Гладик уже перейшов межу сорока років. Крім кількох виявів дружби та багатьох звичок і звичаїв, його життя визначали проблематичні заняття літературою; як і кожен письменник, він оцінював переваги інших за тим, що вони зробили, але хотів, аби інші цінували його за те, що він задумав або планує. Усі книжки, які він віддав до друку, наповнювали його почуттям глибокого каяття. У своїх дослідженнях творчості Бьоме, Ібн Езри[218] та Флада він бачив результат простої старанності, а у своєму перекладі «Сефер Єціра» недбалість, втому, надмірну схильність до невиправданих припущень. Менш невдалим йому, либонь, здавалося лише «Виправдання вічності»: у першому томі розповідалося про різні ідеї вічності, що їх створили собі люди, від нерухомого Буття Парменіда[219] до змінного минулого Гінтона; у другому томі автор заперечував (разом з Френсісом Бредлі), що всі події, які відбуваються у всесвіті, можна вишикувати в часовий ряд. Він стверджував, що кількість можливих досвідів людини не є нескінченною і що досить одного «повторення», аби довести оманливість часу... На жаль, не менш оманливими були ті аргументи, якими автор доводив оманливість часу; Гладик мав звичай переглядати їх з певним зневажливим подивом; він також написав кілька експресіоністських поем; ці останні, на превелике збентеження поета, були включені до антології 1924 року і не було жодної з наступних антологій, яка б їх не успадкувала. Своє літературне минуле, таке двозначне й невиразне, Гладик мріяв спокутувати віршованою драмою «Вороги». (Гладик віддавав перевагу віршам, бо вони не дозволяли читачам забути про умовність, яка є обов'язковою умовою мистецтва.)

Ця драма відповідала вимогам єдності часу, місця та дії; дія відбувається в Градчанах, у бібліотеці барона де Ремерштадта, в один з останніх вечорів дев'ятнадцятого сторіччя. У першій сцені першого акту до Ремерштадта приходить з візитом незнайомець. (Дзиґарі видзвонюють сьому годину, яскраві промені призахідного сонця витанцьовують на шибках вікон, звучить палка і впізнаванна угорська музика). Після цього візиту відбуваються інші; Ремерштадт не знає людей, які йому надокучають, але не може позбутися гнітючого відчуття, що він уже їх десь бачив — можливо, уві сні. Всі підлещуються до нього, але стає очевидно — спочатку для глядачів вистави, а потім і для самого барона,— що це таємні вороги, які змовилися занапастити його. Ремерштадтові вдається перешкодити їхнім мудрованим інтригам і навіть посміятися з них; у діалогах випливає ім'я нареченої Ремерштадта, Юлії де Вайденау, й такого собі Ярослава Кубіна, який колись надокучав їй своїм коханням. Кубін тепер збожеволів і вважає себе Ремерштадтом... Небезпека наростає; наприкінці другого акту Ремерштадт змушений убити одного зі змовників. Починається третій акт, останній. Поступово зростає кількість недоречностей: знову з'являються дійові особи, чия роль, здавалося, вже вичерпана; на якусь мить повертається навіть чоловік, убитий Ремерштадтом. Хтось помічає, що вечір не настає, годинник і далі показує сьому годину, на шибках високих вікон мерехтять промені призахідного сонця, звучить запальна угорська музика. З'являється перший гість Ремерштадта й повторює репліку, яку промовляв у першій сцені першого акту. Ремерштадт йому не дивується, і до глядача доходить, що Ремерштадт — це нещасний Ярослав Кубін. Ніякої драми не сталося: це марення, яке весь час повторюється і яке нескінченно переживає і поновлює у своїй пам'яті Кубін.

Гладик ніколи себе не запитував, чи добра ця трагікомедія помилок, чи ніяка, чи відповідає вона канонам драматургічного мистецтва, чи є нагромадженням випадковостей. У сюжеті, який він собі накреслив, він відчував фантазію, що надасть йому змогу подолати свої вади і в якнайліпший спосіб використати свої переваги, можливість виразити (у символічній формі) фундаментальні істини свого життя. Він уже закінчив першу дію п'єси й написав кілька сцен із третьої; віршована форма твору дозволяла йому постійно його переглядати, виправляючи свої гекзаметри, без рукопису в руках. Він подумав, що дві дії п'єси ще незавершені, а йому доведеться вмерти. Тоді в темряві він звернувся до Бога: «Господи, якщо в якійсь формі я існую, якщо я не одне з Твоїх повторень або одна з Твоїх помилок, то я існую як автор „Ворогів“. Щоб довести до кінця цю драму, яка зможе виправдати мене й виправдати Тебе, мені потрібен іще один рік життя. Подаруй мені ці дні. Ти, кому належать століття і час». Це була його остання ніч, найжорстокіша, але через десять хвилин він провалився в сон, як у чорну воду.

Десь перед світанком йому наснилося, що він сховався в одному з нефів бібліотеки Клементінума. Бібліотекар у чорних окулярах його запитав: «Ви що шукаєте?» Гладик йому відповів: «Я шукаю Бога». Бібліотекар йому сказав: «Бог перебуває в одній з літер на одній зі сторінок одного з чотирьохсот тисяч томів, які зберігаються у Клементінумі. Мої батьки і батьки моїх батьків шукали цю літеру; я втратив зір, шукаючи її». Він скинув чорні окуляри, і Гладик побачив його незрячі очі. Підійшов якийсь читач і повернув атлас. «Цей атлас не годиться»,— сказав він, і віддав його Гладику. Той розкрив його навмання. Побачив мапу Індії, від споглядання якої в нього пішла обертом голова. Сповнившись несподіваною впевненістю, він показав на одну з маленьких літер. Голос, який звучав повсюди і звідусіль, сказав йому: «Тобі дається час на завершення твого твору». Тут Гладик прокинувся.

Людські сни належать Богові, пригадав він, і ще Маймонід[220] писав: слова уві сні священні, коли вони звучать чітко й виразно й не видно, хто їх промовляє. Він одягся; двоє солдатів увійшли до камери й наказали йому йти за ними.

Гладик уявляв собі, що по той бік дверей його чекає лабіринт галерей, сходів та всіляких прибудов. Реальність виявилася набагато вбогішою: вони спустилися на внутрішнє подвір'я одними залізними сходами. Кілька солдатів — один був у розстебнутому мундирі — колупалися в мотоциклі й обговорювали, що там не так. Сержант подивився на годинник: була восьма година сорок чотири хвилини. Гладик, радше почуваючи себе дрібним і нікчемним, аніж нещасним, примостився на стосі дров. Він помітив, що солдати уникають дивитись йому в вічі. Щоб скоротити хвилини чекання, сержант запропонував йому сигарету. Гладик не курив, але з чемності смиренно взяв сигарету. Коли він її припалював, то помітив, що руки в нього тремтять. Небо захмарилося; солдати розмовляли стишеними голосами, так ніби він був уже мертвий. Він марно намагався пригадати жінку, яка була прообразом Юлії де Ванденау...

Солдати вишикувалися, утворивши каре. Гладик стояв під стіною казарми, чекаючи, коли вдарить залп. Хтось висловив побоювання, що стіна буде заляпана кров'ю, і злочинцеві наказали, щоб він ступив кілька кроків уперед. Тоді внаслідок абсурдної асоціації Гладикові пригадалося, як готуються до зйомки фотографи. Важка крапля дощу впала на скроню Гладика й повільно стала скочуватися по щоці. Сержант викрикнув слова команди.

Світ завмер.

Гвинтівки були націлені на Гладика, але люди, які мали його вбити, залишилися нерухомі. Рука сержанта застигла, не закінчивши свого жесту. На одну з плит у патіо падала нерухома тінь завислої в повітрі бджоли. Вітер був наче намальований на картині. Гладик спробував крикнути, промовити бодай один звук, поворушити рукою, але зрозумів, що всі його рухи паралізовані. До нього не долинало бодай найменшого шарудіння від застиглого в абсолютній нерухомості світу. Він подумав: «Я помер, я — в пеклі». Потім подумав: «Я збожеволів». Потім подумав: «Час зупинився». Але тут-таки розсудив, що в цьому разі його думка також зупинилася б. Він вирішив випробувати її: повторив (не ворушачи губами) загадкову четверту еклогу Верґілія[221]. Він подумав, що далекі тепер солдати опинилися в такій самій скруті, і йому захотілося налагодити з ними якесь спілкування. Його здивувало, що він не відчуває ніякої втоми, у нього навіть не паморочилась голова від тривалої нерухомості. Після нескінченно довгого перебування в такому дивному стані він нарешті заснув, а коли прокинувся, світ і далі залишався нерухомим і глухим. Крапля дощу досі перебувала на його щоці; на подвір'ї залишалася нерухомою тінь від бджоли; дим від сигарети, яку він кинув, так і не розвіявся. Минув ще один «день», поки Гладик, нарешті, все зрозумів.