Дана перебиває Димку. Вона не голодна. От сама принесла гостинця – зеленички. Уже й перебрала, і помила, і прополоскала у трьох водах. Зосталося тільки посмажити.

– Як не хочеш нічого їсти, то хоч лагодзінку лизнеш, – править своєї Димка і хитро усміхається, – ружевого півника на патичку, такого самого, як я тобі давала, коли ти вересові квяти принесла. А знаєш, од кого ції півники смоктулясті? А од того шудратого вихора на ровері, що кошики з вересовими квятами тобі підносив, від отого Федька Телесика. Роздзеленькався тутечки зранку так, що всі кури з переляку повтікали, а півень розпасіювався і так за ним по всьому подвір’ї гонився, що гребінь мало не підпалився. Вали земляні той вихор шукає. Ті, що з царської войни за селом зосталися. Я йому пораяла, де знайти, а заодно наказала: за валами ще два доти є, то хай навіть не здумає туди полізти, бо хто його знає, на що у них мона наткнутися. Там, казали, і кістяки, і бомби, і якісь гази, що їх як вдихнеш, то так мона заснути, що й не встанеш. Були вже у нас такі, що з тих дотів прямо на могилки перебралися.

Ото сабаніла[26], сабаніла до нього, а він мені – смоктулі на патичках. Оце, каже, вашій квяткарці, а оце вам така вельми солодка подяка за вашу неоціниму поміч історичній науці. А як напише про ті вали у газеті, казав, то конче і мене згадає. Може, ще й знимку мою там напечатає, бо клацав отим-о, що в фотограхвів. Наставив на мене, як вояк ахтомата, і тіко клац-клац-клац. Отакої! Я йому: ти, парубче, дівчєт молодих знимкуй, а не бабу стару. А він: «Ви, пані Димко, не стара, ви мудра». Отаке жипало. Зуби мені заговорює, а я ж бачу: когось виглядає, когось вельми хоче побачити. І кого б це? Га?

Димка сміється, її м’який оксамитовий сміх, зовсім не схожий на старечий, перекочується по кімнаті – від сінешніх дверей до тих, що в світлицю зачинені. Тоді прилягає на дерев’яне ліжко з різьбленим узголів’ям (ще дідівський спадок), випростує ноги і таки нагадує про свої літа.

– От холєра! Ніби хто отак-о вхопив за коліна і викручує, викручує, як того втиральника після прання… Старість – не радість. Сядь коло мене, Богоданцю. Розкажи, що там у селі діється. А яка ж ти гарна! Що день – то краща й краща стаєш. Наливаєшся, як яблучко. Нє, на колосочок більше схожа: така вся золотенька, аж світишся. Хлопця ще не нагледіла? Може, котрийсь уже й сватів пришле до Покрови? Бо то, певно, віщий сон мені приснився про тебе. Оте сонце в грудях – то коханнє, Богоданцю. Бо тіко воно так світиться.

Дана скривилася:

– Та… Мама щось таке казала…

– Мама казала. А ти що ж?

– А я… Я нічого. Як подумаю, що зі Степаном жити… Бр-р-р… От чого воно так? Ну чого? Мама правду каже: він добрий до мене, ніколи не скривдить. Але що ж мені робити, як серце не пускає його до себе. От не пускає – і все.

– Може, там, у твому серці, хтось инший уже зайняв місце? Розкинув отако руки на всеньке серце і каже: «Не пущу більш нікого!» Чи не оцей вихор на ровері?

– Ні-ні! Що ви! – спалахнула Дана. – Федірко… Ні, то просто так…

– Просто-непросто… А чого? Хлоп як хлоп. Не валькуватий, не лінькуватий, і учений, і прикидливий, і веселий. З таким тобі нігди не буде нудно. Ти ж не Хотинка, ти зовсім инша. Тобі, Богоданцю, треба хлопця не тіко роботящого та непитущого, але й такого, щоб кров грала і серце тріпотіло од любові. О, з цим чибуристим[27] Телесиком не занудьгуєш. Тіко блізірувати[28] він полюбляє і вельми годзікає[29]. Та й городський. А твої тато з мамою вельми хочуть доброго хазяїна до землі, вони ж усеньке життя на ній тєжко гарували, та підкупляли, підгрібали її, та докупи збирали. А хто робити на ній буде, як вони стануть такеї, як оце я?

– Мені здається, що вони своє поле люблять більше, ніж мене, – зітхнула Дана. – І чого всі так за ту землю тримаються? Ніби у світі більш нічого немає… Ой, бабуню, як би я хотіла поїхати далеко-далеко! Як би я хотіла політати над світом! Як ота пташка, що вам вночі наснилася! Ні, не воробцюх чи цвіруха. А як боцюн чи книга. Щоб геть усе побачити! Великі міста з високими будинками, моря, річки. От я читала недавно книжку французького письменника Віктора Гюго…

– Думаєш, світ такий, як у тих книжках?

– Але ж їх люди пишуть! Про те, що бачать і знають, про те, як гарно десь у білому світі люблять.

– Люблять скрізь однаково. І розлюблюють, і обманюють, і забувають, і мучаться од теї любові, як од хороби тєжкої… Когось вона до неба підносить, комусь – як сіль в оці та колька в боці, білий світ затуляє. А когось, моя Богоданцю, і в могилу зводить. Ніде не вгадаєш, якою планидою тая любов тобі повернеться. Що тобі у Хранції, що в Америці, що в Туричах… Серце у всіх однаково і радіє, і болить. Але земля, Богоданцю, – годувальниця наша. Кажеш, усі за неї тримаються… А за що ж іще сільській людині триматися? Хата може з димом піти, з хати можуть всеньке начиння винести, гроші мона загубити. А земля… На ній все, вона на всі часи. А як хтось не тримається годувальниці свеї, то потім буде лікті кусати. Але буде каяття, та не буде вороття. Он возьми Катерину Книгу. Знаєш того хлопця, що до нього цей круцюх на ровері приїхав?

– Юрка? – Дана спалахнула, скочила на ноги, тривожно-запитально глянула на Димку. Відчула, як похололо в серці, спітніли долоні.

– Авжеж, Юрка. А Катерина – то його мати. Колись Книги велику господарку мали. Та й сімня немаленька була. Але чоловіка Катерининого, Матея, царська война забрала, ще в перші дні. Як пішов, так і зостався у сирій землі, навіть де могила, ніхто не знає. Старший неїн син уже після царської войни до українського войська пристав, проти совєтів, значить, воювати пішов. Будьоний тоді зо своїми вояками у наших краях був. Чимало наших хлопців від них у могилу біля Луцька лягло. І старший Катеринин тамечки, з ними. А дівчинина, середульша неїна дитина, наглою смертю померла – гадюка вкусила, як вона чорниці в лісі збирала. Таке у нас чєсом трапляється, сама знаєш. Поки до села її доправили, поки дохтора привезли, посиніла вся.

Ой попокричала тоді Катерина! Ой попотрудніла! Після того ходила як з хреста знята, ледь відволодали її. Якби не найменший, не Юрко, то чи й жила б досі. Він її до білого світу прив’язав. Вельми добра дитина, приязна, розумна. До науки він потягнувся, хотів вивчитися, людиною стати. Все з книжкою ходив. А хто ж без пеньонзів[30] учити буде? А пеньонзів немає. Пробував з поля заробити, та щось воно йому не йшло – то не вродить, то засохне, то поплавою[31] стане. Узнав десь Юрко, що до ніверситету приймають, якщо в польському войську одслужив. Пішов до войська, уланом був. Вернувся, поїхав поступати. Все їдно пеньонзів треба. А Катерина ж ладна йому небо прихилити. Взяла та й продала поле, тіко коло хати город зоставила, щоб себе бульбою обезпечити. Казали ж їй: дурна жінко, що ти робиш? Ще вилами на воді писано, чи колись та городська наука з хлопа пана зробить. Пани, вони ж і без науки панами зостаються. А ви без землі вже й тепер можете злиднями стати. Як у воду дивилися. От чим усе скінчилося.

– Чим же?

– Приїхав хлоп до матері. Три роки на науку потратив, а на четвертий – на тобі, приїхав. Оце ж учора якраз. А в матері й так їдна їда – бульба та вода. Хтось каже, що комусь він там не догодив, не так щось сказав. То ж панство велике! То ж втрапити треба, як сказати, як підступити. А мо’, грошики скінчилися. Не знаю вже достеменно, а тіко сказали йому – повертай-но, парубче, голоблі додому, до своїх Туричів, не підходиш ти нам на прохвесора, не вийде з Івана пана.

– Як? Приїхав назовсім? За те, що щось не так сказав? – Дана повірити не могла.

– А я хіба знаю? Ганька Ількова тіко казала, що приїхав і що невеселий вельми, ходить як у воду опущений. А Катерина аж руки заламує. І куди земелька пішла? А було слухати, що розумні люди кажуть. У цьому світі тіко на землю мона опертися, більш ні на що. Є земля – без хліба не зостанешся.