це не може бути тим, не може бути цим… — зауважив Дейкало.

— Тобто, ти розумієш, що цей перелік можна продовжувати. Єдине, що не викликає сумнівів, — ця записка дуже важлива для когось, якщо заради неї він наважився на вбивство. До речі, чому ти зацікавився списком?

— Мені здається, це список жертв, а не злочинців. Можливо, мені вдасться захистити когось із них, — скромно відповів Авенір.

— Ти певен? Адже може бути і навпаки.

— Маєш рацію, — тепер настала черга Дейкала знизувати плечима. — Я не такий уже і певний. Хтозна, чого я так загорівся. Може, через те, що вбито священика. Я чув, що він прекрасна людина, як священик користувався повагою, на його служби сходилося багато людей. Я думаю, якщо цей список був для нього важливий, то, вочевидь, йдеться про чиєсь життя і смерть. А ви просунулися у розслідуванні?

— Ти ж знаєш, це довга пісня, — зітхнув майор. — Те перевір, се перевір. Зараз ми перевіряємо жінку, яку отець Юрій сповідував.

— І що ви накопали?

— Звичайнісінька жінка. Вдова. Ми подумали, що вона через чоловіка могла бути пов’язаною з чимось протизаконним. Але ж ні, все чисто. Останнім часом працювала у невеликому товаристві «Друг споживача», яке збирає дані про попит на різні продукти, товари… Це досить відоме товариство з доброю репутацією. На службі про Ольгу Степаненко говорять тільки хороше, але про її особисте життя майже нічого не знають. Кажуть, вона нібито приїхала з Житомира. Єдине, що дивно, — після неї залишилося дуже мало речей.

Дейкало заперечливо похитав головою:

— Це не так уже дивно. Якщо вона була у Києві лише тимчасово, то могла не набирати з собою одягу. Крім того, Житомир не так далеко — завжди можна з’їздити на вихідні і привезти щось по сезону.

— Можливо, і так, — здавалося, майор думав про щось своє. — А ти, я бачу, вирішив провести власне розслідування.

У його голосі чулося запитання.

— А хіба я заважатиму? Просто спробую щось довідатися, — заспокоїв Авенір майора. — Може, чимось і тобі допоможу.

— Тобто скоро ми прочитаємо про чергове журналістське розслідування знаменитого Авеніра Дейкала, — зіронізував майор. Відчувалося, що він не надавав великої ваги бажанню Авеніра допомогти у розслідуванні. — Оце ти лише за тим заїхав, щоб запропонувати свою допомогу?

— А що, цього мало?

— Тремтіть, злочинці! — посміхнувся майор. — Ну що ж, бажаю успіху. А тепер вибачай, маю купу роботи.

Авенір, продовжуючи розмірковувати над словами майора, без поспіху повернувся додому, сів був за статтю, але робота не посувалася. Раптом він, наче підкоряючись якомусь імпульсу, набрав номер Ігоря Кочета.

— Ігоре? Це Авенір. Пам’ятаєш, ми тебе зустріли з дівчиною Вірунею? Як її прізвище?

— Так я тобі і сказав. Хочеш відбити у мене подружку? — це припущення дуже розсмішило Кочета, бо він, так само як і решта, вважав інтелектуалку Іринку нареченою Дейкала.

— Міг би одну мені подарувати, бо маєш подружок забагато, — і собі пожартував Авенір, намагаючись потрапити в тон приятелю.

— А я думав, у вас справи йдуть до весілля, — веселився Кочет, мабуть, уявляючи себе на місці Авеніра.

Слово «весілля» геть зіпсувало настрій Дейкалу. Бути одруженим із серйозною, позитивною і занудною Іринкою… Ходити з нею на вистави, на виставки, торочити про мистецтво, про музику… Іринка — прекрасна подруга життя, це об’єктивно. А суб’єк-тивно — мабуть, здуріти з нудьги можна, якщо провести з нею кілька діб в одній квартирі. Але одразу ж Авенір засоромився власних думок.

— Ти що, заснув? — спитав Кочет.

— Та ні. Просто думав, що твоя Віруня дуже кумедна.

— Маєш рацію, — зареготав Кочет, — тільки дозовано! Її звуть Віруня Петрівка, дуже оригінальне прізвище, чи не так? Вона працює продавцем у парфумному магазині «Гранд Парфум» на Кловському узвозі. Мабуть, знаєш. А якщо не знаєш, то корисно буде дізнатися, бо тобі знадобляться адреси парфумних магазинів, коли одружишся. По-моєму, Іринка любить дуже дорогі парфуми.

— Іди до біса, — від усього серця послав його Авенір.

— Добре, проведи холостяцьку вечірку з Вірунею. Повеселишся. У цієї дівулі в голові абсолютний вакуум. Що б ти їй не розповів — усьому повірить.

Тут вони обидва згадали слова Віруні того вечора у кафе про те, що можна кого завгодно прибрати за допомогою чорної магії.

Дейкало збирався подякувати, але Кочет уже повісив трубку.

Авенір дещо невпевнено заходив до парфумного магазину. Зграйка продавщиць у фірмових сукенках крутилася по залу. Авенір не відразу зміг розрізнити серед них Віруню. Вона обслуговувала покупця, зосереджено рахуючи решту. Це тривало досить довго, але зрештою дівчина звільнилася.

Авенір підійшов до неї.

— Нас із вами познайомив Ігор, — нагадав він. — Пам’ятаєте, ми були разом у кав’ярні?

— Звичайно, я вас пам’ятаю, — привітно озвалася Віруня.

Авенір вирішив щось купити, аби Віруня прихильніше поставилася до нього.

— Але спочатку допоможіть мені вибрати подарунок, добре? Я хочу купити хороші парфуми.

Віруня пожвавішала. Вона заходилася завчено перераховувати назви дорогих парфумів:

— «Міраж» — квітковий аромат, гімн коханню і щастю, радості і благополуччю. «Акваблю» — амбровий аромат. «Парадиз» — квітково-фруктовий аромат із домішками духмяної ванілі. «Блакитна жінка» — квітково-фруктовий букет п’янить солодкою туберозою… — викладаючи один за одним ошатні пакунки на прилавок.

Авенір тицьнув навмання в одну з них:

— Скільки коштує?

Вірочка промуркотіла солодким голоском:

— Зовсім недорого для парфумів такого класу. Лише 820 гривень.

Авенір аж задихнувся, але відважно вирішив купити — для чогось та й згодиться. Поки Віруня повільно загортала коробочку у фірмовий папір, він улесливо сказав:

— А я хотів вас дещо спитати. Ви того вечора згадували якусь Володарку…

Віруня здригнулася і скинула пакунок на підлогу. Потім нахилилася і досить довго шаруділа під прилавком.

Вона, вочевидь, була налякана. Авенір озирнувся довкола. Покупців у магазині було небагато, переважно чоловіки, але неподалік від них бовваніла постать високої стрункої жінки з хусткою на голові і в затемнених окулярах. Авенір вирішив скористатися тим, що Вірунька не може заперечити, і продовжив:

— Чи не могли б ви мені розповісти про це докладніше?

Віруня підняла нарешті Пакунок і вилізла з-під прилавка.

— Ви щось спитали? — вдала вона, що не почула його слів.

— Я спитав про Володарку.

— Володарку? Про що це ви?

— Ви у той вечір згадували про це. Це що, містечко? Я знаю містечко Володарка у Київській області. Це воно? Що там відбувається цікавого?

— Я нічого не знаю! Я ні про що таке в житті не чула!

— Хтось вам про це розповідав? Хто? Коли?

Авенір ставив питання швидко, не даючи Віруні часу оговтатися, але дівчина затялася. Вона квапливо мовила:

— Я не розумію, про що це ви, і взагалі, ми не маємо права розмовляти з покупцями на сторонні теми. З вас 820 гривень.

Авенір подав їй гроші. Дівчина швидко вибила чек, тицьнула йому решту і квапливо попрямувала до іншого покупця. Руки в неї тремтіли.

Дейкало повільно рушив до виходу, наче сподіваючись, що вона його зупинить і таки відповість на запитання. Уже вийшовши з магазину, він помітив, що Віруня дала йому зайві 20 гривень.