А тут ще й ця весна. Воно ніби й нічого – подумаєш, змінилась пора року, то й що тут такого? Але чомусь настрій став геть паскудним. Чи то депресія яка насувалась, чи зневіра міцніла, а може, все в купі, хто його знає…

Спершу з’явилися знаки. Вони випиналися скрізь, мало не на кожному кроці. Довкола неї всі раптом були у парі: люди, собаки, коти, птахи. Усі нещадно парувалися. Навіть речі їй до рук траплялись парні: то виделок ухопить дві замість однієї, то дві скибки хліба, та ще й розділить кожну надвоє. Усе якось несвідомо, мимоволі.

Однак зневірена жінка нічого не помічала. Чи не хотіла помічати. Це Христина зауважила би найменший знак, взяла до уваги і швиденько спрямувала своє життя в напрямку очікування позитивних змін. Мар’яна теж неодмінно звернула би увагу.

Але не Віра. Попри потужне бажання позбутися самотності, Віра лишалася запеклою ненависницею чоловіків. Тому якісь там спаровані птахи чи тварини, і тим паче люди, зовсім не викликали в неї жодного хвилювання.

І навіть коли випадок зіштовхнув її мало не лобом зі струнким статечним чоловіком у переповненій маршрутці, Віра лиш гнівно скрикнула через плече:

– Мужчина, ви шо, задушити мене хочете?!

– Вибачте, будь ласка, я ж ненароком, – винувато пробурмотів «мужчина», відклеївшись від Віриної спини й пропустивши нарешті тітоньку з валізою, котра заповзято пхалась до виходу.

Маршрутка зупинилась, і нарешті стало вільніше. Віра скоса зиркнула на чоловіка: цікаво, від кого це її кинуло в жар хвилину тому, й сердито відвела погляд у вікно. «От кобель! – подумала вона. – Аби тільки нагода трапилася потертись об жіночі стегна, з радістю! А я теж хороша. Чого розхвилювалась раптом? Дурепа!»

Чоловік байдуже ковзнув поглядом по Вірі й собі зосередив увагу на звичних пейзажах за вікном. Маршрутка тим часом рушила далі.

Коли ж настав час виходити, Віра вже й забула про неприємну оказію з тиснявою. Розплатившись, ступила до виходу, гордовито задерши голову, й тут же поплатилася за це: підбор зісковзнув зі сходинки, й бідака з усією силою налягла на чиюсь широку спину попереду неї.

– Холера з вашими сходинками! Так і вбитись можна! – вилаялась вона, відновивши рівновагу.

Водій щось нервово кинув їй услід, теж лайливе, та жінка вже не вслухалась. Вона знов мало не втратила рівновагу, бо широка спина, на котру вона щойно так файно налягла, виявилась того самого чоловіка, котрий мало не розчавив її якихось хвилин десять тому.

– Ой, вибачте… Я ненароком, – розгублено буркнула вона.

– Це ж треба! Нас уже двічі притискало одне до одного, – засміявся він. – До чого б це?

– Ні до чого. Просто в нас «дуже комфортні» умови проїзду в громадському транспорті!

– Може, нам варто ще раз притиснутись? Мало що… – підморгнув чоловік.

– Ви, певно, жартуєте? – Віра нарешті остаточно прийшла до тями й рішуче рушила тротуаром, лишивши чоловіка позаду.

– Ні-ні, я серйозно! – хутенько поспішив він слідом за нею.

Віра скорчила гримасу – відстань, мовляв, – і мовчки йшла, енергійно розмахуючи пакетом із продуктами.

– От, дивіться: спершу я до вас, а потім ви до мене, – не вгавав чоловік. – Невже ви не бачите цікавої послідовності?

Віра спинилась і спопеляюче блимнула очима на чоловіка. Його обличчя видавалося серйозним, тільки ледь усміхненим.

– Мужчина, що ви хочете?

– Піти з вами на каву! – виголосив він.

– Для чого?

– Як «для чого»? А для чого люди ходять на каву? Поп’ємо кави, познайомимося ближче. Невже я вам категорично не подобаюсь? – Чоловік промовисто звів брови.

Аж тепер Віра пройшлась блискавично-оцінюючим поглядом по настирному чоловікові. Обручки на правій руці немає, отже, вільний, якщо, звісно, не приховує – не всі ж носять обручки. Високий. Симпатичний. Увічливий. З почуттям гумору все гаразд. На скнару не схожий – пропонує незнайомій жінці піти на каву. Ґм. Чи то й справді піти? Що вона втратить, окрім часу, якого в неї – цілий вагон цього вечора?

– То що? Йдемо? – приязно всміхнувся чоловік.

– Ні. Не маю я часу ходити на каву, та ще й з незнайомцями, – натомість фиркнула вона.

– Та ходімо! Познайомимось ближче, і я вже не буду для вас незнайомцем. Тут варять добру каву, – він кивком вказав на кафе поблизу. – Ну, ходімо, не пошкодуєте!

– Добре вже. Хоча й не знаю, чому я погоджуюсь, – зітхнула Віра.

Владислав – так звали чоловіка – виявився Віриним сусідом, жив на її вулиці, за кілька будинків далі. Не виключено, що вони проходили одне повз одного безліч разів, не звертаючи уваги. Не одружений, «в активному пошуку». Інтелігент, творча особистість: «перша скрипка» в їхній обласній філармонії. Хоча мріє про заслуженого артиста.

«Я міг би їздити по світу і давати концерти. Запросто! Я володію скрипкою не гірше за тих „зірок“, що приїздять до нас у Рівне. Але треба дочекатися слушної миті. Упевнений, у мене все ще попереду», – довірливо ділився він.

Розповів, що без вагань пішов протоптаною матір’ю стезею, котра спершу теж працювала в їхній філармонії, а сьогодні – знана оперна діва в столиці. Вірі, певна річ, вона була не така знана. Цілком імовірно, що Мар’яна з Христею її й знають – вони вічно швендяють по концертах і театрах. Що ото за причуда: витрачати гроші на такі дурниці? Та й узагалі, їй якось не до того.

Словом, хоча Віра й не поділяла захвату Влада від сценічних здобутків його матусі і його майбутніх успіхів, усе ж захоплено дивилась на нього. Його обличчя притягувало погляд: відкрите високе чоло, зачіска «а-ля Ален Делон», проникливі сині очі. Ну просто еталон краси якийсь, хай йому грець!

Того вечора Віра так і не оговталась від шарму, яким був оповитий Владислав. Усі її стійкі переконання про нікчемність і виродження чоловічої статі були забуті й відкинуті десь на задвірки.

Ще б пак! Він був зовсім не схожим на тих чоловіків, що оточували її. Такий інтелігентний, та ще й, судячи з усього, при грошиках. Можливо, багатенька матуся ще й спадок йому припасла. Він, звісно, нічого про це не говорив, але Віра не дурна, зметикувала враз. На ньому був дорогий костюм, не менш дорогі, вичищені до блиску, туфлі, на пальці – золотий перстень з каменем. А на його сорочці були запонки. Ну хто тепер носить запонки?! Це вже надмір, але нехай. Дивно, що він їздить у маршрутках, а не на власному авто. Це, напевне, єдиний його мінус.

Віра з насолодою пригадувала час, проведений у кав’ярні з Владом. Її рука досі пахнула його парфумами. Він лише обережно доторкнувся її руки, такий галантний джентльмен, а запах досі лишився. Не мити ті руки, чи що?

Та що ж це з нею таке? Невже втратила розум? Такого з нею ще не було. Вона ж ні на мить не припиняла думати про нього! Весь вечір її думки зайняті ним! Цим чоловіком! Як же так?

А раптом він не той, за кого себе видає? Скільки є пройдисвітів! Вони ж кругом, куди не глянь. Нормальні чоловіки перевелися на цьому світі. Невже їй так пощастило? Чого б це раптом? Та й він: чому так учепився за незнайому жінку, котра випала на нього з маршрутки з торбою продуктів? Лишенько. Що ж його робити? Як не втратити голову, яку вона, здається, вже почала втрачати?

Мобілка різко дзенькнула сигналом отриманого повідомлення: «Сонечко, я думаю про Тебе… Цей вечір був неповторний… З нетерпінням чекаю завтрашньої зустрічі… Солодких Тобі снів. Цілую».

Прочитавши повідомлення втретє, Віра скрушно зітхнула. Ну невже не можна було просто подзвонити? Навіщо ці смс-ки? Що вони, підлітки якісь, чи що? Проте мусила визнати: то велика приємність, перечитувати раз за разом ті рядочки. Здається, він таки романтик, цей Влад…

І закрутилося… Віра – розумна, розважлива жінка! – таки втратила голову. Остаточно. Щоразу, з кожною зустріччю, Влад підтверджував свою інтелігентність і шляхетність. Два тижні, щовечора, вони зустрічалися за кавою. Тричі ходили до ресторану. Він дарував їй квіти! Просто так, без жодного приводу, попередньо уточнивши, які саме їй подобаються. Звісно, жасмин. Це єдине, що викликало в неї щире захоплення. Вдихаючи його міцний солодкий аромат, Віра опинялась на хвилі блаженства. Однак їй ніколи не дарували жасмину.