Враз подив змінився почуттям буйної радості. Андрій теж радів, але люмінесцентної сфери над головою вже не було. Я відчував себе таким щасливим, як у дитинстві, коли мама дозволила тримати вдома підібране на вулиці кошеня. Навіть щасливішим — як того травневого вечора у парку, коли мене, студента-третьокурсника, поцілувала кохана…

Андрій кинувся згрібати пил, який став зникати, ніби танув або перетворювався на газ. Я поспішив на допомогу. За мить зібрали половину сірникової коробки і, не змовляючись, почали лаштувати мас-спектрометр. Але невдовзі від пилу не залишилося й сліду. Ми дивилися один на одного розгублено… І тут мені закортіло погладити Андрія по голові. Я легенько смикнув його за вухо, а він поплескав мене по плечі. Зараз я прощав йому всі недоліки, навіть оту звичку вештатися десь у робочий час.

— Даруйте, колего, — промовив Андрій, зашарівшись, — мені соромно дивитися вам у вічі… Я частенько обзивав вас подумки…

— Пусте. Я теж, бувало, грішив. Головне — довести справу до кінця. Що то за світна сфера? І отой “попіл”… Що це за властивість ми з тобою відкрили?

— Може, це біолюмінесценція?

— Гадаю, не тільки вона. Адже не може та зайва енергія, яку виділяє організм, матеріалізуватися під дією лазерного променя. Містика ж бо! І що то за звук? Ти звернув увагу?

— Послухайте, Степане Федоровичу, може, нічого того й не було? Може, все це нам приверзлося, як результат якоїсь побічної дії “пентагапону”?

— Але ж ти препарату не вживав, — заперечив я, — хоча й кинувся першим згрібати попіл.

— Та воно так… Тільки хто нам повірить? Адже ми не маємо жодного доказу.

Безперечно, ми зробили велике відкриття, але спробуй зголоситися з ним, коли не можеш його пояснити. Припустимо, що люди вживали люциферин. Скажімо, з водою. І тепер він, відклавшись у судинах мозку, дає оте світіння. Загалом думка не позбавлена глузду: можливо, якесь підприємство й випустило в річку рештки цієї речовини. Але причому тут попіл? Та й звук?

“Стьопко, — я звертався до себе так, як зверталася колись моя мати, — а німб у Андрія зник саме тієї миті, коли ти пальнув по ньому лазером. І більше не з’являвся. Що коли тим променем ти знищив якусь людську властивість?”

Якщо й так, то це моєму колезі пішло тільки на користь. Я ще не бачив його таким привітним.

“Тобі теж, Степане… — подумалося мені. — Будьмо щирі, у холостяцькій самітності ти дуже зачерствів. Сьогодні ж почуття твої так і рвалися назовні…”

Отже, коли я й знищив якусь людську властивість, то властивість та була вадою.

“Е-е-е, не поспішай з висновками…”

Одинадцята година вечора. Зараз мусять іти дівчата з взуттєвого комбінату… Ось вони. Стривай, а он тій з довгим темним волоссям ніби одягли на голову корону з променів. Царівна! Повела замріяним поглядом у мій бік; у погляді — радість. Звісно, не від того, що мене помітила на балконі… Отже, світіння з’являється після радісного збудження. У вухатого, наприклад, ореол над головою з’явився тоді, коли “дніпряни” забили гол і коли він штурхонув мене ліктем у бік.

Я спіймався на думці, що мій погляд не відривається від дівчат, хоча в слабкому світлі нічних ліхтарів угадувалися лише їхні силуети.

— Послухайте, Степане Федоровичу, — сказав мені вранці Андрій, — я все ще не вірю в отой феномен бачити світіння і не повірю, доки сам не побачу.

— Але ж ти згрібав попіл…

— Згрібав. А де той попіл? Його немає. Немає головного речового доказу… Хоча й зараз пам’ятаю, як мені після пострілу з лазерного пістолета стало радісно. Ні, це не те слово. Я став набагато добрішим. Даруйте, Степане Федоровичу, але ви, з вашою сухою академічністю, аж ніяк не викликали в мене позитивних емоцій. І ось я раптом побачив самітню людину, яка лише зовні здається черствою. Ви чудовий керівник і вчений, “пентагапон” — ваша заслуга. Я побачив тоді вас “об’ємно”. Першим бажанням було зробити вам щось приємне, і я зразу ж вибачився за ту давню думку про вас, — Андрій запалив сигарету. — То, може, погодитесь, нарешті, ввести й мені кубик “пентагапону”? — обізвався він після паузи. — Ви ж перевірили на собі. Чого тепер боятися?

— Гаразд. Візьми в шафі біля вікна одну ампулку. Скажеш лікареві, один кубик в стегно.

Андрій вийшов, а мене не покидала думка, що я бачу зовсім не світіння, а мікроорганізми, які світяться. Тому я й запропонував пальнути по них лазерним променем.

— Куди подівся бісів хлопець?

Я нервувався не тому, що Андрій кудись щез у робочий час. Просто мені його зараз не вистачало. Я вже давно помітив, що коли розмірковую вголос, маючи перед собою активного слухача, таким є для мене Андрій, то мислення моє значно глибше; я тоді бачу опонента, якого треба переконувати… Так у чому полягає механізм бачення? Потрапляючи в око, промені світла викликають розклад світлочутливих речовин — зорових пігментів. Енергія, що вивільняється, викликає нервовий імпульс, який передається зоровому аналізаторові в кору мозку, Щоб розкласти зорові пігменти, потрібна світлова енергія в 5-10 квантів. Препарат “пентагапон” робить зорові пігменти активнішими, ні — чутливішими. Очі реагують тоді на світлову енергію від одного до п’яти квантів. Отже й світло, що його утворюють, розкладаючись, люциферини, і світна сфера, яку я розстріляв лазерним променем, — за межами бачення людини. А далі? Що то за світна сфера, яка з’являється разом із радісними почуттями. Я підвів очі, ніби відповідь можна було прочитати на лабораторних приладах. Але на мене байдуже й холодно дивилися індикатори масспектрометра… Стривай, як тут опинилися свіжі газети? Невже Андрій уже приходив?

“Прес-конференція з космонавтом, — прочитав я в одній з газет, — колишнім навігатором космічного корабля “Гамалія” Миколою Байсарою, відбудеться 19 серпня о 9.00…” Так он куди подався Андрій!

Він повернувся надвечір.

— Читали? — гукнув ще з порога. — З усього екіпажу залишився тільки один. Уцілів найсильніший — навігатор Микола Байсара. Та й той ненормальний. Уявляєте, тільки-но відчинився люк космічного корабля, як цей двометровий велетень плигнув на тих, хто його зустрічав, і повалив відразу двох репортерів. Він дряпався, бився, вигукував найбрутальніші слова.

— Зачекай з прес-конференцією, — обірвав я рішуче.

— Даруйте, Степане Федоровичу, випадок з екіпажем космічного корабля, здається, стосується нашої роботи. — Андрій наточив із сифона склянку води. — Професор, який лікував Байсару, розповідав, що мислення навігатора було логічним. Однак він повернувся з космічної подорожі надзвичайно роздратованим. До речі, як на мене, то він і зараз іще слабує на ту хворість. Я сидів у першому ряді і спостерігав за виразом його обличчя. То було обличчя одразу двох людей, які втислися в одну оболонку. Обличчя первинної людини-звіра і обличчя сучасної людини — приборкувача того звіра. Треба сказати, останній доводиться кепсько. Журналісти, як вам відомо, не хибують на делікатність, отже й питання їхні нагадували сіль, якою посипають свіжу виразку. Після кожного такого запитання очі Байсари ніби затягувало кригою, а потім скалки тієї криги обсипали всіх. Він навіть кілька разів схоплювався з місця і, здавалося, ось-ось зарикає… Трагедія, яка розігралася на “Гамалії”, приписувалася слідством невідомим обставинам, які спричинили до розладу нервової системи членів екіпажу. Ці обставини далися взнаки одразу ж після першої висадки на невідому планету. Та планета нагадувала Землю. На прес-конференції показували знімки дивних, напівзруйнованих споруд, схожих на височезні восьмигранні вежі. На кожній грані було вибито зображення людиноподібної істоти. Байсара розповідав, що температура, склад повітря, атмосферний тиск цілком сприятливі для нормального життя, проте жодної істоти вони там так і не зустріли…

— Яке відношення має це до роботи? — не втерпів я.

— А таке: голова космонавта світилася, мов нічний ліхтар, правда, зовсім не так, як ви розповідали. Скоріше це було не світіння, а полісценція, світний туман. Той мілілітр “пентагапону”, який мені вчора впорснули, почав діяти лише сьогодні вранці. Справді, багато людей ходять з німбами, як на старих іконах. Але голова Байсари — щось неймовірне. Та найголовніше — учасники прес-конференції виходили із зали наділені отими світними сферами навколо голів… — Андрій витяг записника і, погортавши його, вів далі: — Трохи статистики. На графіку по горизонталі відкладено тижні й місяці, по вертикалі — відсотки хворих неврозами. Як бачите, до повернення “Гамалії” крива ледь відхиляється від горизонтального положення, а вже через тиждень після приземлення корабля відсоток неврозів різко підвищується. І хто, ви гадаєте, ці люди? Ті, хто зустрічав на космодромі “Гамалію”, лікарі, їхні знайомі…