— Угу… — відгукнувся Назар.

Зрештою, батько був правий — нічого страшного в тому, щоб у них хтось погостював, не було. Звідки знати, може, все складеться не кепсько, а зовсім навпаки. Звідки знати…

— Зсунемо два крісла, і вийде чудове ліжко, — продовжував Левшиць, — навіть зручніше, ніж тут. Згода?

Він збирався піднятися, закінчивши розмову, але зненацька сказав:

— Я позичив у нього велику суму грошей.

— Що? — не зрозумівши, перепитав Назар.

— Щоб купити цю квартиру, — пояснив Левшиць. — Наших заощаджень не вистачило б. Я просто хочу, щоб мене вдома розуміла хоча б одна людина. От мама, наприклад, не хоче.

— І тому ви з нею сварилися?

— Ну, десь так. Я не хотів казати їй, що нам довелося влізти в борги. Поки не подзвонив Артур… дядько Артур… і не попросився пожити в нас. Я не міг йому відмовити, бо якби він не позичив грошей, ми не потягнули б цю квартиру. Досі мама думала, що мені дали кредит. Так і є, звичайно. І вона знає, адже ми працюємо разом. Я тільки трошки перебільшив, бо тієї суми виявилося не досить. А решту взяв у дядька Артура. Потім збирався повернути і поставити крапку. Так, щоб мама нічого не знала — вона не схвалює таких речей. Я намагався зробити як краще, от і все. Не хотів, щоб вона хвилювалася.

— А тепер вона думає, що ти її обдурив? — Назар згадав фразу Валерії, що долетіла в дитячу під час суперечки батьків: «Треба було попередити, що ми, виявляється, тут не повноправні господарі, і повинні підлаштовуватися під когось іще!»

— Не в тому навіть річ, — зітхнув Левшиць. — Просто вона недолюблює дядька Артура. Вона розсердилася, що ми винні саме йому. Але яка різниця, кому повертати борг — керівництву фірми чи… Мама сердиться, що доведеться терпіти його якийсь час у нас удома.

— А чому вона його недо… люблює?

— Не знаю, він їй ніколи не подобався. У школі ми із ним дружили, а коли підросли, саме він познайомив мене з твоєю мамою.

— Серйозно? — здивувався Назар. Йому здалося дуже дивним, що друг, який познайомив колись його батьків, раніше жодного разу не з’явився у них удома, на старій квартирі, і його так не терпіла його мама. Він спробував пригадати, чи чув коли-небудь це ім’я в розмовах, але в пам’яті нічого не виринуло. Хоча, може, він просто не звертав уваги…

— Можна подумати, — з досадою махнув рукою Левшиць, — що я готовий зробити йому послугу тільки через борг! — він говорив ніби про себе, ні до кого конкретно не звертаючись. Назар лише зараз зрозумів, наскільки засмучений батько.

— Чому я не можу виручити старого друга, коли в нього проблеми?

«У мене теж проблеми, татку», — відсторонено подумав Назар.

Перш ніж вийти, Левшиць поцілував його на прощання.

— Усе буде гаразд? Ти мені обіцяєш?

— Я… Добре.

— Мені, можливо, сьогодні доведеться затриматися до вечора, я на тебе розраховую. І…

— Що, татку?

— Постарайся бути ввічливим.

Назар чесно постарався виконати обіцянку і бути ввічливим, хоча дядько Артур не сподобався йому з першого погляду. Та й важко відчувати симпатію до людини, через яку тебе випроваджують із твоєї власної кімнати. Він приїхав одразу по обіді. Дядько Артур сяяв широкою усмішкою, нібито не помічаючи реакції Валерії, котра, на відміну від Назара, відкрито демонструвала свою антипатію.

На плечі гостя висіла схожа на спортивну сумка.

— Як поживаєш, аміго? — підморгнув він Назарові, роззуваючись біля шафки у передпокої. — Ми з тобою давненько не бачилися. Ти мене, звісно, вже не пам’ятаєш, — він простежив поглядом за Валерією, яка підкреслено холодно попрямувала на кухню, і знову повернувся до Назара.

— Я добре, а ви? — відповів хлопчик.

Чемно.

— Усе чотко, малий. Чорт, прямо не віриться! Я знаю твого батька з такого ж от віку… Скільки тобі зараз? Вісім? Ну, брати-близнюки, інакше не скажеш.

Назар кивнув. Він бачив фотографії Михайла Левшиця в дитинстві і часто йому здавалося, що він розглядає себе самого, закинутого в минуле років на двадцять. Подібну думку висловлювали всі, хто знав їхню родину.

— Куди? — нарешті роззувшись, гість підняв з підлоги сумку і запитально глянув на Назара.

— Ось, — хлопчик показав на двері дитячої і пішов уперед.

— Твої апартаменти, виходить, — сказав чоловік, прямуючи за ним. — Я розміщуся тут, не заперечуєш?

«Навіщо запитувати, якщо й так усе ясно», — подумав Назар із роздратуванням.

Старий друг Левшиця поставив сумку на застелене ліжко й озирнувся.

— Нормально, — промовив він, немов підвівши підсумок якомусь початковому етапу.

«Для початку мене влаштує і такий прийом, а там подивимося», — говорив його тон.

Дядько Артур був нижчий на зріст від Назарового батька і худорлявіший, проте здавався років на десять старшим, хоча вони були однолітками. Мабуть, через великі залисини, які відкривали голий череп від скронь і зливалися майже на маківці, нагадуючи з’єднання союзницьких армій на військовій карті, що заточили супротивника в кільце, — у центрі лишився острівець рудуватого пуху, світлішого, ніж волосся на потилиці. Обличчя було засмаглим, і на тлі засмаги контрастно виділялися ясно-сірі очі, злегка примружені, ніби в нього не все гаразд із зором. Але це, швидше, просто звичка, оскільки не було схоже, щоб дядько Артур носив окуляри. Складалося враження, ніби він постійно до чогось придивлявся, навіть посміхаючись. А посміхатися гість не припиняв майже із самого порога.

— Вітрянка? — поцікавився дядько, розщібаючи «блискавку» сумки.

— Ні, — Назар механічно почухав висипку на щоках, яка вже лупилася. — Кір.

— Зрозуміло, — дядько Артур почав розкладати свої речі. Їх було небагато, і це давало привід сподіватися, що їхній хазяїн не затримається тут надовго. Але займався він цим діловито, розкуто снував по кімнаті, що ще менше сподобалося Назарові. Гість, схоже, і справді почувався повноправним господарем у них удома. У будь-якому разі, точно розраховував на таке становище, поки йому не повернуть борг повністю. А відбудеться це, якщо судити із ранкової розмови з батьком, ще не дуже скоро.

Дядько Артур зняв із ліжка наполовину розібрану сумку, збираючись прилаштувати її під письмовим столом:

— Усе о’кей? Ніяких образ?

— Вона мені там не заважатиме, — сказав Назар. — А ви до нас надовго? — ця фраза вирвалась якось сама собою.

— Як карти ляжуть, аміго, — його, здавалося, ні на крихту не збентежило це питання. — Як фішка випаде.

— А-а-а… — протягнув Назар, не одразу збагнувши суть відповіді. Очевидно, дядько Артур мав на увазі, що сам точно не знає, бо все залежить від ситуації. Чи щось типу того.

— Тримай, — він дістав із кишені яскраво-синіх спортивних штанів відкриту пачку жувальної гумки і підкинув до Назара. Той спритно зловив її однією рукою, але одразу повернув назад:

— Спасибі, але я не хочу. Мама каже, що від цього випадають пломби.

— Ну, якщо мама каже… — у голосі гостя ковзнуло погано приховане глузування, він запхнув гумку назад.

Назар збирався взяти з книжкової полиці якусь книжку чи дитячий журнал — не тому, що мав бажання почитати, просто не знав, чим зайнятися, а головне — почувався вкрай ніяково від присутності дядька Артура, але на порозі дитячої з’явилася Валерія.

— Назаре, тобі час прийняти ліки.

— Угу, — він одразу ж залишив книжкову полицю в спокої.

— І не крутися тут, шуруй до іншої кімнати.

— Тут чимось годують? — поцікавився гість звичним глузливим тоном.

Мама весь ранок зверталася до нього незаслужено суворо, але Назара де все одно покоробило. Чому вони так недо… недолюблюють один одного?

— Офіціант загубив меню, кухарка звільнилася, — холодно відповіла Валерія, не наділивши гостя навіть побіжним поглядом. — Я на тебе чекаю, Назаре, ворушися!

До хлопчика раптом дійшло, що він замер на місці, витріщаючись на дорослих і очікуючи, чим завершиться їх цікавий, проте далеко не дружній діалог.

— А якщо простіше, для примітивного розуму? — пхикнув дядько Артур.