Після того чаювання він повсякчас уявляв їх разом. Як вони йдуть підвечірнім бульваром повз Трояндову алею, де вже запалені поодинокі ліхтарі – їх у Рівному не так багато. Як їдуть у потязі в чергову подорож. Як піднімаються звивистою стежкою в Карпатах: вона попереду, а він позаду, підстраховуючи її від необережного кроку чи поруху. Як, підійнявшись на гору, милуються краєвидом. Хотілось її оберігати. Хотілось показати їй те, що бачив він, що любив усім своїм серцем. Розділити те з нею.

Згадував їхнє прощання після того чаювання. Він подякував, глянув крадькома на неї й посунув до своєї квартири. Вони ні про що не домовились. І цього він не міг собі пробачити. Бо за логікою, та й за елементарними правилами ввічливості, тепер він мав би запросити її на каву чи хоч куди-небудь. І хотів же! Але просто пішов, лише притиснувши до серця її ніжний, таємничий образ.

Христині Петро сподобався. Він виявився добродушним і милим, хоч і надміру замкненим. Але саме ця його скутість і зачаєність спонукала її до того, щоб почати докопуватися до його суті. Головне те, що він не мав масок: його надмірна замкненість, не притаманна чоловікам, була не удаваною. Він справді таким був. А ще у ньому передчувалось багато чого цікавого і глибокого. Вона те дуже чітко відчувала. І хоча розмова їхня не клеїлась, їй було добре поряд з ним.

Потім вона ще довго сиділа, слухаючи «музику вітру», що подзенькувала час до часу над дверима від найменшого поруху повітря. Христина любила віднаходити гармонію у звуках. Цей легкий ніжний дзвін навіював їй таку душевну злагоду, такий світлий спокій, що вона поринала в якусь химерну прострацію, але таку приємну, таку втішну.

Думала про Петра. Того вечора він уже не терзав свою гітару. Мабуть, меланхолія від нього відступилася, хоч на якийсь час. І Христину тішило, що відступилася саме через проведений із нею вечір. Їй здавалося, він був задоволеним, коли повертався до себе.

Місто поволі затягував туман. У його імлі розсіювалась чіткість, гострі кути згладжувались, і все те, що довкола, видавалося не таким, як воно є насправді. Якимсь іншим. М’якшим. Лагіднішим. Христині чомусь ставало спокійніше в цьому химерному мареві. Здавалось, ніби щось її захищає. Хоч розуміла, що це лиш ілюзія. Але де та межа між ілюзією і реальністю? Вона така тонка і невиразна…

Сьогодні їй наснився сон: вона стоїть на роздоріжжі п’яти доріг і розгублено дивиться навсібіч; вона не знає, якою дорогою має йти. Падає дощ. Їй холодно і тривожно. Це дивний сон, бо життєвого роздоріжжя в неї немає. Вона давно обрала свій шлях і впевнено ним простує. Вона точно знає, чого хоче, водночас плекаючи у своїй душі умиротворення і гармонію.

Христина раптом здригнулася, згадавши нараз те, що давно лишилось у далекому минулому. Про що не згадувала багато-багато років. Про що згадувати не хотілось, та й не доводилось. Цей сон, однак, спонукав мимоволі поринути в давно забуте.

Вона згадала тата й маму, ще таких молодих, якими вона бачила їх востаннє маленькою дівчинкою. Бачила разом. Одного похмурого дощового дня тато пішов. Пішов через неї, через Христину. Бо вона дуже-дуже цього захотіла лише на одну-єдину мить. А він взяв і пішов…

Того дня тато з мамою дуже сварилися. Це тривало більше години, чого раніше ніколи не було. Маленькій Христині було нестерпно це чути. Вона залізла у шафу, в якій висіли мамині сукні, занурилась у них личком. Але крики долинали й сюди. Вона затуляла вуха, проте все одно чула їх.

Потім усе стихло, а за мить тато знов закричав. І в Христининій голівці блискавкою промайнула страшна думка: «Йди геть, йди! зникни! щезни! не можу більше цього чути! не хочу!»

Скоро знову все стихло. І коли Христинка вилізла із шафи, вийшла з кімнати в кухню, то побачила лише маму. Тата вже не було. Він пішов. Зникнув. Щезнув. Як вона того хотіла. Мама сиділа на табуретці й тихо схлипувала, втираючи сльози з підпухлого, почервонілого лиця.

– Де тато? – перелякано спитала вона у мами, передчуваючи щось дуже нехороше.

– Він пішов, – коротко відповіла мама.

– Куди? Чому?

– Не знаю. Просто пішов.

– Він повернеться?

– Ні. Він уже ніколи не повернеться, – схлипнула мама й відвернулась.

Христину охопив невимовний жах. Вона дивилась на мамину схилену голову і боялась їй зізнатися, чому пішов тато. Вона ж-бо знала, чому він пішов: бо вона так захотіла в ту одну-єдину мить. Так, вона картала себе за це з тієї самої миті, але тата вже було не повернути.

Звичайно, тепер можна було би припустити, що це була дика випадковість і необґрунтований дитячий страх, і насправді тато пішов через маму, чи іншу жінку, чи ще через якусь невідому причину, котрої вона ніколи не дізнається.

Однак це трапилось таки через неї.

Справа в тім, що після того випадку зі зникненням тата Христина почала помічати: бувають такі миті, у які вона дуже гостро запрагне чого-небудь, і потім це обов’язково трапляється з нею. Якби вона спеціально про щось подумала і захотіла, то нічого б не вийшло. Скільки вона потім не силкувалась побажати, щоб тато повернувся, вона була безсилою. Це траплялося мимоволі, неусвідомлено, як миттєвий потужний розряд блискавки, під час якого невідомим чином незвідана сила чи енергія спрацьовує і керує тим розрядом, запускаючи його в дію.

І таких розрядів з роками ставало чимраз більше. Тож навіть тепер Христина знала, що тато пішов через неї. Бо вона дуже гостро і, головне, мимоволі того захотіла. Енергія спрацювала, підхопила потужний розряд, і сталось так, як сталось. І коли вона вже спрацьовує, назад шляху немає.

Тата їй дуже не вистачало. А усвідомлення того, що він пішов через неї, терзало її, рвало серце на шматки. Вона почала боятися себе, своїх бажань і думок. Як знати, коли спрацює енергія? Як знати, що та чи інша мимовільна думка не буде фатальною? Дитячі страхи найдужчі… Мине не один рік, перш ніж вона заспокоїться, радше втомиться жити в постійному страху, а пізніше збагне, що жити, безперестанку балансуючи на лезі ножа, небезпечно і згубно.

І воно минулося. Саме по собі, так само мимоволі, як і почалось. Якось Христина спіймала себе на думці, що цього фатального спрацювання енергії більше немає. Воно витекло з часом, як витікає пісок у піщаному годиннику.

Життя тривало. І вона поволі заспокоїлась, розправила плечі, відчула під ногами твердий ґрунт, набула впевненості в собі.

Уже після двадцяти п’яти вона поволі навчиться плекати у своїй душі замирення і гармонію. А дитячі страхи лишаться в минулому, лише зрідка просочуючись крізь шпарини замкненої скрині пам’яті, як-от після сьогоднішнього сну.

Коли вони з Петром учергове перетнулися на сходах під’їзду, уперше після того чаювання, Петро вже не ховав свої очі за густим чубом. Він подивився їй у лице і тихо привітався. Вона привіталась у відповідь і вже хотіла йти, як раптом сусід знов озвався, щоправда, несміливо. Він спитав, чи не хоче Христина послухати нову пісню, яку він написав цієї ночі.

Звісно, їй цікаво було би послухати його гру, чому ні? Тим паче що цієї ночі вона добре спала і не чула, як він терзав струни своєї гітари. Петро зрадів, помітно пожвавився і запропонував зайти до нього.

Вона сиділа на дивані в його вітальні й слухала, як він перебирає пальцями струни, дивилась, як вправно і легко в нього це виходить. Затим вони, вже традиційно, пили чай. Петро приготував зелений зі згущеним молоком, дуже смачний. Дістав із шафки печиво.

Вони пили чай, і розмова поволі точилася. Їй здалося, він почав розкриватися перед нею, вилазити зі свого сховку самітника. До себе вона йшла з відчуттям, наче відвідала старого доброго приятеля.

Утім, після того він кудись зник. Мобільного не мав – пояснював це тим, що йому нікому телефонувати, тож він йому ні до чого, – тому зв’язатися з ним вона не могла.