Криво всміхаючись, по-змовницьки нахилився до Гієрокла і, бризкаючи слиною, злостиво мовив:

— Клятій александрійській язиччиці, що підбурює чернь, небавом прийде кінець. Не сьогодні-завтра Гіпатія переступить поріг обителі Вельзевула. Ніхто вже не порятує її. Ха! Цій гріховодниці забракло глузду прийняти Христове вчення. Натомість вона продовжує збирати у своєму домі христопродавців і втовкмачувати їм грішні мислі. Всевишній довго терпів таку насмішку, але його доброта теж не безконечна. Цю розумницю давно слід було приструнити! Вона найперша подає приклад непокори.

Монах раптом вмовк, сполохавшись, що вибовкав зайве. Сторожко дивився на Гієрокла, немов сподівався розпізнати хід його думок. Але даремно. Молодий еллін скам’яніло позирав на вогонь. В голові його роїлись уривчасті думки. Ніяк не міг зосередитись. Невже почуте правда? Страшний здогад обпалив Гієрокла, боляче зачепив серце, яке розпачливо затріпотіло. Невже Учительці загрожує небезпека? Чи не тому хотів його бачити префект Орест?

Певно, на обличчі Гієрокла відбилося внутрішнє хвилювання, бо Амоній підозріло втявся палаючими очима у співрозмовника.

— А ти, бува, не наслухався цієї блудниці? Якщо так — тоді начувайся!

Гієрокл силувано всміхнувся. Заперечно похитав головою. Монах, здавалося, заспокоївся і притишено мовив:

— Твоє щастя, язичнику. Вже ніхто і ніщо не порятує проклятої богом. Пекельні муки чекають її.

Зареготав. Несподівано урвавши сатанинський сміх, погрозливо мовив:

— Замкни вуста і забудь усе, що чув…

Лиховісним вогнем спалахнули очі фанатика. Гієрокл мимовільно здригнувся. Такий і справді піде на все. Але хіба він, Гієрокл, мовчатиме?

Префект Орест давно прочув про небезпеку, що чорною хмарою нависла над його вірним дорадником. Він попередив славну Гіпатію про підступні заміри єпископа Кирила і благав чимскоріш полишити Александрію. Він також би рушив з нею світ за очі з цього ошалілого міста…

І Орест, цей мужній, сильний чоловік, розповів Гієроклу, що давно кохає чарівну жінку, справжню “перлину мудрості”. Понад усе хотів мати її за дружину. Але… вінець своїх мрій Гіпатія бачила лише у філософському покликанні. І річ не в честолюбстві чи марнославстві, про яке бовкали заздрісники. Дочка славного Теона направду була посестрою Істини, справжнім дитям Природи, яку прагнула осягнути, осмислити.

Єдина жінка поміж, поважаних мужів Александрійського магістрату! Але навіть сивочолі старці пройнялися повагою до її гострого і гнучкого розуму. І нікого, окрім ворогів, не дивувало, чому саме її, а не когось іншого префект покликав у дорадники.

Три літа тому, по смерті єпископа александрійського Феофіла, це місце посів його племінник Кирило. Такий же заклятий ворог усього еллінського і язичеського. Він і не приховував своєї нетерпимості до Гіпатії-філософа. Іноді потай, а частіше відкрито боровся проти магістрату. Домагався цілковитої, беззастережної влади над містом.

Але не просто було здолати префекта Ореста й мужню жінку. її не лякали погрози. Лестощі й загравання також були безсилі. Гіпатією захоплювались усі. Навіть вороги. Звичайні люди і умудрені житейським досвідом учені мужі натовпом сунули до Мусейону, коли з мовниці виступала Гіпатія. Вона рівно говорила з усіма. Чи то з багатолюдним натовпом просто на вулиці, чи з численними учнями в своєму будинку. З усіма, хто хотів осягнути невідоме, довідатися більше, вона щедро ділилася знаннями.

Зарозумілий і пихатий Кирило не міг пробачити Гіпатії її розуму, щирості до простолюду, а чи не найбільше його дратувала довіра і повага до неї магістрату, який церква хотіла прибрати до рук. За очі називав Гіпатію “духовною дочкою Юліана Відступника”.

— Вона надто щира і добросердна, Гієрокле, — важко мовив Орест. — Тому і не йме віри нечуваній підлоті, що шириться довкруж.

І тут же, ніби сумніваючись у своїх словах, вголос запитав, ні до кого не звертаючись:

— А може, й справді Гіпатія не хоче рятунку?..

— Не вірю, що Гіпатія змирилася з долею, — поривчасто, але якось розгублено мовив Гієрокл.

— Ти так вважаєш? — немов прокидаючись з дрімоти, спроквола озвався префект. — Як знати, можливо, Гіпатія послухає тебе. Тим більше, що ти на власні вуха чув п’яні похваляння й погрози цього вошивця Амонія. Так… Єпископ александрійський виявився меткішим, ніж я вважав. Ці покидьки баритися не будуть…

Запала тягуча мовчанка. Гієрокл не зводив з Ореста занепокоєного погляду. Що скаже він, досвідчений і розважний? Склавши руки на грудях, префект міряв кроками залу. Враз, ніби спіткнувшись об щось, зупинився. Не піднімаючи голови, глухо проказав:

— Наполягай, щоби Гіпатія не йшла вранці до Мусейону. На неї, певно, чатуватимуть саме там. Нехай візьме щонайцінніше і чимскоріш поспішить до трієри, що чекатиме біля причалу, там, де лежить базальтовий сфінкс. Вона впізнає вітрильник. Мій слуга Августин проведе її на корабель. Я також… там буду.

…Ще вчора Гієрокл зачаровано слухав незрівнянну Учительку, мудру Гіпатію, яка, стоячи за кафедрою Мусейону, виголошувала перед натовпом сміливі думки. Воістину прекрасною була дочка Теона! Але розумом перевершила вона свого батька. Людське поголосся і в чужодальних краях тільки й мовило про її неземну красу, неперевершену мудрість. Незрівнянна Гіпатія… Струнка, смаглявовида, з гордо піднесеною головою, вона скидалася на прекрасну статую, витесану з цільної мармурової брили чарівником Фідієм. Великі карі очі дивилися тепло й привітно, западали глибоко в душу співрозмовника, могли розворушити найбайдужіше серце.

Мова її була прониклива. Про найскладніші речі говорила переконуюче, захватно, навертаючи слухачів на свій бік.

— Владарям, царям та імператорам завше потрібна була віра, яка б освячувала устрій і водночас тішила люд примарою майбутнього благоденства, — рекла Гіпатія. — Християнство найбільш підхоже імперії, її ревним захисникам…

Юрбі така сміливість думок, сказаних уголос, припала до душі. Прокотився схвальний гомін. І тут же, затамувавши подих, люди з потроєною увагою наготувалися ловити наступні слова улюблениці, найменший порух її, кожен жест. А вони іноді важили більше, ніж самі слова.

— Озирніться, і ви побачите, в якій непомірній розкоші живуть патриції і негоціанти. І християнство освячує це. Освячує це святотатство, — Гіпатія зневажливо-гнівно показала рукою в бік осібного гурту багатіїв.

Пихаті міські мужі мовчали, сповнені злоби і ненависті. Проте піти геть не думали — чули за собою силу. Так і залишилися стояти, слухаючи мову прекрасноликої жінки, щоби принагідно звинуватити її у всіх смертних гріхах.

Тим часом Гіпатія продовжувала:

— Саме в Александрії згасає минула велич міста науки. Діяннями підлотників або ж просто нерозумних поховані прекрасні витвори древньої Еллади, Єгипту…

— Плотін, якого ти, Гіпатіє, іноді цитуєш, твердив, що беззаконня, які чиняться в народі, не порушують загальної гармонії буття, — насмішкувато озвався хтось із гурту патриціїв. — Більше того, вони навіть необхідні, бо якщо є гімнасій, то є переможці і переможені.

Гнівом спалахнуло обличчя Гіпатії.

— Саме в цьому і полягає містика діалектики Плотіна, яку я, до речі, відкидаю: вбачання протилежностей і їх єдності, котрі, мовляв, обумовлюють у світі красу і гармонію, зло і безчинства… І ось монахи, ці облудники й нікчеми, лжеці і лицеміри, проповідують якраз непротивлення злу і насильству, запевняючи, що Всевишній наготував найсмиреннішим спасенний притулок у раю. Однак це слова, за якими криється підступність можновладних.

Натовп схвально загув…

Гіпатія перечитувала листи свого найлюбішого учня Сінезія: “Прикутий до ложа, я диктував цей лист. О, якби ти отримала його, перебуваючи в доброму здоров’ї, моя мати, моя сестро, моя наставнице, котрій я зобов’язаний стількома благодіяннями і котра заслужила з мого боку всі почесні титули!”