Ніхто, зрозуміло, не заперечував.

Після восьмої години подружжя вирішило трохи прогулятися на свіжому повітрі і, можливо, зайти на годинку до давніх приятелів, котрі жили десь неподалік. Спершу вони збиралися йти втрьох, але Назар захотів залишитися вдома. Ще вчора, спостерігаючи за тим, як розбирали речі, він випадково натрапив на свій старий фільмоскоп і спеціально відклав, щоб зайнятися ним за першої нагоди. Чесно кажучи, Назарові вже давно вилетіло з голови, що він існує. Та ось раптом знайшов його серед коробок і тепер відчував радісне нетерпіння, як перед зустріччю із товаришем, котрий повернувся із тривалої мандрівки. Властивість деяких речей полягає в здатності з’являтися начебто нізвідки саме під час переїздів.

Щойно батьки ступили за поріг, Назар поспішив до своєї кімнати і витягнув фільмоскоп із коробки. Звичайно, на перший погляд фільмоскоп значно програвав перед такими цікавими речами як відеомагнітофон чи камера, якими Назарові вже іноді дозволяли користуватися. І, звісно ж, примітивному пристрою для перегляду діафільмів було дуже далеко до ігрової комп’ютерної приставки, яку Назарові подарував батько на день народження.

Але у фільмоскопі для хлопця було щось особливе, в певному сенсі навіть щось живе. Тому що фільмоскоп робив те, що було не під силу навіть «найкрутішим» електронним іграм — він умів змінювати реальний світ (і це межувало майже зі справжнім чаклунством): коли звичайні шпалери перетворювалися на казковий пейзаж, який він бачив у «Шапці, повній девів» чи «Аладдині», або на стіні відчинялося вікно у темний дрімучий ліс. При цьому дещо залежало і від самого Назара: він міг наводити різкість і регулювати розмір кадру.

І, що було ще важливіше, — фільмоскоп дозволяв робити власні картинки. А потім розглядати їхню проекцію у збільшеному вигляді. Роки два тому Назар «зняв» десь із десяток коротких «фільмів» на самостійно придумані сюжети. І вони навіть мали успіх у глядачів — під час двох чи трьох демонстрацій перед батьками. Як матеріал Назар використав кілька засвічених фотоплівок — діставши фільмоскоп із коробки, він одразу їх знайшов. Там само виявилися і чотири голки різної товщини, щоб малювати по поверхні плівок, укритій фотохімічним шаром.

Коли Назар побачив усе це давно забуте «знімальне» приладдя, йому спало на думку зобразити того невідомого, який учора стукав по опалювальних трубах. Ідея хлопцеві одразу сподобалася. Він навіть зібрався було перевірити, чи відповідатиме той сьогодні, і почав шукати очима по кімнаті який-небудь придатний для подачі сигналу предмет… але раптово передумав, несподівано відчувши тривожний спазм у животі, начебто його несло у ліфті, що зірвався з тросів. «Чого б це?» — прослизнула здивована думка, але вже наступної миті Назарова увага цілком повернулася до коробки з плівками.

Він розклав на письмовому столі все необхідне приладдя і взявся до роботи.

Спочатку виходило непогано, якщо вважати початком першу нерівну риску, а потім він спіткнувся. На тому ж, на чому і вчора вранці, коли стояв перед вікном у великій кімнаті і намагався уявити: хто це? Знову це химерне відчуття…

Тепер йому також не вдавалося знайти відповідь.

Тоді, хвилину повагавшись, він просто вирішив намалювати те, що вийде.

Заправляючи плівку у фільмоскоп, Назар був практично переконаний у повному провалі — на перший погляд картинка вийшла надто захаращеною непотрібними карлючками, виправленнями і була зміщена до самого краю. До того ж, малюнок, як завжди, був чисто графічним: світле на темному.

Хоча на вулиці вже сутеніло, Назар усе ж завісив портьєрами вікно. Увімкнув фільмоскоп, спрямувавши його лінзу так, щоб зображення падало на стіну коло дверей (стіна була світло-салатового кольору, але це не заважало). Потім вимкнув світло. Однак одразу з’ясувалося, що він заправив плівку догори ногами, точніше, допустив поширену помилку при заправленні, оскільки не брався до фільмоскопа вже цілий рік. Переставивши плівку, Назар відрегулював різкість на одній зі старих картинок, установив розмір «екрана» приблизно метр на метр і почав прокручувати кадри. Сьогоднішній малюнок був десь посередині плівки, куди його вдалося втулити.

Поки перед Назаром на стіні миготіли знайомі, але вже призабуті малюнки, він усміхався, згадуючи, скільки клопоту було із озвученням усіх цих дитячих забавок під час «сеансів». Про «титри» тоді не могло бути й мови — по-перше, рік тому він ще не вмів до пуття писати, а по-друге, «титри», навіть короткі, займали би більше місця, ніж саме «кіно». У справжніх же діафільмах букви здавалися майже мікроскопічними — занадто дрібними для його початкуючої кінокомпанії.

Але сьогодні під портретом невідомого він таки спромігся на коротенький напис: «Хто ти?» Немовби очікував, що якимось таємничим чином це допоможе йому знайти відповідь на загадку вчорашнього стукоту по трубі. Можливо, якби Назар був хоч трохи старшим, то йому вистачило б логічного і переконливого пояснення, що то відповідала інша дитина, і він давно викинув би це з голови.

Але присутність якоїсь таємниці була занадто виразною і вабила, як магніт.

Коли картинка вповзла у кадр, Назарові раптом стало лячно. Зі стіни на нього дивилося… Не те, щоб він сильно злякався, швидше зрозумів — пика на стіні була страшною.

Крім того, щось ще було негаразд. Не в порядку.

«Обличчя» на стіні нагадувало графічне зображення якоїсь невідомої істоти: у ньому було щось і від кудлатого капловухого пса-дворняги, і від розлюченої людиноподібної мавпи (саме розлюченої!), яка кривила неймовірно величезну пащу з потворно вивернутими назовні товстезними губищами, за котрими без особливих зусиль вгадувався гострий частокіл довгих зубів. У цієї морди були маленькі, близько посаджені злющі очі — Назара буквально пересмикнуло від почуття моторошності, коли він зустрівся з ними поглядом.

Він майже цілу хвилину дивився на цю картинку, перш ніж відбулося щось уже зовсім неймовірне і навіть лякаюче. Зненацька Назар збагнув, що ще було не так.

Надпис «ХТО ТИ?» світився не тьмяно-помаранчевими чи жовтими, як мало бути, а яскраво-малиновими літерами.

Назар відчував стрімке наближення паніки, ніби з усіх боків напівтемної кімнати до нього підступало щось грузьке і нудотно жахливе. Тому що так не має бути, не повинно, це неправильно! Літери…

Він потягнувся, щоб вимкнути фільмоскоп (спочатку фільмоскоп, і тільки потім увімкнути світло в кімнаті — незважаючи на те, що кілька моторошних секунд йому довелося б провести в темряві), але наступної миті кімнату заповнив різкий задушливий запах, чимось схожий на мишачий, немов дитячу по коліно засипало пилом — злежаним і древнім, як піраміди Єгипту. Назар раптом завмер, відчуваючи… що між ніг у нього потекло — огидна морда на стіні ожила. Не те, щоб вона почала рухатися, — вона перестала бути лише зображенням.

Це тривало лише кілька секунд, потім плівка поплавилася, розповзаючись яскравою дірою від середини до країв… Але і через багато років Назар зможе заприсягтися, що, перш ніж потворна морда зникла, він чітко розчув одне-єдине слово, яке це вимовило: «Ба-бай!..» — наче тріснув пухир на старому болоті.

Поки Назар наосліп намацував кнопку на столі, лампочка у фільмоскопі, голосно тріснувши, перегоріла. Але йому майже відразу вдалося ввімкнути настільну лампу. Вибігаючи з кімнати, він помітив, що на стіні — там, де щойно висіла морда чудовиська, — щось залишилося.

Уже в коридорі хлопчик зрозумів, що це пил, який повторював контури зниклого зображення і тепер повільно осідав униз сизим клоччям…

Миттю пізніше Назар наткнувся на когось великого і закричав.

— …Мені важко повірити в це, — сказав Михайло Левшиць, розглядаючи сина із заклопотаним здивуванням. — Ти ледь не збив мене з ніг.

— Господи, — Валерія стривожено пригорнула Назара до себе. — Як же ти мене налякав!.. Не сильно забився? Ти так закричав тоді в коридорі…

Назар збентежено відсторонився від неї: