Гості почали сходитися після сьомої. Кожен приніс із собою подарунок — недорогий, але відповідний до випадку. Відверто кажучи, вони не надто відрізнялися оригінальністю. Спостерігалася навіть курйозна тенденція: пластмасовий набір мильниць і рушникових вішалок для ванної кімнати, йоршик для унітаза в комплекті з поличкою для туалетного паперу, плетений килимок для туалету разом із йоршиком, знову набір мильниць і… зрозуміло, ще один йоршик.

«Це на той випадок, — тихенько підморгнув Валерії Михайло, — якщо ми вирішимо відкрити приватну громадську вбиральню. Або в нас у сім’ї раптом почнеться поголовна „швидка настя“.»

Валерія спершу пирснула, а потім кілька хвилин обережно придивлялася до гостей, намагаючись визначити, чи випадково не підслухав хто-небудь зауваження Левшиця.

І, нарешті, настінний кварцевий годинник — два серця, що немов наклалися одне на одне, — його подарували батьки Валерії, і, мабуть, це був єдиний справжній подарунок. Хоча, звичайно, застілля влаштовувалося не задля презентів, і всі це розуміли.

З

Коли гості почали сідати за стіл, виявилося — незважаючи на те, що не всі запрошені прийшли, — одного місця бракує. Точніше, не вистачає одного стільця.

— Ти не міг би принести стілець зі своєї кімнати? — звернулася Валерія до Назара. — Інакше комусь доведеться сидіти у мене на колінах.

— Ну, мамо… — він скривився, як від кислиці, демонструючи всім своїм виглядом, скільки невиправданих зусиль вимагає від нього її прохання. Назар уже вмостився за столом на дальньому кінці дивана, де звичайно любив займати місце, якщо його саджали разом із дорослими. Як правило, така диспозиція дозволяла без перешкод дивитися телевізор. І тепер вибратися звідти було майже неможливо, бо з єдиного зручного для проходу боку вже сиділи четверо людей: одне запрошене подружжя і бабуся з дідусем, батьки Михайла.

— Під стіл, — нагадала Валерія, розкладаючи серветки біля тарілок. — Коли хочеш, у тебе це чудово виходить.

— Нічого, я сходжу, — сказав Михайло, несучи з кухні великий таріль салату зі свіжими овочами. Валерія з докором глянула на нього.

Назар поспішно повернувся до телевізора. Там якийсь сонний тип терпляче пояснював герою Стівена Сігала, як саме він збирається його покалічити.

Михайло взяв у дитячій стілець, на якому Назар сидів, роблячи домашні завдання за письмовим столом, і затримався на порозі. Кімната йому подобалася. Колись у будинку батьків у нього теж була своя кімната, щоправда, менша, і до сьомого класу її доводилося ділити зі старшим братом, поки той не поїхав навчатися до іншого міста. Вкотре Михайло подумав, що їм справді пощастило з цією квартирою.

Збираючись вийти, він кинув ще один погляд на кімнату, оцінюючи її нібито загалом, — нещодавно Левшицю сяйнула думка, що згодом тут можна було б поставити у вільному кутку шведську стінку і турнік для Назара. У його віці цього поки вистачить, а там буде видно. Хлопець статурою (та й не тільки) вдався в нього — тож нехай росте сильним.

Потім погляд Михайла затримався на ліжку з трохи прим’ятим картатим покривалом. І раптом його пронизало відчуття якогось паралізуючого до безвиході страху, навіть жаху, немов він перетворився на маленького хлопчика чи підлітка, якого замкнули в темній кімнаті, а десь зовсім поруч — на відстані простягнутої руки — рухається щось невблаганне й кошлате і від нього йде густий гострий запах, схожий на сморід старого злежаного пилу чи на посилений у багато разів душок миші. І це щось не поспішаючи, але впевнено наближалося…

Відчуття, майже ілюзія, було настільки сильним, що Михайло ледь не випустив стільця, якого тримав за спинку. За мить до падіння він устиг механічного підхопити його іншою рукою.

«Тут щось є», — пронеслося в думках, а погляд Левшиця знову зупинився на ліжку Назара. Якоїсь миті йому захотілося під нього зазирнути. Але він стримався, вже збагнувши, що це нерозумно.

«Дійсно, — вирішив Левшиць, утираючи піт, що виступив на чолі. — Дійсно, це тільки наслідок першого тижня після відпустки плюс нещодавній переїзд. Я просто вибився з колишнього темпу життя — ось єдина причина. Я дорослий стокілограмовий чолов’яга, — нагадав він собі навіщось, — а тут нічого немає і бути не може!»

І знову розвернувся з наміром нарешті вийти.

«А як же той випадок із Назаром, коли хлопчисько вилетів звідси, як із закапелка, що кишить отруйними зміями, і ледь не збив із ніг усю твою сотню кілограмів? А потім, швидше за все, ще й брехав…»

— Мишку, ти скоро? Ми вже сідаємо! — долинув із вітальні голос Валерії, ніби далеке відлуння світлого та спокійного світу.

— Іду!.. — власний голос здався йому незвично глухим, як із льоху.

«Усе це післявідпускний… як там? — синдром».

Він повернувся до гостей.

4

За годинку компанія за столом злегка захмеліла. Назарові подобалося спостерігати за дорослими, коли ті трохи п’яніли, тому що тоді вони ставали смішними. Це був поступовий і спочатку захоплюючий процес.

Коли фільм із Сігалом закінчився, й увага Назара цілком зосередилася на подіях за столом, говорили про багатих людей. Одна із найулюбленіших тем, що обговорюються іншими людьми — які ще не досягли справжнього добробуту, але дуже цього прагнуть, — найчастіше претензійно філософським і трохи зневажливим тоном.

— До речі, ви знаєте, скільки грошей у найбагатшого чувака в світі? — спитав чоловік, який сидів на дивані поруч із Назаром. Дідусь заступав його Назарові, але хлопчику здавалося, що він бачить міну промовця: начебто це відомо лише йому одному й особисто від того зажерливого багатія.

— Ну і скільки? — поцікавився хтось.

— А хто це такий? — стрепенулася дуже повна пані, яка сиділа навпроти Назара. Так, ніби йшлося про їхніх спільних знайомих чи сусідів по вулиці. Її округлі, наче боки стиглої дині, щоки навіть почервоніли від обурення, і товстуха стала схожою на свиню, яка раптом виявила, що до її корита поклали менше, ніж до інших. Назар тихенько захихотів, але, отримавши застережний погляд Валерії, відразу вгамувався.

— Це Вілл Гейтс, засновник «Майкрософт», — сказав Михайло.

— Не уявляю навіть, скільки, — товстуха, схоже, сприйняла питання як адресоване виключно їй. — Ну не знаю!

— Тоді просто припустіть, — чоловік мимоволі сконцентрував увагу на ній. — Назвіть цифру, хоча б приблизно.

— Я не… — вона ображено обвела поглядом присутніх. — Може… двадцять трильйонів?

Гість, який задавав питання, поважно відмахнувся від неї.

— Ні? — розгублено буркнула повна пані і невпевнено потягнулася за серветкою. — Тоді скільки?

— Близько ста мільярдів…

— Сто мільярдів… — луною відгукнулася товстуха, але в її вустах цифра здавалася зовсім безглуздою. — Он як…

— Тату, а сто мільярдів — це багато? — запитав Назар.

— Узагалі-то досить багато. Приблизно… валовий оберт усієї нашої країни років десь так за десять. Чи навіть більше.

Назар із розумінням кивнув:

— Виходить, якби в нас було стільки, ти зміг би купити… ну, ту машину, яку ти давно хочеш?

Дорослі за столом поблажливо розсміялися, але Назара це не зачепило. Голосніше за всіх гиготіла повна пані.

— Так, синку, і в нас ще трохи лишилося б на бензин, — відповів Левшиць і теж засміявся, задоволений жартом.

Потім розмова змістилася на перемивання кісточок керівництву на роботі.

Десь о пів на десяту Назарові стало зовсім нудно сидіти за столом і він вирішив утекти до себе в кімнату. До того ж повний комплект бабусь і дідусів мав явний намір от-от перейти до свого звичного суперництва у намаганні заволодіти увагою онука — як це завжди відбувалося, коли вони збиралися всі разом. Тому-то Назарові страшенно закортіло кудись від них сховатися — вирватися з чіпких обіймів цього чотириглавого дракона.

На щастя, тепер він міг утекти до надійного притулку. Назар став помаленьку зісковзувати вниз, щоб пробратися під столом, і сподівався, що встигне опинитися на безпечній відстані, перш ніж хтось помітить його відсутність.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: