А він мовчав, ніби нічого не сталось, дозволяючи їй самій думати бозна-що. Тож думки лізли в голову найнесподіваніші, в уяві без упину малювались божевільні картинки їхніх злягань у ліжку.

Віра мусила негайно це припинити: нічого не лишалось, як скористатись давнім, перевіреним прийомом консервування. При цьому, щоправда, пригадався попередній законсервований інгредієнт – дивна смс-ка, написана не для Віри, хай там що би він їй казав тоді.

Коли консервуєш проблему чи щось неприємне, мусить прочинитись накривка, з якої автоматично випинаються всі попередні, зачаєні на споді пам’яті, думки. А раптом вона у нього не одна? Раптом він зустрічається з якоюсь іншою «кицею» і шле їй такі ж повідомлення?! А може, тих «киць» у нього взагалі безліч?..

Усе. Досить! Досить божевільних думок. Який у цьому сенс?

І накривку було надійно закручено, щоправда, з острахом імовірності появи наступних інгредієнтів…

Того вечора вони любилися з особливою пристрастю, так, ніби це востаннє. Він притискав її до себе аж до болю, вона теж обіймала його надміру міцно, подекуди впиваючись у його спину нігтями.

Наступного ранку, приймаючи душ, Віра помітила кілька синців на стегнах і сідницях… Задумливо дивилась вона на ці «сліди любові», й якесь химерне передчуття підкрадалось до грудей.

Щось має трапитись. Щось недобре. Хоча… з чого б це? Усе ж добре. Усе добре знов. І все мусить так лишатись. Чому ні? Причин для подібних передчуттів немає. Він її любить. Он як любить, аж «наслідив» на її тілі, котре й досі ниє від споминів цієї ночі. Тож годі нагнітати паніку.

Повернувшись із роботи в понеділок, Віра автоматично відчинила поштову скриньку, щоб дістати чергові квитанції. Однак рука намацала щось більш об’ємне і товсте.

Це був конверт без адресата і одержувача.

Підіймаючись сходами, здивовано роздивлялась конверт. Що це може бути? Може, це не їй – адресат же не вказаний?

Розпечатувала конверт із якимсь химерним хвилюванням. Руки тремтіли, тож фотокартки, що витягла з нього, розсипались по столу.

На першому знімку був Влад. На наступному Віра впізнала ту жінку, яка трапилась їм у кафе минулої суботи.

Стиснувши знімок у руках, Віра нервово відклала його вбік і взялася розглядати наступні. На них були дівчата років від вісімнадцяти до двадцяти п’яти. Красиві дівчата. Але… до чого тут Віра? Навіщо їй ці фотокартки?

Розгублено дивилась вона на ці розсипані по столу світлини й не розуміла. Аж поки рука мимоволі не повернулась до конверту й не витягла аркуш паперу, згорнений удвоє.

Ось, мабуть, і пояснення…

Швидко пробігла очима по надрукованому тексту. Ще раз. І ще. Аж тоді дійшло: це – світлини численних пасій Влада, з котрими він зустрічався, поки був одружений.

Стоп. Влад був одружений? Казав, що ні… Чому збрехав? Що ж тут такого? Ну, був, то й що з того?

…Зустрічався з усіма на винайнятій квартирі, яку Віра може відвідати й детальніше обговорити всі подробиці. Влад – брехливий покидьок, котрий дурив свою дружину, усіх цих жінок, дівчат. І дурить її, Віру, бо зараз зустрічається не лише з нею.

Невже це правда? Влад. Її Влад… її ідеальний чоловік, Жрець Кохання – банальний казанова? Як же так?!

Що робити? Йти на ту квартиру?

Позирнула на годинник: її чекатимуть за вказаною адресою за дві години. Вона встигає. Але… чи варто?

Звичайно, якби вона показала все це Владові, він зумів би все пояснити і навіть спростувати.

Віра сторопіло дивилась на Влада, котрий посміхався їй зі світлини, оточений численними жіночими обличчями, що раптом закружляли довкола нього в химерному колі. У очах рябіло. У голові баламутилося. Від сум’яття, від болю і розпачу.

Так. Вона піде на ту квартиру. Мусить піти, інакше не витримає цього навантаження на мізки. Це понад її силу.

До будинку за вказаною адресою Віра дісталася швидко. Відшукала під’їзд і раптом остовпіла: до тих самих дверей поспішав Влад.

Усередині все обірвалось. Іти далі вже немає сенсу: все й так ясно, як білий день.

Поволі розвернулась і пішла.

Усе. Ось і кінець її історії кохання…

І тривала вона не три роки і не п’ять, і аж ніяк не вічно, як дехто собі мріє.

Та й вона теж мріяла, що там казати.

Який банальний кінець! Брехливий покидьок… А як переконливо казав, що любить. Вона навіть повірила. Повірила! Вона – та, хто ніколи нікому не вірила!

Тепер усе. Крапка.

Накривку зірвано, і вміст брудної, непотрібної консервації викинуто на смітник.

Жодних його пояснень вона не слухатиме.

А він схоче пояснити, ой як схоче.

Та цього разу їй це не потрібно. Хай котиться зі своїми поясненнями подалі.

Наївна дурепа. Сама винна. Бо знала ж: кохання не існує! Захотіла побавитись в юнацькі ігри. Якою ціною…

Що тепер? Серце розбито, душу розпанахано, віру втрачено. Цього разу остаточно…

Усередині щось ворухнулось, певне, залишки розтоптаної надії: під його вікнами цвів жасмин…

Ворухнулось і вмить згасло, змите хвилею жорстокої реальності.

Що ж. До біса той його жасмин.

Відцвів уже.

Коли збрешеш раз, це неминуче тягне за собою необхідність брехати знову. Це вимушений подальший крок, аби захистити, довести «правдивість» попередньої брехні. Це – як снігова куля, котра, якщо її котити, поступово збільшується, наростає, перетворюючись на величезну. Усе ніби нічого, але… Є одне «але». Ця куля одного разу може обернутися проти тебе, і якщо вчасно не відскочити, можна втрапити в справжнісіньку снігову лавину, яка не те що накриє – просто поховає тебе живцем у цій білій безмежності. Питання лиш у тому, чи біла вона. Бо брехня не буває білого кольору. Вона якась така… безколірна й смердюча. І коли ця лавина накриває тебе, ти задихаєшся від смороду, а не через відсутність кисню.

Влад сидів за столиком прокуреного напівпорожнього бару й поволі попивав коньяк, заїдаючи його кільцями лимона. Він задихався. Задихався, бо втрапив у лавину, яка швидко накривала його.

Накривала знову.

І цього разу вихід у нього був лиш один. Лиш один-єдиний вихід… Але перед тим він хотів усе пригадати. Все-все, від самого початку.

Коли вперше з’явилась ця кулька брехні, котру він покотив небезпечним схилом? Звісно, збрехав уперше Влад ще зашмарканим чотирирічним хлопчиськом, якого вихователька дитсадка…

Ні. Занурюватися у своє барвисте дитинство він зовсім не хоче тепер. Він мусить згадати, коли вперше наважився на реальний, свідомий обман.

Це сталось… на третьому році сімейного життя, коли дружина раптом видалась йому не надто привабливою в домашньому халаті й капцях, якось так негарно схиленою над ліжечком їхнього первістка-сина…

А його думки саме атакувала Ганнуся – альтистка з їхнього оркестру, – котра настирно намагалась привернути його увагу вже кілька тижнів. І знає ж, негідниця, що він одружений чоловік, але, схоже, їй байдуже до цього статусу, котрий начебто мав переконливо демонструвати його непричетність до життєвих спокус.

Він мужньо терпів ці багатообіцяючі лупання очиськами й безсоромні погойдування стегнами ще кілька тижнів, а потім… потім здався в її солодкий полон.

Так народилася кулька. Кулька першої брехні. І хоча він, власне, не брехав, а лише приховав факт подружньої зради від Людмили, все ж це була кулька.

Вони з Ганнусею таємно зустрічалися у її затишній квартирці, і кулька починала наростати, поволі скочуючись небезпечним схилом.

Одного разу Людмила, відірвавши погляд від плити, на якій щось кипіло в каструлі, озирнулась до Влада й несподівано спитала:

– Ти маєш коханку?

Влад ледь не захлинувся борщем, який зосереджено сьорбав, обмірковуючи деталі зустрічі з Ганнусею.

– Що?.. – відкашлявшись, розгублено перепитав він, зупинивши руку з ложкою, наповненою борщем, на півдорозі до рота.