— Якщо не заперечуєш, — і сіла поруч із Жанною.

Запах кави здавався їй просто чарівним. Ще б пак — після тієї дороги, що вона пройшла.

— Я рада, що твоя подруга зуміла справитися без моєї допомоги. Сподіваюся, ці сережки їй дуже личать, — сказала Емма.

Жанні треба було напружитися, щоб зрозуміти, що саме та має на увазі. По спині та потилиці пробігли мурашки.

— Так, вони їй дуже дорогі. Адже це подарунок її нареченого. Тоді ще нареченого.

— Ну так, звичайно, — закивала Емма, взяла чашку і одразу поставила назад, коли переконалася, що кава ще занадто гаряча.

Жанна теж потягнулася до столика, але ворожка випередила її м’яким жестом:

— Обережно, — пальці Емми легенько торкнулися до її руки, зовсім трошечки, але Жанні все одно стало неприємно. — Не обпечися. Давай краще поговоримо про тебе.

— Добре, — сказала Жанна, — за цим я сюди й приїхала.

— Ти вчинила правильно, — проворкотіла Емма.

Жанна помітила, що вона сидить якось аж надто близько до неї, і обережно, щоб не було помітно, подалася назад.

— Це все через той нещасний випадок?

— Так.

— Він ніяк не йде з твоєї голови, не дає спокою ні вдень, ні вночі? Особливо вночі.

— Так…

— Емма тебе втішить, — вона м’яко поклала руку Жанні на плече і посміхнулася, заглянувши їй у очі. — Емма знає, як.

— Що ви ро… — Жанна хотіла розвернутися, але в неї нічого не вийшло. У господині були міцні обійми.

Потім її друга рука ковзнула Жанні на груди.

— Давай, не бійся… — зашепотіла Емма, наближаючи обличчя до її волосся. Тепер її рука вже пірнула Жанні під светр, знайшла груди, намагаючись пальцями намацати під блузкою сосок… Ще секунда, і вона вже розщібала ґудзики, прагнучи добратися до ліфчика. Міцний кавовий аромат захльостував кімнату могутніми пульсуючими хвилями…

— Ну йди ж до мене!.. — гаряче шепотіла Емма.

Жанна застигла на мить від жаху і здивування, а потім глянула їй прямо в очі, які були немов заволочені прозорою плівкою, схопилася на ноги, відштовхнула від себе Емму й кинулася в передпокій до свого одягу. Через секунду вона зрозуміла, що перекинула кавовий столик. У свідомості пійманим птахом билася єдина чітка думка: забратися з цього чортового будинку якомога швидше. І головне — подалі від його сексуально неврівноваженої господині.

Перші кілька секунд Жанна була впевнена, що Емма побіжить за нею. Але, на щастя, та залишилася сидіти на софі — розпатлана, із блискучими від похоті очима — вона мовчки спостерігала за нею через дверний проріз. Груди її часто здіймалися.

Жанна зібралася й швидко вибігла на вулицю.

— Вона мила, — сказала Емма, дивлячись у темну арку між книжковими шафами, коли за Жанною захлопнулися двері. — Ще й яка мила.

Той, Що В Мороці Жде, погоджувався, але був чимось занепокоєний… Чи зацікавлений?

— Може, ще передумає і повернеться?

У глибині арки, оббитої чорним оксамитом, Емма вловила… не рух, просто щось змінилося. Чи їй здалося? Такого раніше ніколи не було. Якийсь випадковий відблиск…

«Язнаюїї».

— Правда? — Емма відчула раптове роздратування, щось схоже на ревнощі. На її ексудативний варіант.

— Але ти обіцяв завжди бути зі мною…

«Тименінабридла».

І Морок ступив на світло.

Коли Жанна добралась до станції, то трохи заспокоїлася, хоча її не покидало дрібне тремтіння — ніхто ще не торкався так гидко до її тіла.

Частково вона була «вдячна» за це Марті. Але ж та, швидше за все, ні про що не підозрювала, коли давала їй адресу Емми; вона тільки хотіла допомогти. У будь-якому разі, Жанна вирішила негайно подзвонити Марті, щойно добереться додому, і розповісти про все, що з нею трапилося.

Вона вийшла на платформу і розкрила парасолю: знову мрячив дощ. Разом із нею чекали на електричку ще чоловік із десять, розтягнувшись довгим нерівним ланцюжком. До прибуття залишалося хвилин тридцять.

Електричка запізнилася майже на чверть години, і весь цей час Жанна не могла прогнати думку, що її втеча була ганебною і дурною. Тепер, коли їй удалося почасти відновити рівновагу духу, здавалося, що вона була просто зобов’язана врізати цій суці на прощання; чи хоча б озвучити кількома смачними тезами, хто вона така і на що заслуговує.

Але Жанна зрозуміла, наскільки їй насправді пощастило, тільки тоді, коли сіла біля вікна в напівпорожньому вагоні електрички. Адже Емма запросто могла, приміром, підсипати їй якесь гівно у каву чи зробити навіть щось ще гірше; хто зна, що могло прийти їй у голову. До того ж, їй звідкись було багато про що відомо — звідки, Жанна боялася навіть припускати, — але Емма знала про такі речі, про які знати просто не могла, і при бажанні напевне зуміла б цим скористатися. Отже, вона постійно перебувала в її в руках: Емма гралася з нею. А потім, зустрівши опір, дозволила вирватися (вона навіть не рушила з місця, коли пташка випурхнула до коридору, чи не так?), дозволила піти — вона її відпустила. Може, у старої розпусниці (лесбіянки, тебе намагалася спокусити стара єврейська лесбіянка, так і говори) був свій погляд на підхід. Чи з якоїсь іншої причини. Отже, тобі добряче пощастило, люба моя, що ти взагалі звідти втекла. І навіть не намагайся уявити, що може бути в неї у підвалі… Але вона дуже обережна, бабуся Емма. Бо багато знає.

Електричка рушила, набираючи швидкість.

«Господи, — подумки мовила Жанна, — коли я мала потребу в Тобі більше за все, Ти завжди був зайнятий чимось іншим. Я рано втратила батька. Його теж не було поруч, а тепер, коли я давно доросла, і навіть із мамою в нас різні життя, я зовсім сама, зовсім самотня. Якщо Ти чуєш, дай мені сили пройти через усе це…»

За вікном пропливала нескінченно сумовита полотнина пейзажу, написана листопадом. Краплі дощу збігали по склу, зливались у криві доріжки і тріпотіли від вітру. Прощаючись, жовтоволоса дама губила скорботні сльози.

— Жанно…

Вона повільно озирнулася. Удихнула прохолодне повітря вагона із запахом старого листя… видихнула. За нею через ряд сиділи двоє хлопців, напевно, брати, вбиваючи час за грою в карти. На ряд далі — старий у кепці, який кумедно клював носом, коли вагон підскакував на ресорах. З іншого боку місця пустували.

Жанна знову відвернулася до вікна. Що ж, нічому дивуватись: це лише чергове підтвердження того, наскільки розхиталися її нерви за останні тижні.

Електричка сповільнила хід, під’їжджаючи до якоїсь станції. Динамік прохрюкав назву, яку Жанна пропустила повз вуха. Через хвилину вона опинилася в життєрадісному, гучному оточенні дітвори молодших класів.

Із цією компанією вона й прибула до міста.

Бажання негайно кинутися до телефону й подзвонити Марті зсохлося ще задовго до того, як Жанна переступила поріг своєї квартири. Замість цього вона постелила постіль і лягла — кілька годин нормального сну, ось у чому вона зараз мала потребу перш за все.

Жанна належала до того типу людей, яким легше защемити пальці в дверях, ніж невчасно висмикнути з денного сну. Якщо таке все ж траплялося, вона довго почувала себе так, начебто потрапила в Задзеркалля.

Телефон задзвонив через півтори години після того, як Жанні вдалося заснути. Міркуючи по-філософськи, частина її свідомості (та, на дальньому плані, що завжди залишається в активному стані) помітила, що інакше й бути не могло, і тому чортовий телефон не міг НЕ задзвонити в найневідповідніший момент, коли її сон досяг тієї глибини, з якої не можна безкарно вилетіти на поверхню без відповідної декомпресії, особливо в день, коли справи складаються гірше нікуди (зокрема, коли ти приходиш з останньою надією на допомогу до ворожки — хай пробачить Господь у своїй великій милості їй цей гріх, тому що вона вже за все розплатилася сповна, — а та намагається залізти до тебе під спідницю), то те ж відбувається в усьому; проти тебе повстає навіть твій власний телефон.

— Ал… кха!.. Алло? — Жанна приклала слухавку до вуха; добре, що телефонний столик був біля ліжка, і їй не довелося зумисне вставати. Кімната пливла перед очима.