Батько замовк і стривожено зазирнув мені у вічі.

– Ти ж не зв’язаний з ними, сину, ні? – пошепки запитав.

Я поклав долоню на натруджені батькові руки. Тепла хвиля любові огорнула мене.

– Не переймайтесь цим, тату. Наразі найважливіше для мене – то навчання. Сподіваюсь, що до нас не дійде війна і я зможу закінчити інститут.

– Дав би Бог, – перехрестився мій татусь, – дав би Бог. Бо люди всяке кажуть. Я війну вже переживав. То страшне діло, синку.

На третій день Різдва, як і домовлялись, ми зустрілися вдома в Тараса. Ми з Тарасом були приємно здивовані, коли довідались, що Улас нещодавно очолив осередок ОУН у Федорівці. Він розповів, що мережа їх осередків у повіті постійно розширюється. Проте потрібно бути дуже обережними, бо енкаведисти залякують людей, вербують серед молоді сексотів.

– Наші побратими за Бугом впевнені, що за рік-два німці прийдуть сюди, – розповідав Улас. – Буде велика війна з совєтами. Ми повинні готуватись до дій у таких умовах.

– Може, саме це і мав на увазі Йоська, коли писав, що скоро повернеться додому, – задумливо мовив Тарас. – До речі, де він зараз? Не пише про це?

– Яке там, – з сумом сказав Улас, – завжди ж є ризик, що лист може потрапити в руки того гестапо. А Йоська ж і напівжид, і націоналіст. Ні тих, ні тих гітлерівці не люблять.

– Так, нелегко зараз нашому Йосьці, – зітхнув я. – Кажуть, у Польщі жидів у гето зганяють. Йосько хоча й у маму свою, українку, пішов, але, думаю, в ліцеї добре знали про його походження. Та й відвідини синагоги з дядьком не залишились, певно, непоміченими. Краще б йому зараз триматись подалі від Варшави. Знаючи Йоську, я впевнений, що так він і зробив. Тож, дасть Бог, скоро ми з ним зустрінемось.

На хутір з Володимира я повертався пішим ходом. Скільки разів я проходив цей десятиверстовий шлях додому, коли вчився в гімназії, не втомлюючись і не перепочиваючи. Ось і зараз я легко крокував засніженим Ковельським трактом, думаючи про своє. Проходячи мимо казарм, які ще в молодості будував мій покійний дід по мамі Сава Ткачук, побачив на плацу кількасот військових у шинелях. А вже проминувши залізничну колію, лише зараз запримітив, що на Білій горі, яка була по праву руку, стоїть зведена з соснових колод оглядова вежа, якої раніше тут не було. З усього було видно, що нова влада намагалась якомога швидше укріпити ці прикордонні території, які межували з захопленою військами Третього рейху Польщею. Та чи надовго ці нові кордони?

Увійшовши у Вербу, я ще здалеку запримітив між церквою і початковою школою, які розташовувались поряд неподалік від тракту, жіночу постать у зимовій хустці і короткому кожушку. Спочатку я хотів пройти мимо, та в останню хвилю все ж вирішив підійти і привітатись. Не годилось у рідному селі оминати людей, не поздоровкавшись.

Жінка стояла до мене боком, повернувши голову в бік школи, тому обличчя її я не побачив. Однак відзначив, як зграбний кожушок окреслює її тонку талію і високі груди.

– Доброго вам здоров’я. – голосно звернувся я до перехожої, яка і так вже поверталась у мій бік, почувши скрип снігу під чоботами.

Трохи видовжене смагляве обличчя з рівним тонким носом і густими чорними бровами здивувало мене якоюсь нетутешністю. Та найбільше вразили очі жінки, чи то пак, певно, дівчини, бо на вигляд їй було не більше двадцяти років: великі, темно-сині, вони здавались такими глибокими, як вири-крутії на згинах Турії.

– Здрастуйте, – м’яким приємним голосом відгукнулась чи то жінка, чи дівчина.

Я знав усіх місцевих дівчат такого віку. Тож ця панянка могла бути лише приїжджою, та ще й, мабуть, з неблизьких країв.

– Мене звати Володимир Вовк, – першим порушив я довгу мовчанку під невідривним поглядом цієї смаглявки. – Я з хутора Капітулка, що отам зліва на пагорбі. Студіюю у Львові архітектуру, приїхав додому на вакації… тобто канікули…

– Люба, Люба Пєвцова, – нарешті заговорила незнайомка, знімаючи рукавичку і подаючи мені руку. – Я педагог, буду навчати дітей у вашій школі. А приїхала я з Горлівки – це на Донбасі.

Приємний голос з російським акцентом лунав приглушено, видаючи хвилювання молодої вчительки.

– О, то ви з великої України? – перепитав я. – Радий був би поспілкуватись з вами – на Донбасі я не бував.

Мені відразу сподобалась ця нова вчителька, і я подумав, що варто було б продовжити знайомство.

– Приходьте завтра по обіді в школу, – приязно мовила Люба Пєвцова, – я буду чекати на вас.

– Дякую за запрошення, – галантно вклонився я. – Обов’язково прийду, Любо.

Наше з Любою зближення було стрімким, як гірська лавина. З самого початку нас тягнуло одне до одного, наче магнітом. Хоча у цьому зближенні протилежних полюсів, якими ми були, годі було шукати однозначності. Адже Люба покохала мене, а мною в наших стосунках керувала лише пристрасть.

На першу нашу зустріч у сільській школі я взяв з собою скрипку. Власне, Люба запросила мене не в саму школу, а в пришкільне приміщення, яке слугувало їй за житло. У невеликій кімнатці було лише металеве ліжко, стіл, два стільці та стара шафа. На стіні над ліжком у простій рамці висів портрет вусатого чоловіка середнього віку у військовому кітелі з відзнаками, на яких я не розумівся.

– Це твій батько? – запитав я у Люби, розглядаючи фотографію.

– Так, – коротко відповіла дівчина, ніби даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати розмову на цю тему.

– А про який рід військ свідчать ці відзнаки на кітелі? – не вгавав я.

– Це не військова форма, – трохи помовчавши, відповіла Люба.

– Мій покійний батько працював в НКВД. Знаєш про таке?

Я був ошелешений. Оце так – прийшов у гості до доньки енкаведиста. Та я не виказав своїх емоцій, натомість співчутливо мовив:

– Вибач, Любо, я не знав, що твій батько… загинув.

Дівчина пильно подивилась мені у вічі і стенула плечима.

– Я його майже не знала. Він командував загоном, який послали на Черкащину воювати з тими, хто повстав проти радянської влади, і загинув ще у двадцять п’ятому. Мені було тоді чотири роки…

– Ще раз вибач, що почав розпитувати про твого батька. Тобі, мабуть, боляче про це згадувати…

Люба помовчала, опустивши очі, а потім тихо сказала:

– Уявляю, що ти можеш думати про дівчину, виховану в сім’ї енкаведиста. Та не все так просто, як часом здається на перший погляд. Мене виховувала мама, вінничанка, рідний брат якої, мій дядько, був офіцером у петлюрівській армії. Тож я багато чого знаю про обидві сторони протистояння. І я відчуваю себе українкою.

Не знаючи, що сказати цій дивній дівчині у відповідь, я відкрив футляра і взяв до рук скрипку. Налаштувавши її, заграв відомий український романс. Люба обережно, ніби боячись сполохати чудову мелодію, сіла поряд зі мною на стілець і, по-жіночому склавши під грудьми руки, зачаровано слухала.

Закінчивши грати, я опустив скрипку на коліна й усміхнено глянув на дівчину:

– Що ще для тебе зіграти, Любо?

Вона злегка здригнулась, ніби прийшла до тями після цього занурення у світ музики, і простягнула руку за скрипкою.

– Ти теж граєш? – здивовано мовив я, віддаючи їй інструмент. – Приємно здивований…

– Зараз ти здивуєшся ще більше, – прошепотіла Люба, кладучи скрипку на стіл і не зводячи з мене затуманеного погляду.

Я мимоволі встав, коли вона підійшла до мене, і зробив крок назустріч. Гарячі вуста дівчини обпекли мої обвітрені, давно не ціловані губи, і це було як ще один акорд мелодії романсу про кохання.

Короткі зимові канікули пролетіли, як один день. Я багато часу проводив з друзями, з якими будував плани нашої майбутньої боротьби на рідних теренах. Вечори, які мав би проводити з рідними, тепер майже всі були віддані Любі. Ранками мама накладала мені повну тарілку їжі, дивлячись на мене з посміхом, у якому любов межувала з розумінням. Батько теж волів не говорити про мої пізні посиденьки у школі. Лише, проводжаючи мене у Володимирі на потяг до Львова, він, ніби між іншим, мовив: