Коли в липні я повернувся додому, то за деякий час знову зустрівся з Любою. Цього разу вже в управі, де я став працювати. Любу викликали туди, оскільки німці дозволили місцевим дітям продовжувати навчатись у школі і потрібні були педагоги. Після закінчення процедури працевлаштування Люба дочекалась, коли я вийду на вулицю, і попросила її провести. Розпитавши трохи про моє повернення та роботу перекладачем, Люба раптом тихо мовила:

– Не знаю, як ти, Володю, а я ненавиджу цих фашистів і хочу боротись з ними. Може, вже створюються в лісах якісь партизанські загони?

Я був ошелешений сказаним Любою і спочатку не знав, що відповісти. Зрештою таки оговтався і, дивлячись дівчині у вічі, спокійно запитав:

– Яких ще партизанів ти маєш на увазі?

– Ну… – трохи завагалась Люба, – наших, українських. Цих хлопців з ОУН чи щось таке…

– Вибач, Любо, – м’яко, але рішуче мовив я, – ні про яких таких «хлопців» я не знаю. А коли б знав, то як працівник німецької управи мав би повідомити про них голові і пану Кренке.

– То ти і про нашу розмову маєш їм повідомити?

– Ну, на «тих хлопців» ти не схожа. А про розмову цю забудь. Розкажи краще, чи сільська молодь на вечорниці ще збирається.

Люба враз пожвавішала, і в її погляді, зверненому на мене, я знову вгледів ту неприховану жагу, яку бачив під час кожної нашої зустрічі.

– З початку війни ще не збирались, але я вже сказала кільком подругам, що хочу започаткувати вечорниці щонеділі у себе. Перші – на Миколая. Ти прийдеш?

– Ото інша справа! Якщо відпустить пан Кренке, прийду обов’язково. З маминими пирогами і дарунками. Для тебе приготую щось особливе.

Люба хитнулась вперед, ніби хотіла обійняти мене, але стрималась і тихо мовила голосом, сповненим любові:

– Я чекатиму, Володю. Дуже чекатиму…

Ще раніше я помітив, що з вікна управи за нами пильно спостерігає оберляйтер Кренке.

Уже півроку я з матір’ю і молодшою сестричкою знову жила в бабусі Уляни. Якимось чином бабусі, яка і далі працювала в звенигородській лікарні, вдалося залагодити наш переїзд з Петриківки і влаштувати мене до себе медсестрою. Тепер я уже тут, в рідній Звенигородці, займалась тим, чим і в Петриківці з Оксаною Марківною: приносила з лікарні медикаменти і комплектувала їх для потреб майбутніх збройних загонів побратимів. З настанням весни медикаменти потрібно було переправити у вже визначені криївки в Холодному Ярі.

Якось увечері в кінці березня, який того року видався не по-весняному холодним, бабуся сказала нам з мамою, що настав час переправляти медикаменти в ліс. Вклавши Вірочку спати, ми втрьох зібралися в бабусиній кімнаті і тихо радились, не запалюючи світла.

– На зібранні осередку, – мовила бабуся, – ми вирішили, що будемо складувати медикаменти біля хутора старого Чобітька під Млієвом.

Вона глянула на маму, яка при згадці про хутір здригнулась і напружилась.

– Так, доню, саме там, де ти познайомилася зі своїм Іваном. Точніше, там, де ти його лікувала.

– А можна послати туди з ліками мене, мамо? – рвучко нахилилась до бабусі моя мама. – Я ж все там пам’ятаю, ніби з того часу і не пройшло два десятки років…

– Тобі і доведеться це зробити, Оксано, – обійняла доньку за плечі Уляна. – Тільки не самій, а у супроводі онука покійного Чобітька, який служить у мліївській поліції. На тому тижні він буде у Звенигородці підводою. Тоді й рушите з Богом.

Я дивилась на маму і бабусю і відчувала, як мене переповнює гордість за цих двох жінок. Як і двадцять років тому, дружина і теща холодноярівського гайдамаки Зайди взялися допомагати тим, хто боровся з ворогами їх народу, не зважаючи на смертельний ризик.

– Я б теж хотіла побувати там, де колись воював батько, – прохально подивилась я на бабусю. – Можна?

– Ні, Марієчко, – відповіла вона, – ти в цей час маєш їхати в Черкаси за медикаментами. Все вже узгоджено. Та й зустріч там у тебе з побратимами передбачена…

– З ким? Де? – стрепенулась я, відразу подумавши про Миколу, про якого не було ніяких звісток ще з липня минулого року, коли він пішов добровольцем на фронт.

– Не знаю, – стенула плечима Уляна. – Вони тебе самі розшукають.

Наступного тижня я разом зі старшою медсестрою та завгоспом лікарні поїхала в Черкаси. Звенигородська комендатура виділила для цього вантажівку, оскільки ми ще мали завозити в німецький госпіталь продукти. Яким же було моє здивування, коли виявилось, що цей госпіталь облаштований у медучилищі, яке я нещодавно закінчила.

Поки з машини розвантажували продукти, я вирішила пройтись добре знайомою територією училища. У скверику на лавочках відпочивали поранені німецькі військові, окремі навіть із сиділками. Звернувши за ріг головного корпусу, я мало не зіткнулася з молодим чоловіком у білому халаті. Обличчя чоловіка, яке видалось мені знайомим, розпливлося в усмішці.

– Гутен таг, фройлян Марія, – мовив чоловік, щиро посміхаючись. – Не впізнала?

Тепер я здогадалась, що переді мною однокурсник Миколи Антон Сташевський.

– Добридень, Антоне, – привіталась я. – Звідки ти тут взявся?

– Дозвольте, фройлян?

Антон взяв мене під руку і повів подалі від цікавих очей пацієнтів і персоналу госпіталю.

Під старим в’язом у кутку подвір’я, біля якого студенти училища збирались на перервах, щоби погомоніти, він, не перестаючи приязно посміхатись, тихо сказав:

– Вітаю, побратиме Рись. Буду говорити коротко, бо і в мене, і в тебе обмаль часу. Насамперед передаю тобі вітання від Миколи. Ми з ним разом здалися німцям під Бродами в полон, а згодом потрапили у вишкільний табір, який вони облаштували в Польщі для членів ОУН. Згодом мене і ще двох медбратів відібрали для роботи в німецьких госпіталях в окупованій Україні. Микола ж, як і більшість наших побратимів у цьому таборі, проходить військовий вишкіл у складі створеного підрозділу оунівців, який буде воювати з совєтами.

– То я його ближчим часом не побачу, – сумно констатувала я.

– Мабуть, так, – підтвердив Антон. – Але задля нашої спільної справи він зараз більше потрібен там. До речі, в нашого керівництва є до тебе прохання, побратиме Рись. Ми довідались, що на теренах Черкащини з’явився відомий тобі енкаведист Солодовніков. Його поява тут пов’язана з організацією в нашому краї совєтського підпілля і партизанського руху. Ми вважаємо, що ця людина небезпечна як для нашого руху загалом, так і для тебе особисто. Тому про будь-яку звістку про нього відразу повідомляй очільнику свого осередку. Тим паче що зайвого часу на це тратити тобі не потрібно.

Антон Сташевський взяв мою руку і, перш ніж її поцілувати, тихо мовив:

– Передай своїй бабусі вітання від побратима Орлика. Хай вам щастить, побратиме Рись.

Те, про що я дізналась від Антона Сташевського, здійняло в моїй душі бурю неоднозначних емоцій. Я щиро раділа, що Микола живий і готується зі зброєю в руках продовжувати нашу спільну справу. Однак поява в краї Солодовнікова вразила і насторожила мене. Без сумніву, він був небезпечним для нашої організації в умовах війни. Та ще більш небезпечним Солодовніков був особисто для мене, яку він вважав ледь не своєю нареченою і яку нещодавно хотів забрати з собою до Москви. Я пригадала, як до війни планувала поїхати працювати на Рівненщину, аби уникнути зустрічі з Солодовніковим, і що на це сказав тоді Микола: «Цей Іван Васильович знайде тебе і в Рівному, на те він і енкаведист…» Від цієї фрази, яка тепер не виходила з голови, мені ставало моторошно і неспокійно на душі.

Бабуся Уляна, якій по приїзді я передала вітання від побратима Орлика і принагідно розповіла про появу Солодовнікова, поставилась до цієї звістки спокійно і навіть іронічно.

– Твоєму Іванові Васильовичу зараз не позаздриш. Тепер не совєтські часи, в які він будь-кого міг у в’язницю кинути чи до Сибіру етапувати. Він чудово розуміє, що коли потрапить до рук гестапо, то йому сторицею віділлються сльози всіх його жертв. Звісно, махнути рукою на можливість його появи тут не варто, але й переживати тобі зайво з цього приводу теж. Будемо обачними, а нашим я теж скажу, щоби пропильнували.