— Ліфт, — прошепотів Ванжа і натис на кнопку. Вона одразу ж спалахнула. Вгорі почулося гудіння.

П’ять хвилин мчав нас швидкий підйомник. Потім був вузесенький підземний хід, що впирався у вертикальну шахту, в якій, мов у гнізді, стояло циліндричне тіло, схоже на цистерну. Відстань між шахтою і оболонкою “цистерни” була до метра. Через плече Ванжі я розгледів отвір у “цистерні”, від якого йшов трап до нашої штольні.

— Так от що будило нас ночами! — прошепотів Ванжа.

Це була справді ракета, яка стояла в гранітному гнізді на плато Бабутан-Яйла.

— Ходімо, — сказав він рішуче. І, ніби переконуючи самого себе, додав: — Що, ми марно півдня їздили?

Я завагався, глянув угору шахти. Там мерехтіли зорі.

— Послухай, та незручно. Нас ніхто сюди не кликав.

— А ти кликав на дідів похорон власника вишневого “Москвича”? А він прийшов. Ще й фізію під об’єктив підставив.

Ми опинилися в просторому салоні з десятком крісел, схожих на ті, що стоять в авіалайнерах. У салоні нікого не було. Якусь хвилину озиралися навкруг, а потім Ванжа плюхнувся в м’які обійми крісла; воно заколисалося, як на амортизаторах.

— Хай йому грець, як же ловко! — вдоволено пробурмотів він. — Хоч посидимо в справжній ракеті. Людство вже добрий десяток років користується тим благом, а ми його тільки по телевізору бачимо.

— О, новенькі! — почулося за нашими спинами.

У дверях відсіку стояло двоє.

Від несподіванки ми підхопилися.

— Хто ви, добродії? — запитав чолов’яга з рудою борідкою, на зріст і на вік приблизно такий, як Ванжа.

— Я — Ванжа.

— А моє прізвище Остапенко. Василь Остапенко.

— Скажіть, будь ласка, які у вас професії? — В голосі другого, худорлявого чоловіка з ясними очима, вчувалася повага.

— Я антрополог.

— А я археолог.

— По скільки вам років? — запитав той, що з рудою бородою.

— Мені тридцять два, — відповів Ванжа.

— А мені тридцять, — сказав я, дивуючись, чому це нам, замість поцікавитися, як ми тут опинилися, ставлять анкетні питання.

Чоловіки трохи здивовано переглянулися, і на їхніх обличчях з’явилося співчуття. Авжеж. Вони нам щиро співчували. І поважали нас.

— Ну, гаразд. Розташовуйтесь, — переборовши нарешті збентеження, мовив худорлявий. — Мало не забув… Я — Ігор Даньків, а ось він — Дмитро Безуглий. Космонавти. Отже, почувайтесь як удома.

Поки ми здивовано дивилися один на одного, нічого не розуміючи, вони зникли в отворі того ж відсіку, звідки й вийшли. Товсті двері щільно втислися в люк, за яким була прірва. Ванжа, неначе прокинувся від сну, стрибнув до люка, але ніде не було вже й шпарини.

— Ми в пастці! — заволав він.

Раптом почувся гуркіт, ніби одночасно пролунало тисяча громів. Я відчув, як страшна сила швиргонула мене в крісло і почала тиснути, наче я опинився під пресом. А в голові майнула думка: ми вклепались у страшну халепу; нас мають не за тих, хто ми є насправді. Дзінь!!!

Прийшовши до тями, я помітив над собою обох космонавтів. У світлих очах Данькова і карих Безуглого було занепокоєння.

— Нарешті! — вихопилось у бороданя Безуглого. — Що за розчин тече у ваших капілярах, коли мозок не витримує звичайних перевантажень?

— Людська кров, — почувся голос Ванжі.

Він сидів у кріслі блідий, як мрець.

— Як-то, людська кров?! — здивувався Ігор Даньків. — Гадаєте, коли маєте досконалі оболонки, то ми повіримо, що в їхніх капілярах тече звичайна кров? Не ображайтесь тільки, але ви в нас не перші. Правда, слід зазначити, корпуси ваші, на відміну від попередніх, мають абсолютну схожість із людським тілом, і обличчя наділені індивідуальними рисами. Та це й правильно, бо штамп нівелює особу. Отут колись сиділо десять ваших колег. У всіх однаковісінькі корпуси, костюми, сорочки, краватки, взуття, навіть обличчя. Дивишся — десять близнюків та й годі. А кожен же з них мав власні риси, вік і багато такого, про що неможливо навіть сказати. Врешті-решт той штамп можна вважати знаком непошани до людини… Людина завжди є людиною, навіть коли від неї нічого, крім мозку, й не лишилося.

Раптом я все збагнув. І Ванжа теж, бо, замість звичайної іронії, на його виді промайнула розгубленість. Він поривався встати, але м’які лапи крісла тримали його за плечі.

— Сидіть, сидіть, Ванжо, — спокійно мовив Ігор Даньків. — Ми дамо вам черевики від невагомості — тоді підведетеся.

— Куди ми летимо? — ледь вичавив із себе я.

— Хіба вам не сказали в інституті? — здивувався Дмитро Безуглий. — На Венеру. Ми веземо туди запчастини для кіборгів, даруйте, що при вас вимовив це слово. Мені завше незручно вимовляти його, коли поряд є хтось із ваших. Так, ми веземо на Венеру запчастини е-е… і обладнання для Венеріанського інституту мінеральних ресурсів. Ну й, оскільки з’явилися ви, то й вас — майбутніх співробітників цього інституту.

“Отже, це правда. Кіборги існують. Так ось чому на обличчях космонавтів з’явилися співчуття і повага, коли вони побачили нас у ракеті. Співчуття — тому, що, на їхню думку, ми повмирали ще молодими, а повага — бо ми погодилися вмерти раніше, ніж нас доконала б хвороба, тобто віддали живими свій мозок. Тільки зараз я збагнув смисл слів мого діда: “Затям, Василю, громадянин не тільки життям, а й смертю своєю мусить слугувати суспільству… Хіба можна назвати мерцем людину із штучними руками або ногами чи людину із штучним серцем? Людина живе, поки мислить, навіть коли від неї нічого, крім мозку, й не лишилося”.

— Скажіть, чи не знаєте ви Карпа Левковича Остапенка? — запитав я космонавтів. — Вісімдесят шість років, соціолог за фахом.

— Як не знати? — обізвався Даньків. — Карпо Левкович був одним із першої п’ятірки, кого ми перевозили на Венеру. Це вони створили прозорі ковпаки з мікрокліматом і побудували там ВІМР.

— А чи не передавав він кимось із вас листів на Землю або чогось іншого? — поцікавився Ванжа.

— Нами не передавав, — сказав Даньків, — а от наші напарники якісь його доручення виконували. От і цього разу в день відльоту Ткачук, якого я змінив, казав, що має подзвонити внукові Карпа Левковича. Привітати з річницею одруження… Стривайте! — раптом вигукнув космонавт. — Адже ваше прізвище Остапенко! Чи не родич ви йому?

— Так, я його внук.

Даньків умить зів’яв, знічено промовив:

— Ткачук до вас, звісно, не додзвонився? Адже ви вже були в інституті.

“В інституті?..”

— Ні, я був дома. Він додзвонився.

— Як-то вдома?! — здивувався Безуглий, що досі мовчки слухав. — Хіба кіборги, даруйте, хіба такі добродії, як ви, можуть уже вертатися додому?

— Ми не кіборги. Ми такі ж люди, як і ви, — промовив Ванжа.

Космонавти скам’яніло дивилися на нас. У Безуглого від здивування ніби видовжилась борідка. Нарешті він ступив до Ванжі і розстебнув сорочку; під нею здіймалися волохаті груди.

— Ой! — зойкнув Ванжа. — Що ви робите?! Боляче!

— Як ви тут опинилися, дідько б вас узяв! — прогуркотів Безуглий. В його очах спалахнули блискавки.

— Хто ви? — Від запитання Ігоря Данькова стало зимно, ніби в салон напустили космічного холоду.

Якийсь час ми і космонавти мовчки дивилися одне на одного: вони — суворо, сторожко, ми — винувато, як школярі. Першим заговорив Ванжа:

— Хто ми, ви вже знаєте. А потрапили сюди, мабуть, тим же шляхом, що й ви… — і колега розповів космонавтам про всі наші пригоди.

Господарі, набурмосившись, дивилися на нас із невірою.

— Ет, усього не передбачиш… — Безуглий скуб кінчик бороди.

— А хто отой представник інституту, за яким ми гналися? — вихопилося в мене.

На обличчях космонавтів майнула нерішучість. Дмитро Безуглий навіть перестав скубти бороду. Він запитливо подивився на Данькова.

— А-а… все одно ви багато знаєте, — промовив бородань. — Отой товариш колись був академіком Білозерським. Це він довів, що мозок — рідкокристалічна структура, і винайшов речовину, яка могла безкінечно стимулювати рідкокристалічний стан мозку. Йому було 92, коли лікарі визнали в нього рак шлунка. І тоді його асистенти, до речі, одним із них був також професор Чорненко, виконуючи заповіт свого шефа, ампутували його мозок і помістили в ту поживну речовину. А в інституті біоніки на той час винайшли корпус, який моделював функції людського тіла і якому потрібні були лише команди мозку. Тобто корпус той на зір і на слух приймав навколишнє середовище і передавав інформацію на мозок, після чого подавав корпусові-роботові команди, що робити. Так виник перший кіборг. З часом при Інституті біоніки виник експериментальний цех по створенню корпусів для кіборгів. Корпуси кіборгів поступово вдосконалювались, аж поки не набрали такого вигляду, що їх нічим не відрізниш від звичайної людини. Ми теж, побачивши вас уперше, помилилися. Тим більше, перед самою вашою появою дзвонив Білозерський. Казав, що реєструє двох кіборгів, яких він привіз, і що вони скоро піднімуться на борт…