Можливість поговорити з Ренатом з’явилася в четвер по закінченні шкільних занять. Повертаючись до корпусу, я побачив, як він самотньо бреде осторонь від інших. Підбігши до нього ззаду, пішов поряд і нарешті запитав про те, що мене мучило.

— Була тут недавно одна дивна історія, — відповів він. — Зник хлопчик. Але, кажуть, це вже не вперше. Так, різні чутки, неначе по зіпсованому телефону: передається від тих, хто приїхав сюди раніше, тим, хто з’являється пізніше. Улітку через зміни, а зараз ось… Тільки більше не питай ні в кого, тут не дуже люблять обговорювати цю тему. Особливо, — він швидко глянув на мене, — з такою дрібнотою, як ти.

— А той випадок, недавній, трапився при тобі? — запитав я; і хоча зовсім не вважав себе дрібнотою, але сперечатися не став.

Ренат ствердно кивнув.

— Так, лише за тиждень до твого приїзду. Я чув, нібито насправді того хлопчика забрав його татко, наче нічого особливого. Батьки за рік до того розлучилися, ну й… той вирішив забрати сина до себе, скориставшись можливістю. У всякому разі, дехто неначе бачив, як він прогулювався з якимось чоловіком, і чув, що він назвав його «татом».

— А хіба це не так? — мені здалося, що Ренат описує лише загальноприйняту версію, в яку сам не дуже й вірить.

— Так думають дорослі, — він знизав плечима. — Але не ми.

— Тоді що ж трапилося насправді?

— Його забрав Дощовий Чоловік.

Я подумав, чи він раптом не вішає мені на вуха локшину, вигадуючи на ходу одну зі своїх історій, як робить це вечорами. Але тут про дещо згадав і вирішив, що навряд.

— А хто це? — секунду мені здавалося, що Ренат не захоче відповідати і взагалі пошле мене кудись подалі. А тут ще й із неба стало накрапати. Судячи з того, як він клацнув язиком, здається, саме так він і збирався зробити, але потім чомусь передумав (можливо, через дощ, що почався, а може, з якоїсь іншої причини).

— Та вештається тут один тип. У сірому плащі з парасолем, якого ніколи не розкриває… Якщо помітиш когось схожого, то краще тримайся подалі, ось і все.

— Чому його так звати — Дощовий Чоловік? — зважився я на ще одне запитання; моя цікавість після почутого розпалилася ще сильніше.

— Тому що він з’являється тільки в дощову погоду. Я застав хлопця, який просто називав його Дощовиком.

— А ти сам бачив його хоч раз?

Ренат ще збавив крок, оглядаючись чи немає когось поблизу, а потім подивився на мене.

— Ти любиш плескати язиком?

— Ні, — я затряс головою. — Звичайно, ні.

— Добре. Бачив. Кілька разів. Узагалі його й інші теж бачили, ті, хто тут давно… Але про це ніхто не любить бовкати. Може, якщо й ти його побачиш, теж зрозумієш.

Непомітно ми підійшли до нашого корпусу. Більшість хлопців уже повернулися зі школи, обігнавши нас дорогою.

— Слухай, — я обернувся до Рената у дверях. — А дорослі? Вони що… нічого не роблять?

— Не знаю. Напевно, не можуть. Або до них щось не доходить, — відповів він, і ми зайшли всередину.

Приблизно за годину до вечері я прийшов у їдальню, щоб дістати з буфета свій пакунок зі жменькою льодяників, що залишилися у мене. Світла пам’ять про шоколадні цукерки, які щезли ще першого дня, перестала тривожити мене вже давно, і я задовольнявся тим, що мав, під’їдаючи «М’ятні» з «Театральними». Найчастіше бажання закинути до рота чогось солоденького давало звістку десь над вечір.

Ледве переступивши поріг їдальні, я відразу зрозумів, що відбувається щось незвичайне. Тут були ще троє: Андрій з Тарасом стояли біля буфета перед заплаканим Сашком. Точніше, це він стояв перед ними — під носом розмазана кров, а біля ніг на підлозі валявся чийсь зім’ятий целофановий пакет з цукерками.

— Ти цьому в своєму притулку навчився? — допитувався Андрій, коли я зайшов. — У вас там, може, і звикли тирити один в одного, але тут не інтернат.

— За що ви його б’єте? — запитав я, підходячи до них. Утім, і так ясно. От хто, значить, — злодій цукерок.

Андрій ніяк не зреагував на мою появу, продовжуючи нависати над схлипуючим супостатом, а Тарас кинув:

— Не лізь, малий, — і для переконливості штовхнув у плече, та так, що я ледь не зорав носом підлогу до самих дверей їдальні. Якби на моєму місці був хтось схожий на Ігоря, то хлопцю довелося б прилаштувати ще одну кишеню на штанях — між ніг, щоб йому було в чому тягати з собою яйця й перераховувати їх щопівгодини. Але мене, семирічного, під гарячу руку міг скривдити будь-хто.

Я вийшов з їдальні й зупинився біля дверей, обдумуючи побачене і прислухаючись, що ж відбувається за ними. Ні, я не тримав зла на Саню (і, напевно, не тільки тому, що він був сиротою з дитбудинку), хоча той устиг покопирсатися і в моєму кульку. І навіть відчув до нього щось схоже на жалість, коли його вивели з їдальні у сльозах і з двома «ліхтарями». Рівно по одному під кожним оком.

— Ти щось хочеш сказати? — запитав Андрій, коли помітив мене. — Він, мабуть, і в тебе поцупив, так?

Я тільки знизав плечима й пішов до палати. Мені й справді нічого було сказати. Зовсім не тому, що мене теж могли віддубасити. Просто якась частина мене була солідарна з ними. Саня заслуговує на покарання — красти погано. Особливо, коли можна попросити. Багато чого змінилося, але я й зараз так вважаю.

У п’ятницю з самого ранку я перебував у гарному настрої. І на те була конкретна причина — сьогодні ввечері за мною мав приїхати Діма, щоб забрати додому на вихідні. Перша (найбільш пам’ятна) третина мого терміну в «Супутнику» майже завершилася.

Оскільки по п’ятницях шкільних занять не було, то після закінчення «тихої години» я вирішив прогулятися околицями території піонерського табору, що пустіла в цей час року. Іноді ми з хлопцями гуляли тут разом: у компанії були тільки «наші», без «фуфла», як кажуть. Але сьогодні, схоже, ні в кого не було відповідного настрою для гуляння (а за деким з дітей батьки приїхали зразу ж після обіду). І я вирішив піти сам.

Одягнув свою синю курточку з каптуром із болоньї і, намагаючись зайвий раз не мозолити очі медсестрам, вийшов на вулицю. За кілька кроків від третього, процедурного корпусу починалася асфальтова доріжка з розміткою білою фарбою, що відміряла відстань кожні сто метрів від жирної поперечної смуги з написом «СТАРТ». Улітку тут проводили змагання з бігу на різні дистанції. Доріжка, як я вже знав, тягнулася рівно кілометр і закінчувалася такою самою білою широкою смугою зі словом «ФІНІШ». Розмітка подекуди стерлася, але її цілком чітко було видно на темному вологому асфальті.

Сто метрів… Двісті… Мені подобалося ходити по цій доріжці, подобалося знати точно, наскільки я віддалився від санаторію. «Аж п’ятсот метрів, — думав я, — це ж півкілометра!» А сьогодні подобалося ще більше, бо я крокував цим шляхом сам. І, схоже, поблизу не було жодної живої душі. Це мені теж подобалося.

Триста…

Ліворуч, метрів за сорок від мене, тягся сосновий бір, що дихав легким ароматом осінньої хвої, а праворуч — поряд із відміткою «700» — починалося велике футбольне поле з воротами без сітки, яку, ймовірно, зняли після завершення літнього сезону. Я вже міг розрізнити пунктирні обриси десятка простих лавок, укопаних у землю вздовж поля, що виконували роль трибун. Саме поле мало бруднувато-коричневий колір з острівцями пожухлої трави, біля воріт та в центрі поблискували калюжі, видаючи всі ковбаньки й нерівності.

П’ятсот…

Почав накрапати дощ. Я натяг каптура поверх в’язаної шапочки, щоб не змокнути під оманливо рідкими краплями, і трохи уповільнив крок, розмірковуючи, чи не треба все ж таки повернутися назад. Але тут я нагадав собі, що незабаром за мною приїде Діма, і вже цієї ночі я засинатиму у своєму ліжку, а потім буду вдома ще два дні — до вечора неділі… Я знову відчув себе щасливим і потупав далі.

Вісімсот…

Я спіткнувся від несподіванки, коли помітив якусь фігуру, що сиділа на лавці в самому кінці футбольного поля. Дивно, що я не бачив нікого раніше. Але людина, здавалося, сидить тут уже давно, дивлячись у протилежний від мене бік. Нас розділяло кроків тридцять-сорок.