Спав погано. Ліжник здавався мені тісним і парким. Щойно заплющував очі, як у пам’яті поставав велетенський палаючий вал. Хоч я й розумів, що містичного в тому немає нічого, а світіння — реакція примітивних організмів на підземні поштовхи, все ж на душі було моторошно… Склепив очі лише перед світанком… Прокинувся від термосіння. “Чи не трясця мене вхопила?” — подумав. Довкола все тряслось і дзенькало: рулони перфокарти, порожні банки, шолом від скафандра, та й снопи вранішнього проміння в ілюмінаторах теж, здавалося, заломлюються. Я виліз із ліжника і, тримаючись за стіни, вийшов. Надворі сонячно й тихо, але море внизу, як сивий каракуль — усе в білих кучериках хвиль. Вода, здається, кипить, а ген на обрії, де вчора крутило “бісів вітряк”, здіймається цівка пари. Перегодя в небо зметнувся велетенський водяний стовп. Гору сильно затрясло. Поряд зі стовпом з води почав вибиватись острівець… Вечеряв бутербродами, обережно тримаючи склянку, щоб не розплескати чай. Острівець уже нагадує підкову. І ніякого гуркоту, все відбувається в дивній тиші. Тільки чути притлумлені підземні удари. Виверження все ще підводне. Та ось із затоки в центрі “підкови” виривається чорний сніп, який, досягши хмар, розлітається сатанинським фейєрверком із блискавок і фонтанів чорної туші. То суміш пари, газів, кіптяви, лавової пилюки. Прямо на очах піднімається морське дно біля острівця-“підкови”. Треба тікати.

…Знадвору почувся голос Славка:

— Дивина! Як він ухитрився доправити на місце будку, нічим не користуючись? Потрібні принаймні платформа і автокран. — Вусань уважно оглядав подвір’я. — Жодного сліду! — Зайшовши в лабораторію і побачивши там Чумака, котрий усе ще розкручував сувій перфорованого паперу від рентгенометра, він сказав: — Що, знайшлась-таки пропажа… А де ж сам колега?

— Невідомо, — відказав нетерпляче учений. — Читайте, Маріє, читайте.

— Палеозой, ордовикська система, 480 мільйонів років до наших днів, — продовжувала Марія.

Дорогий учителю!

Місцевість, де я зараз перебуваю, уже й не назвеш горою. Це скоріше плато, яке підноситься над рівнем моря на двісті метрів. Лабораторія стоїть на березі. Хоча берегом цю стрімку стіну і не назвеш. Таке враження, ніби частина суші запалася, і море її поглинуло. Вчителю, Ви не повірите, а я сидів, звісивши над кручею ноги, і милувався тим творінням природи. Біля берега море було зовсім прозоре — видно кам’янисте дно з водоростями, які ростуть із тріщин в породі; безліч молюсків з прямими і закрученими в спіраль раковинами, які виписували по дну розмаїті фігури. Але причиною мого замилування було не море взагалі, а рожевий кораловий риф, який косою тягнувся віддалік і омивався смарагдовими водами. Ніби й не було тут ніколи виверження. Жива зелень води, гладінь і тиша. В перервах між плюскотом хвиль, здавалося, було чути, як шелестять по небу хмарки. А сонце таке ж лагідне, що я не втримався і, роздягтись, простягнувся на теплому базальті. Приголублений промінням, я вже почав було дрімати, коли тишу порушило якесь хлюпання. Здавалося, внизу під берегом скидається чимала рибина. Я підвівся і глянув униз. А там при самій скелі вода прямо кипіла. Тільки по хвилі я розгледів велетенського трилобіта, який виривався з довгих павучачих лап потвори, що нагадувала скорпіона. Чудовисько мало на кінці двометрового тіла замість хвоста гостру метрову швайку. Бідолашний трилобіт скрутився, як скручуються мокриці, коли їм загрожує небезпека, але потвора не випускала його з чіпких лап, двома коротшими лапами намагалася просунутись під черево трилобіта. Біля скель мілко, тому і напасник, і жертва то здіймали цілі буруни, то самі вискакували на поверхню, так що блискало на сонці чорними сегментами черево ракоскорпіона. Люто водячи очима, які в нього розташовані на панцирній спині, чудовисько намагалося прогризти хітин трилобіта, але зуби лише ковзали по твердій, як лакованій, поверхні. Нарешті ракоскорпіон випустив жертву, і та клубком відкотилася до стіни урвища. Хижак, розплескавшись на дні, видовжив телескопічне черево ще на добрих півметра і загнув його так, що швайка опинилася над головою. Трилобіт довго не розкривався, а коли наважився, ракоскорпіон, відштовхнувшись членистими павучачими ногами від дна, чорною блискавкою метнувся до жертви, вгородив метрового багнета їй у черево, та так сильно, що прохромив хітин на спині. Далі, висмикнувши з тіла трилобіта свою зброю, ракоскорпіон припав ротом до рани жертви, яка тепер лише мляво пручалася, й жадібно заходився її розгризати. Це було жахливе й огидне видовище, я кинувся шукати каменюку, але поверхня була гола, аж блискуча. Трохи вгамувавшись, я подумав, що не маю права втручатись у життя істот палеозойської ери. Наситившись, потвора поволочила по дну своє обважніле сегментисте тіло з довгим хвостом-багнетом, лінькувато обмацуючи дно суглобистими кінцівками. Від трилобіта зостався тільки хітиновий панцир і голова, на які тут же накинулись молюски. Невідомо й звідки на той бенкет ковзнуло кілька тіней, що тільки формою нагадували риб, бо були покриті суцільним сірим панцирем. Учителю, те видовище зіпсувало мені настрій; я вже не дивився так розчулено на рожевий кораловий риф, у бік якого поповз триметровий ракоскорпіон. Пробу води я відібрав з допомогою монтажного дроту, до якого прив’язав банку. Біоаналізатор показав наявність тих же бактерій і примітивних водоростей, що і в усіх попередніх системах, тільки в іншому співвідношенні. Солоність води майже не змінилася з часів кембрію.

Палеозой, силурійська система, 420 мільйонів років до наших днів.

Мій добрий учителю!

Щойно я замислився над тим, чому це і в силурі наша лабораторія опинилася на узвишші. Шукаючи відповіді, я подумки перенісся в Ваш кабінет, де навпроти письмового столу на стіні висить тектонічна карта світу. Тоді я дивився на неї, як на чудернацьку мозаїку з розмаїтих плям, серед яких був і коричневий мазок, що тягнеться від Азовського моря до річки Горинь. Український кристалічний щит. Для геолога той щит — складна тектонічна споруда з магматичних і осадо-метаморфічних порід, яка покоїться під землею, для мене зараз — узвишшя, біля підніжжя якого поблискують на сонці, як після повені, безліч озер. Море, видно, відступило. Озера ті роз’єднані смугами суші, кораловими рифами і, о диво! По берегах зеленіють рослини. Лабораторія стоїть на схилі, і я дивуюсь, як вона досі не посунулась по відполірованій вітрами і колись морськими хвилями поверхні. В усякому разі мої черевики так і силкувалися вислизнути з-під мене, коли я подався схилом униз… Сторожко ступав порепаним глеєм, зоставляючи на ньому відбитки черевиків сорок третього розміру, черевиків істоти, яка з’явиться в цих краях через багато мільйонів років. Мабуть, недавно була злива, бо на дні глибоких тріщин, які я перестрибував, поблискувала вода. Море, відступивши, хоч і покинуло напризволяще своє породіння, проте діти його не загинули — береги водойм місцями вкривають зелені латки папоротеподібних рослин. Більшість із них ховають коріння в воді, і на поверхню виходять тільки пагінці, що стеляться при самій землі. Але є й такі, що ростуть у вологому прибережному грунті не гірше тих, що в воді. Це перші піонери суші… Перед тим як зайти в воду, ретельно оглянув берег, чи, бува, не вештається поблизу якась потвора. Та по мілкому дну повзали ракоподібні істоти, завбільшки з наших річкових раків, трилобіти, тільки значно менші від тих, що я бачив раніше, розмаїті молюски, від ледь помітних до великих, завбільшки з кулак. І все те ворушилося в затінку дивовижного чагарника з граптолітів. Лагуна мілка — мені тільки по коліна. Добре видно дно. Від моїх ніг тікають зграйки риб, я спотикаюсь то об кущ корала, то об равлика з масивною міцною раковиною — вони тут на кожному кроці. Надибав на одного велетенського равлика зі спірально закрученою хаткою, яка в діаметрі має до двох метрів і виступає з води, як колесо. Але, учителю, істота ця тільки за формою схожа на безневинного слимачка. На ділі це страшний хижак. Він спритно хапає вусами-щупальцями трилобіта і, притягнувши до рогових щелеп дзьоба, перемелює його на тертці з численних пластин і крючків. Цей головоногий наутилоїд косував лупатими очима й на мої ноги, але, на щастя, він повільно пересувається. Сторожко оглядаючи дно, я брів до зеленого острівця, який виявився частиною коралового рифа. Колонія коралів, яка його створила, давно вимерла. На це кладовище рожевих коралів нанесло мулу й останків різних організмів. Я виламав два кущі — один як зразок відмерлої фауни, а другий для Марії: вона зможе замовити з нього собі намисто. Між коралами густе жабуриння, воно липне до скафандра, як олійна фарба. За цими водоростями не видно дна, і я потерпаю, щоб не наступити на ракоскорпіона. Моя тривога не була марною. Спочатку щось вислизнуло з-під ніг і я, розгрібши зелену фарбу водоростей, остовпів: у затінку під жабуринням — цілий рій швайконосців. Вони, видно, сховалися туди від сонця. Я рвонув назад і біг, високо вистрибуючи з води, неначе під ногами було не дно, а розпечена плита. В заплічній торбині торохтіли склянки на фауну, і те торохтіння нагадало мені кота, якому я колись у дитинстві прив’язав до хвоста бляшанку. По дорозі трапився валун, що виступав в води, і я поспішив на нього вискочити. Озирнувся. За мною ніхто не гнався, тільки від острівця до валуна клубочилися змулені водяні вихри — сліди мого страху. Відхекуючись на камені, я помітив колонію червоних водоростей, в затінку яких спочивало двійко ракоскорпіонів. Мене аж пересмикнуло, тим паче тварини чогось схарапудились. І не даремно: над ними зависла зграя риб. Я очікував, що ракоскорпіони зараз пустять у хід багнети. Гай-гай, сталося навпаки: одна з риб спікірувала і хапонула потвору за чорне сегментисте черево, скорпіон не встиг і швайку підняти. Другий кинувся тікати. Але риби його не переслідували, а скубли того, що зостався. Вони прямо рвали його на шматки. Я мало не заплескав у долоні, спостерігаючи за розправою, та коли під червоними водоростями залишилися самі павучачі лапи й багнет, раптом уторопав, що навряд чи матеріал скафандра міцніший від хітинового панцира швайконосця. Я довго не наважувався скочити в воду, аж поки не відчув, що валун піді мною ворушиться. “Чи не землетрус?” — подумав я. І враз зметикував, що сиджу на вапняковому панцирі велетенського наутилоїда. Цей молюск має такий же жувальний апарат, як і равлик-пожирач трилобітів. Із силою відштовхнувшись від наутилоїда, я приводнився в двох кроках від нього. Відстань до берега подолав досить швидко. Навряд чи стайєр пробіжить її скоріше по суші. Оговтавшись, я відібрав біля самого берега пробу води і мулу, в якому кишіли черви-мулоїди і якісь личинки. Археоциат — дивного творіння природи — не помітив… Я ламав голову над тим, чому на мене не напала жодна істота, адже коли я заходив у воду, такі ж напівпанцирні рибини, які легко розправилися зі швайконосцями, тікали від моїх ніг. Уже в лабораторії я збагнув, що причиною тому був запах двадцятого віку, запах скафандра.