1941 р.

Усесвіт (що його інші називають Бібліотекою) складається з невизначеної і, мабуть, нескінченної кількості шестигранних галерей з широкими вентиляційними колодязями посередині, які оточені дуже низенькими поручнями. З кожного такого шестигранника можна бачити нижні та верхні поверхи; але кінця їм не видно. Усі галереї облаштовані однаково. Двадцять полиць, по п'ять довгих полиць на кожній стіні, крім двох; висота цих стін або висота поверхів ледь вища за зріст нормального бібліотекаря. Від однієї з вільних граней відходить вузький коридор, який сполучає цю галерею з сусідньою, що абсолютно однакова з першою та з усіма іншими. Ліворуч і праворуч від коридору розташовані два крихітні приміщення. В одному з них можна спати навстоячки; у другому — справляти свої природні потреби. Тут-таки спіральні сходи спускаються вниз і підіймаються вгору до нескінченності. У коридорі є дзеркало, яке точно подвоює все видиме. Дивлячись на дзеркало, люди зазвичай доходять висновку, що бібліотека не нескінченна (якби вона справді була нескінченною, тоді навіщо це ілюзорне подвоєння?); я ж волію уявляти, що гладенькі поліровані поверхні галерей виражають і обіцяють нескінченність... Світло струменить зі сферичних плодів, які називаються лампами. У кожному шестиграннику дві такі лампи, по одній на протилежних гранях. Не вельми яскраве світло, яке з них струменить, ніколи не гасне.

Як і всі люди Бібліотеки, я подорожував замолоду; то були паломництва в пошуках тієї або тієї книжки, а іноді каталогу чи каталогу каталогів; тепер, коли мої очі майже неспроможні прочитати те, що я пишу, я готуюся померти за кілька ліг від шестигранника, в якому я народився. Коли я помру, то знайдуться якісь милосердні руки, що перекинуть мене через поручні; моєю могилою стане бездонне повітря — моє тіло падатиме й падатиме і розкладатиметься та розпадатиметься на вітрі, який утвориться внаслідок мого падіння, що триватиме нескінченно. Я стверджую, що Бібліотека не має кінця. Ідеалісти доводять, що шестикутні зали — це необхідна форма абсолютного простору або принаймні нашого відчуття простору. Вони кажуть, що неможливо уявити собі трикутну або п'ятикутну залу. (Містики запевняють, що коли вони впадають в екстаз, то бачать кімнату у вигляді сфери з великою круглою книгою, безперервна спинка якої тягнеться по стінах; але їхні твердження викликають сумнів, а їхні слова не вселяють віри. Ця сферична книга є Бог). Поки що я обмежуся класичним визначенням: «Бібліотека — це сфера, центром якої є будь-який шестигранник, а поверхня недосяжна».

На кожній з чотирьох стін кожного шестигранника розташовані п'ять полиць. На кожній полиці стоять тридцять дві книжки однакового формату; кожна книжка має чотириста десять сторінок; кожна сторінка має сорок рядків, кожен рядок — вісімдесят літер чорного кольору. На спинці кожної книжки також є літери, але вони не повідомляють про те, що сказано на сторінках. Я знаю, що відсутність такого зв'язку колись здавалася таємничою.

Перш ніж прийти до остаточного висновку (що, попри всі його трагічні наслідки, певно, найголовніше в цій історії), я хотів би нагадати кілька аксіом.

По-перше: Бібліотека існує ab aeterno[146]. Цю істину, прямий наслідок якої — майбутня вічність світу, не може поставити під сумнів жодний тверезий розум. Людина, недосконалий бібліотекар, може бути творінням випадку або злих деміургів, але всесвіт з його елегантно розташованими полицями, загадковими томами, нескінченними сходами для мандрівника та нужниками для осілого бібліотекаря може бути створений тільки Богом. Аби належно осмислити, яка відстань розділяє божественне й людське, досить буде порівняти грубі нерівні символи, що їх моя тремтяча рука надряпує на обкладинці книжки, з гармонійними літерами всередині — чіткими, витончено накресленими, чорними, досконало симетричними.

По-друге: кількість знаків для письма дорівнює двадцяти п'ятьом[147]. Ця аксіома дозволила, триста років тому, сформулювати загальну теорію Бібліотеки й задовільно розв'язати проблему, яку ніколи не вдалося б розв'язати навздогад,— неясну й хаотичну природу майже всіх книжок. Одна з них, яку мій батько бачив у одному з шестигранників кола п'ятнадцять дев'яносто чотири, складалася лише з літер MCV, що повторювалися в різному порядку від першого рядка до останнього. Друга (в яку дуже часто зазирають у цьому регіоні Бібліотеки) — це справжній лабіринт літер, але на передостанній сторінці написано: «О час, твої піраміди». Відомо, що на один осмислений рядок або якесь зрозуміле повідомлення припадає багато ліг безглуздих какофоній, словесного сміття та всілякої абракадабри. (Мені відомо, що в одному з глухих регіонів бібліотекарі відмовилися від забобонної і пустої звички дошукуватись якогось глузду у книжках, прирівнюючи такі спроби до намагань знайти його у сновидіннях або в хаотичних лініях долоні... Вони визнають, що винахідники письма створили двадцять п'ять символів, але стверджують, що їхнє застосування має цілком випадковий характер і що самі по собі книги нічого не означають. Ця думка, як ми далі побачимо, не така вже й хибна.)

Протягом тривалого часу вважали, що ці книги, які ніхто не міг прочитати, написані стародавніми або якимись рідкісними мовами. І справді, стародавні люди, перші бібліотекарі, розмовляли мовою, яка дуже відрізнялася від тієї, якою ми розмовляємо сьогодні; і справді, якщо відійти на кілька ліг праворуч, то там розмовляють діалектом, а на п'ятдесят поверхів вище — мовою, зрозуміти яку неможливо. Усе це, повторюю, правда, але чотириста десять сторінок, заповнених лише літерами MCV, не можуть відповідати жодній з мислимих мов, хоч би якою діалектною чи примітивною вона була. Декотрі висловлювали припущення, що кожна літера впливає на наступну і що значення MCV у третьому рядку сторінки 71 було іншим, аніж значення цієї ж таки послідовності літер в іншому рядку іншої сторінки, але ця туманна теза не здобула загальної підтримки. Були й такі, котрі вважали, що йдеться про тексти зашифровані; ця теорія набула великого поширення, але не в тому сенсі, в якому мислили її ті, хто її вперше запропонував.

Років п'ятсот тому начальник одного з вищих шестигранників[148] виявив книжку, не менш незрозумілу, ніж усі інші, але яка мала майже два аркуші з дуже схожими рядками. Начальник показав свою знахідку мандрівному дешифрувальнику, і той сказав йому, що ця книжка написана португальською мовою; інші стверджували, що вона написана ідишем. Не минуло й століття, як мова тієї загадкової публікації була визначена цілком точно: самоїдсько-литовський діалект Гуарані з флексіями класичної арабської мови. Був дешифрований і її зміст: основи комбінаторного аналізу, ілюстровані прикладами знакових сполучень з необмеженими повторюваннями. Ці приклади допомогли одному геніальному бібліотекареві відкрити фундаментальний закон Бібліотеки. Цей мислитель спостеріг, що всі книги, хоч би як вони відрізнялися, складаються з однакових елементів: пробілу, крапки, коми і двадцяти двох знаків алфавіту. Він також постулював факт, який підтвердили всі мандрівники: в усій величезній Бібліотеці немає двох однакових книжок. З цих неспростовних передумов він зробив висновок, що Бібліотека всеохопна і що на її полицях можна знайти всі можливі сполучення двадцятьох з лишком писемних знаків (їх кількість, хоч і величезна, проте скінченна), а отже й усе, що ними можна висловити,— всіма мовами. Геть усе: історію майбутнього з усіма її подробицями, автобіографії архангелів, точний каталог Бібліотеки, тисячі й тисячі каталогів хибних, доведення хибності цих каталогів, доведення хибності каталогу правильного, гностичну євангелію Василіда[149], коментар цієї євангелії, коментар коментаря цієї євангелії, правдиву розповідь про твою смерть, переклад кожної книжки на всі мови, інтерполяції кожної книжки в усі книжки, трактат, який Беда[150] міг написати (й не написав) про міфологію саксів, утрачені книги Тацита[151].